субота, 18 серпня, 2018, 9:41 Суспільство
Дарія Альошкіна: У Парижі були здивовані, що в Україні є такий вид мистецтва, як витинанка
Дарія Альошкіна
Дарія Альошкіна

Витинанки з паперу львівської художниці Дарії Альошкіної побачили люди у багатьох країнах світу. Дві великі роботи Дарії стоять на другому поверсі Львівської міської ради. Ці панно не лише прикрашають, а й слугують своєрідною візиткою міста, у якому живуть і творять красу багато талановитих людей.

Дитинство Дарії пройшло на Вінничині, згодом переїхала до Львова, де навчалася у Львівській національній академії мистецтв за фахом скульптура. Під час навчання познайомилася з Гордієм Старухом, митцем, онуком Еммануїла Миська. У них народилося троє діток – Росава, Вакула, Еней. Ця родина живе творчістю – Гордій створює колісні ліри, кобзи, бандури, грає на гітарі у етно-гурті «Йорий Клоц», а для Дарії після народження дітей порятунком стала витинанка.

Більше про це давнє українське мистецтво та свою творчість Дарія розповіла у розмові IA ZIK.
 

Даріє, ви за фахом скульптор. Звідки у вас любов до витинанки?

– Я закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В.Ю. Шкірбляка, а пізніше – Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «монументально-декоративна скульптура». Як народились діти, скульптурою займатися було складно. Тож хотіла знайти таке хобі вдома, щоб творчо розвиватися. Паралельно з материнством мені хотілося творчої самореалізації, щоразу виринали творчі ідеї. І згадала про таке своє хобі дитинства як витинанка. Я виросла на Поділлі, мої батьки – творчі люди – займалися скульптурою і витинанкою. До речі, Поділля – це колиска витинанки, там вона набула найбільшого розквіту. Це заняття приносило мені більше популярності, ніж скульптура. До того ж, воно не таке затратне, як інші види мистецтва – папір доступний.

<nbsp;>

Звідки черпаєте ідеї щодо візерунків, композиційних рішень у витинанках?

– В коледжі я чотири роки вивчала художнє ткацтво, потім скульптуру, основи композиції. Надихаюся також писанкарством. Витинанка – це таке мереживо, яке має переплітатися. Традиційні візерунки завжди присутні в моїх витинанках. Ці символи для мене – це життєва енергія. Але я вплітаю їх зі своїми образами. Часто присутній у моїх роботах символ жінки-берегині, люблю вирізати квіти.

Ви також були ініціатором створення театру тіней. Чи він зараз ще працює?

– Тепер мусила поставити його на творчу паузу. Коли діти були зовсім маленькі, то театр ще працював. Але за 9 років, від часу заснування театру, життя учасників колективу театру змінилося, кожен створив свою сім’ю. Тому я вирішила поставити театр на паузу і більше часу присвятити витинанці.

Ваші витинанки вражають і красою, і розміром. Наскільки складно створити таку велику витинанку?

<nbsp;>

– Традиційно витинанка не була великих розмірів. Розміром я хотіла привернути увагу до витинанки і водночас відродити це мистецтво, осучаснюючи його у свій спосіб. Є така таємниця із витинанкою – найменша робота потребує значно більше зусиль, ніж велика. Вирізати малесенькі отвори дуже складно, тому маленькі роботи вкрай рідко роблю. Мені як монументалісту простіше вирізати більші за розміром отвори. Велику роботу, якщо все добре спланувати, можна зробити за п’ять днів. Троє моїх дітей вимагають багато уваги і хатньої праці, тому мушу все планувати і намагаюся щодня знайти час для того, щоб попрацювати з витинанкою. Нещодавно підготувала роботи для Франції, сім робіт для виставки в США. Попереду 10 днів презентацій та майстер-класів у Польщі.

Ваші витинанки вже побачили у багатьох містах України та світу? Розкажіть, де саме ви побували з виставками, хто вам допомагав з організацією?

– Соціальні мережі – це моя творча платформа, де кожного дня я ділюся своїми роботами з читачами. Виставки відбувалися якось спонтанно – хтось побачив в Інтернеті, розказав іншим, написав мені у Фейсбуці.

Як сприймали ваші роботи за кордоном? Наскільки це мистецтво популярне у світі?

<nbsp;>

– У Білорусі існує потужна школа традиційної витинанки. За кордоном це мистецтво більш модне, сучасне. Там створюють об’ємні, просторові композиції з паперу. В Європі вже пішли на десять кроків вперед у цьому плані. Ми зараз наздоганяємо їх. Проте, у своїй роботі дотримуюся традиційної техніки складання паперу, використання орнаментальних елементів. Наприклад, на виставці у Сеулі в Південній Кореї, – країні, де народився папір, – дуже цінують вироби з паперу. У них в інтер’єрі всюди паперові вироби. (Роботу Дарії купив прем’єр-міністр Південної Кореї – ред.). В Україні мені доволі важко продавати свої роботи через те, що наші люди не звикли до робіт з паперу, вважають його нетривким, а мистецтво – «на віки». Тому я мусила працювати і робити все для того, щоб такі вироби викликали інтерес. У Південній Кореї половину моєї виставки розкупили, такого не було в жодній іншій країні.

А як ви потрапили з виставкою у Париж?

– Також через Інтернет мене запросили. У Парижі робіт не розкуповували, але там були дуже здивовані, що в Україні є такий вид мистецтва. Презентувала там три панно на вікна, які дуже гарно виглядають, коли світло проходить крізь мереживо, створюючи такий своєрідний ефект від світлотіні. Дивувалися також, що це звичайний папір. Можна було, звісно, звернутися до синтетичних матеріалів, які довговічніші і їх можна використовувати на відкритому просторі, працювати з лазером, але все-таки папір має душу, і я хочу дотримуватися наших рукотворних традицій. Хоча, мабуть, з часом потрібно буде вдаватися до такий виробів, які можна буде використовувати з практичною метою, виготовлених з сучасних матеріалів. Скажімо, ролети на вікна.

– Ваш чоловік теж скульптор, мабуть, обговорюєте і плануєте якісь спільні проекти?

– Так, він за фахом скульптор, виготовляє колісні ліри, кобзи, бандури, тобто відроджує автентичні музичні українські інструменти, осучаснює їх. От в Південну Корею ми їздили разом, він грав на сцені, я показувала виставку витинанок. Коли їздимо представляти Україну, то це виглядає доволі гармонійно – музика і витинанка. До того ж, мої батьки займаються керамікою. Буваємо разом з ними на різних ярмарках.

І щороку з чоловіком берете участь у створенні льодових скульптур у центрі Львова

– Так, вже 8-9 років поспіль беремо у цьому конкурсі участь. Це для мене така відрада, коли можна попиляти, бо насправді сумую трохи за скульпторською роботою. Мрію, що діти виростуть, і я колись ще зможу попрацювати зі скульптурою. Нам з чоловіком дуже добре разом творчо працюється. Ми так і познайомилися.

Як вам вдається працювати над такими масштабними витинанками з трьома ще малими дітьми?

– Найкраще працюється, коли вони поруч. Так мені спокійніше. Ми намагаємося не лізти в їхній особистий простір – але вони спостерігають за нами і пробують самі творити. Росава малює, Вакула більше схильний до конструювання, найменшенький Еней грав разом з татом на сцені. Ми не змушуємо їх ні до чого, в цьому немає потреби. Намагаємося, щоб вони були самостійними.

<nbsp;>

Як вважаєте, зараз зріс інтерес до автентики у різних формах?

– Знаєте, у Польщі з великим захватом ставляться до всього традиційного і розкуповують такі речі. Скажімо, на ярмарку кожна сім’я купувала своїй дитині глиняний свищик. Спочатку дивувалася, що вони купують дитині щось таке, а не пластмасову річ. Думаю, це пов’язано з культурою нації, культурою виховання взагалі.

– Даріє, ви неодноразово презентували українське мистецво у світі, про вас писали західні ЗМІ. А чи культурні інституції української держави цікавилися вами, якимось чином вас підтримали?

– Наша сім’я не має ні житла, ні майстерні. Якогось інтересу до нас з боку культурних іституцій нашої держави не відчуваю. Ми розраховуємо лише на себе. Коли нас запрошували у Польщу, Південну Корею чи в інші країни, то вони оплачували нашу поїздку і проживання. Щодня я отримую листи із запрошенням приїхати з виставкою, скажімо, в Маріуполь, Одесу тощо. Мушу їм відмовляти, бо бракує коштів, щоб оплатити переїзд, монтаж виставки. В Україні вдається організувати лише дві-три виставки в рік. Більше, на жаль, не виходить. Якби існував проект, за яким мені б оплачували витрати на дорогу, я б із задоволенням показувала свої роботи в різних містах України, проводила майстер-класи.

<nbsp;>

Розмовляла Галина Палажій,
ІА ZIK
 

Довідка

Альошкіна Дарія Олексіївна народилася 1982 року в м. Києві в родині скульпторів. Пізніше родина перебралася на Вінниччину, де і пройшло дитинство художниці. Закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В.Ю. Шкірбляка, а пізніше – Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «монументально-декоративна скульптура». Працює в галузі станкової та монументальної скульптури, витинанки, графік.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-22 23:27 :34