вівторок, 21 серпня, 2018, 14:11 Суспільство
Сім кіл пекла родичів бійців, які померли, повернувшись з війни
<nbsp;>

Війна на Донбасі забрала життя 289 бійців з Львівщини. Це офіційні дані. Сім’ям, які втратили своїх близьких під час бойових дій, надається відповідний статус – пільги та виплати від держави. Але є й інша сумна статистика: 173 чоловіки з Львівщини, які брали участь у війні на Донбасі, померли після того, як повернулися звідти – внаслідок хвороб, нещасних випадків, самогубств. Адже відомо, війна залишає не лише тілесні, а й душевні рани, і самотужки впоратися з цим можуть не всі. Ці сім’ї наразі залишаються поза опікою держави або ж їм доводиться пройти сім кіл пекла, аби довести, що недуги померлих були пов’язані із захистом Вітчизни.

На Львівщині вперше відбулася зустріч керівництва області із сім’ями померлих бійців, під час якої матері, дружини ділилися своїми проблемами. Обласні чиновники пообіцяли подбати про матеріальну підтримку для таких сімей на рівні Львівської області. На зустрічі побувала кореспондент IA ZIK.

На початку зустрічі голова ЛОДА Олег Синютка зробив посил до присутніх, яких зібрався майже повний зал на 300 осіб, із закликом не мовчати про свої проблеми, особливо, коли йдеться про байдужість чиновників різного рівня. Пообіцяв, що обласна влада «не буде себе бити в груди, що все вирішить», але максимально постарається допомогти.

Фото ЗІК
Фото ЗІК

Лікар-спеціаліст відділу соціальної експертизи Військово-лікарської комісії (ВЛК) Західного регіону Володимир Барбодько у своєму виступі зазначив, що кожен випадок щодо смерті учасника АТО в мирному житті треба розглядати індивідуально. Звернув увагу й на те, що неналежно проходить військово-лікарська комісія у військкоматах – там поверхнево оглядають людей, яких беруть на військову службу. «Бували такі випадки на Волині, у Чернівецькій області, що інвалід 2-3-ї групи, чия інвалідність пов’язана із бойовими діями в Афганістані, приходив і казав, що скарг немає – його брали на контрактну службу і через місяць-півтора ці захворювання, які у нього були до призову за мобілізацією, автоматично пов’язувалися із захистом Вітчизни. Ми запропонували, щоб після демобілізації, тобто звільнення із лав ЗСУ, кожен учасник бойових дій приходив на ВЛК, щоб оцінити його стан здоров’я і чи вплинула військова служба і участь у бойових діях на стан здоров’я. Дуже багато випадків розглядаємо позитивно, але є і такі, що ми не можемо пов’язати із захистом Батьківщини. Наприклад, два випадки були у Луцьку – люди померли від гострого алкогольного панкреатиту – зрозуміло, що ми не могли пов’язати це із проходженням військової служби», – розповів В.Барбодько.

Ці слова обурили голову ЛОДА Олега Синютку, який публічно відчитав представника ВЛК. Відбувся такий діалог:

О.Синютка: – Володимир Олексійович, а ви були на війні?

В.Барбодько: – Я учасник бойових дій.

О.Синютка: – А з якого до якого часу?

В.Барбодько: – 1986-1987 роки.

О.Синютка: – Це трошки інша війна була. Я вам скажу, що ваша позиція діаметрально відрізняється від позиції Президента України. Ваша позиція у тому, як довести, що ці люди зі Сходу прийшли живі-здорові і неуражені. Я вам хочу нагадати час, коли мобілізація у Львівській області становила 40%, тут ходили ура-патріоти під синьо-жовтими прапорами і черга стояла під польським кордоном із охочих поїхати на той бік. Я дуже добре пам’ятаю 2015 рік, як ми проводили мобілізацію і можу багатьом «героям» розказати, де вони були в той час і що вони робили. Я вам ще раз кажу: ваша позиція діаметрально відрізняється від позиції Верховного Головнокомандувача, який каже, що кожен український воїн, солдат – це його персональна відповідальність. Думаю, якби Президент почув, що ви розказуєте, на цьому би ваша кар’єра закінчилася. Я тепер розумію ваші підходи до ситуації. Прийшов живий-здоровий, на своїх ногах – взагалі все ідеально. Так виглядає?

В.Барбодько: – Ми пропонували провести ВЛК усім, які приходять із зони бойових дій.

О.Синютка: – Коли приходять люди і розказують, як над ними знущаються. Кажуть: у мене що, рука чи нога за рік відросте, що мені кажуть через рік прийти… Я розказую приклади, які є. Ваша позиція є абсолютно неправильна.

В.Барбодько: – Напевно, ви мене не так зрозуміли.

О.Синютка: – Я дуже би хотів, щоб я вас саме не так зрозумів. Кожен воїн, який повернувся з армії, заслуговує на особливу увагу. Якщо хочете відчути, поїдьте, будь ласка, на Схід, але не на третю лінію, поїдьте на першу лінію – там дуже просвітлюється голова, відразу починаєш на життя дивитися зовсім іншими очима. Я просив би, щоб у військовій прокуратурі почули цього чоловіка. Закличте його і проведіть профілактичну розмову – він тоді буде по-іншому до солдатів ставитися.

Очільник Львівщини навіть заявив, що після зустрічі з такими чиновниками як пан Барбодько, люди не довіряють владі, «бо думають, що всі такі».

Далі слово мали посадовці із обласного департаменту соцзахисту. Вони пообіцяли напрацювати пропозиції, аби на рівні області надавалася допомога сім’ям учасників бойових дій на Донбасі, які померли після повернення додому. Наразі ж такі сім’ї можуть оформляти пенсії по втраті годувальника.

Було озвучено, що сім’ї померлих атовців найчастіше турбують проблеми щодо встановлення пам’ятників, отримання офіційного статусу, земельних ділянок, пільг. А під час зустрічі старенька мама померлого бійця бідкалася, що пенсія маленька і нема на що жити.

Можливість висловитися дали усім присутнім, хто цього бажав.
 

Батько Богдана Павлика – командира роти із Турки – не вірить у самогубство сина:

«Син пройшов Піски, аеропорт. Загинув у мирному житті, проводять розслідування. Справу то закривають, то відкривають. Не були проведені належні слідчі дії. Роблять висновки: дитина закінчила життя самогубством.

Складається враження, що потрібний, коли живий. Коли дитини не стало, чомусь про це всі забувають і чомусь хочуть списати все на самогубство. Будьте добрі, доведіть це. Експерта-криміналіста на місці немає…

Наша сім’я з чотирьох осіб – усі військовослужбовці, донька досі служить. Не розумію, як це справу закрили і мені нічого не сказали. Адже будь-яка справа має мати докази».

Сестра померлого Романа Женчука (Львів) розповіла, як держава дала померлому братові допомогу «на половину труни»:

«Йому було 56 років, пішов на фронт. Просила не йти, але не міг не піти. Мав усі водійські категорії, а в той час видно треба було водіїв – його взяли. Відразу він не поїхав на Схід, розвозив по полігонах військовослужбовців. Пізніше відправили його у Великі Мости до прикордонників. Звідти через місяць відправили його у село Зоряне, що поблизу Маріуполя. Там він недовго пробув, всього-на-всього чотири дні, виконував різні роботи. У недобудованій лікарні ліфтова шахта була відкрита, не побачив, впав з другого поверху, травмував собі ногу. Зробили йому операцію у Маріуполі, місяць лежав у Запоріжжі. Із Запоріжжя дзвонить: мене відправлять до Києва або, якщо я маю гроші – до Львова. Я сама поїхала до Запоріжжя, забрала його на милицях, привезла до Львова, де його мали зустріти. Ніхто його не зустрів. Тиждень лежав у хаті. Я билася по всіх інстанціях, як би його покласти у лікарню. Допомогли волонтери із Запоріжжя – вони передзвонили у Великі Мости. З тяжкою бідою я поклала його у лікарню прикордонників у Львові на вул. Личаківській. Позабирали у мене всі медичні акти. Щоб подати на комісію, треба було заключення травматолога – відправили мене у районну поліклініку, звідти у медінститут (Львівську обласну лікарню, – ZIK). На запитання, куди йти на комісію, хірург відповів: «Я не знаю!»... Я пекло пройшла, поки я те все зробила. Встановили йому втрату працездатності на 15%. Почалися муки, щоб йому якусь виплату дали, бо працювати він не міг, нога боліла. Коли йому легше стало, знову пішов на полігон, чекав на відправлення на Схід. Але не дочекався, помер від серцевого нападу. Мені дали на поховання 954 грн 50 коп – навіть не на півтруни.

Пішла я в центр на вул. Пекарській (Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій, – ZIK), мене більше як півроку «водили», нічого не отримала. В області відмовили доньці – бо він не був в АТО 45 днів. Але він не по своїй вині не був – це не те, що він не хотів. До сьогоднішнього дня ніхто нічого не дав – просила депутатів. Я просила лише одного – дайте якусь копійку, щоб я могла пам’ятник поставити, бо за свою пенсію 1700 грн я не можу цього зробити».

Вдова учасника бойових дій Людмила Крилишин (Львів) скаржиться на проблеми із переоформленням квартирної черги:

«Виникла проблема, щоб переоформити квартирну чергу на доньку. Мене облили брудом і вигнали із кабінету у Львівській міській раді. Нахамили у присутності моєї неповнолітньої доньки. Ми прийшли відразу після 9 днів. Чоловік помер вдома від інфаркту, це все сталося на наших очах. Дитина отримала великий шок. Іще побачити все у міській раді, де її маму обливають брудом, ображають і виганяють із кабінету – це вже край. Я суджуся. Пише пан Сало (чиновник департаменту житлово-комунального господарства та інфраструктури ЛМР, – ZIK), що моя донька у списках мого чоловіка не значилася, і тут же є довідка з ЖЕКу, що дитина прописана з ним і перебуває на його утриманні. Хоча би читали, що вони підписують. Була у пані Маруняк (директор департаменту житлового господарства та інфраструктури, – ZIK), у мера Садового на прийомі. То все показуха – вдягти вишиванку і кричати, що я щирий українець, але коли прийдеш на прийом… У ЛОДА обіцяли допомогти, але я не отримала ніякої відповіді».

Старенька мама Руслана Бойчука з Перемишлянського району, який помер у віці 48 років, дякує за «гарний похорон сина»:

«Я дуже дякую владі за те, як похоронили мого сина. Його хоронив весь Перемишлянський район.

Син хотів землю у селі, щоб здавати в оренду, щоб мати овочі на зиму, але йому її так і не дали.

Ми обоє з чоловіком інваліди 1 групи по зору. Мені потрібна операція, мушу йти десь за допомогою, бо нічого сама не зроблю. Потрібна буде допомога, щоб поставити синові пам’ятник, але це ще зарано, бо немає ще й 40 днів».

Мама учасника бойових дій Любов Семеніна зі Стрия, син був у Дебальцівському котлі, плаче, бо після смерті сина та чоловіка не може вижити на одну пенсію:

«Зараз така мала пенсія в мене, що неможливо вижити. Встановили пам’ятну дошку синові на школі у Стрию, де він навчався. Через кілька днів після цього помер чоловік, який був моєю підтримкою, разом зводили кінці з кінцями. А зараз тяжко. Я подзвонила до Василя Мартиняка (директор обласного Центру допомоги учасникам АТО, – ZIK), кажу: до пенсії залишилося півтора тижні, а грошей немає на харчування».

Дружина учасника АТО Олега Бабенка скаржиться, що її сім’я після загибелі чоловіка на шахті у Червонограді втратила пільги учасника бойових дій:

«Чоловік служив у 2015-2016 роках. Трагічно загинув, стався нещасний випадок на шахті – від ураження струмом. Нам відразу зняли пільги учасника АТО, навіть з неповнолітньої дитини – вона тепер не має права ні на безкоштовне навчання, ні на будь-що інше».

Дружина прапорщика Мариновича із Самбора ділиться досвідом, як сім’я отримала офіційний статус:

«Дорога до визнання у нас була тяжка і терниста. На цій дорозі я зустріла багато недобрих людей, але були і хороші, які нас супроводжували. Дякую Військово-лікарській комісії Західного регіону.

Чоловік помер вдома від інфаркту міокарда. Нам важко було доказати, що смерть пов’язана із захистом Вітчизни. Але ми це довели у Києві, отримали статус і звернулися у соцзахист».

Дружина учасника АТО Андрія Нагая з Червонограда, який помер від онкології, дякує за підтримку:

«У Військово-лікарській комісії мені дуже допомогли, допомогли зібрати усі необхідні документи, а згодом отримати статус. Дякую міському голові Червонограда – нам відразу надали допомогу 5 тис. грн. Нас запрошують на різні заходи, дають квитки для дітей у цирк».
 

* * *

Загалом зустріч пройшла у спокійній атмосфері. Родичі померлих атовців, на очах багатьох із яких ще не висохли сльози, потребують не так багато – уваги і розуміння до себе: аби чиновники різних рівнів виконували свою роботу, а не футболили їх з кабінету в кабінет, із установи в установу. На жаль, бюрократичне пекло в Україні нікуди не поділося, й цим людям це особливо болісно.

Наприкінці О. Синютка попросив присутніх не зневірюватися.

«Я вже чув від кількох людей думки: як треба було воювати, моя дитина була потрібна, а тепер нікому нічого не потрібно. Я би дуже хотів, щоб ви так не думали. Щось можна швидше вирішити, щось пізніше. Не опускайте руки… Закликаю вас вірити в нашу державу, бо ваші тати, чоловіки, діти віддали за неї життя. Тобто ми не маємо права нічим поступитися. Щодо чиновників, повірте, більшість чиновників – добрі люди, а якщо на дорозі трапляється щось паршиве – про це треба вголос говорити», – закликав він.

Наталія Шутка,
IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-16 05:06 :56