субота, 18 серпня, 2018, 13:54 Суспільство
Таємниця гори Бердо
Гора Бердо. Фото: Галина Пагутяк
Гора Бердо. Фото: Галина Пагутяк

Вона нестримно мене до себе вабила, здіймаючись над темно-синім пасмом Бескидів. Я бачила її з села мого тата Сторони, якраз там, де село розгалужується на три гілки, торкаючись лісу. Був початок грудня. Я дала собі слово приїхати сюди наступного року і піднятись на вершину. Гора Бердо, що означає «гребінь», а може «ведмідь». В Україні є чимало топонімічних назв кельтського походження, але про сторонську гору я не знайшла нічого в Інтернеті, хоча вона не менше як 1000 м над рівнем моря.

Людина рухається вперед завдяки своїм незвичайним бажанням. Була осінь, я стріла по дорозі жінку, яка несла їсти чоловіку, що пас корову на полонині.

– Ото Бердо, а ото, – показала вона на гору, яку відділяв від Бердо потік, – Чорногора.

А ще в горах була стара австрійська воєнна дорога, вимощена брусом, а зліва якийсь дивак мурував собі вежу. Я бачила її здалеку. То так здається, що в нас люди заземлені і прагматичні. Насправді то тут, то там натрапляєш на людей з химерними фантазіями і нестандартними вчинками. У лісі, де, здавалося, нечасто ступає нога людини, я бачила хатинки, збиті з дощок на землі і на дереві, хоч до села ой як далеко. До Сторони курсують збирачі грибів, бо в селі люди привітні, а ліси просто дивовижні і йдеш до них через обгороджені пасовиська, вдовж яких ростуть яблуні.

Я завжди намагаюсь казати правду, тому розповіла жінці, що хочу вилізти на ту гору. Колись я чула, що в Стороні на одній з гір є діючий вулкан. Може, на цій? Жінка в душі мені поспівчувала, бо ранок був мокрий, аж капало. І похмурий.

Фото: Галина Пагутяк
Фото: Галина Пагутяк

На цю гору не вело жодної стежки і вся вона була поросла лісом. Цілком дика гора, на якій не рубали буків, на якій не водилось грибів, дуже вже вона була затінена й крута. З якого боку не підійдеш - стрімко і слизько. Я хапалась за гілки, щоб не скотитись униз, перечіплялась об коріння, і час від часу здибалась із саламандрами, які від мене втікали. Я була небаченим звіром для цих фантастичних істот, фіолетових з оранжевими плямками. Не знаю, певно години три я спиналась і боялась лише, аби не пішов дощ. Повітря холоднішало з кожним десятком метрів, монотонність підйому схиляла до медитації. Люди сходять на Говерлу компаніями і тішаться з того.

Що ж, я й на Говерлі була і на Петросі. І знаю, як воно пертися з наплічником, задихаючись від браку повітря. Але там стежки протоптані, а тут ані одної. Дерева повалені бурями, потоки води оголили їх коріння, і жодного тобі людського сліду, та й нелюдського теж. І всі проблеми зникають у таких місцях, не на вершині. Важлива сама дорога, тобто бездоріжжя, твій впертий подих.

Вершина була поросла хирлявими деревами і всипана дрібними камінцями. Може, там і був колись вулкан, але заснув навіки. Із камінців я склала невелику скульптуру і, збираючи їх, надибала на порожню пляшку з-під горілки, вже без етикетки. Вона могла мати й 40 років, ота пляшка. Так що я не була перша, хто ступив на ту гору. Пласка вершина Бердо нагадувала японський сад через химерно вигнуті дерева і брили каміння. Вітер не дуже продував гору, бо оточена вона була іншими горами. Тут можна сховатись цілком надійно від світу і керувати хмарами. Тут – безмежна свобода.

Як же мене вразив мій стрик Степан, коли розповів згодом, що на цій горі Бердо буцімто захований найбільший діамант у світі, який називають «Око світу»! Він вичитав про це підлітком у книжці й з товаришем шукав той камінь. Було це очевидно на початку 50-х. Що то за книжка була, стрик не пам’ятає. Але досить того, що він у це вірить досі. А до мене світло схованого діаманту пробилось крізь товщу землі й покликало до себе.

(До села Сторона можна доїхати з АС в Дрогобичі і вийти на кінцевій зупинці)

Галина Пагутяк для ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-19 04:12 :28