п'ятниця, 17 серпня, 2018, 17:41 блоги Суспільство
Карателі. «Они нападают потому, что созидать не умеют. Только разрушать»
Влад Якушев
лейтенант, екс-начальник прес-служби
14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»

Пропоную Вашій увазі шосту главу з моєї книги «Карателі», яка вийде друком у вересні.

6. Мій дім – моя фортеця

Мы хотим счастья для наших детей. А они чего хотят? Счастья для Путина?

Алина Коссе, директор будинку творчості м. Мар’їнка

Товариш із Донецька подзвонив близько десятої вечора.

– Алина, тут танки. Много. И войска. Много. Все идут и идут. Алиночка, уезжай из Марьинки. Уезжай, я тебя прошу. Сегодня вас убивать будут.

Алина натиснула кнопку на мобільному і притисла телефон до грудей.

«Боже, опять», – подумала вона. – «Я ж только что новые стекла для дома нашла. Только привезли».

Директор мар’їнського будинку дитячої творчості хвилювалась не за свій дім. За допомогою волонтерів вона якраз вставила на роботі вікна, бо хотіла з вересня відновити набір у всі гуртки.

Із дзвінка було зрозуміло, що росіяни готуються до чергового штурму Мар’їнки. Значить, знову будуть обстріли. Під час обстрілу можна загинути, але про це українська гречанка Аліна Коссе не думала. Вікна! Де ж знову взяти нові шибки?

«Что это, я с ума сошла? Какие стекла? А ребята? Нужно ж ребятам сообщить!»

За півгодини Аліна подзвонила всім військовим, які могли хоч якось вплинути на ситуацію, починаючи від комбата 28-ї бригади, що боронила Мар’їнку, і закінчуючи знайомими в Києві.

«Розберемось», – як правило, відповідали військові.

Розбиратись їм довелось вже о четвертій ранку. Від ударів ворожої артилерії тряслись стіни і розхитувались люстри.

Аліна спробувала вибігти на вулицю, щоб зорієнтуватись, що відбувається, але навколо свистіли осколки, а зі сторони лікарні та Смаромихайлівки було чути гул танків, які наступали.

Щось завило і вдарило. Навкруги полетіли бризки цегли. Дах сусіднього будинку провалився всередину, і у небо піднявся стовп уламків та пилу.

Аліна не пам’ятала, як опинилась в себе вдома. Вона сиділа у кімнаті на ліжку, обнімаючи фотоальбоми з фотографіями внука та синів, і молилась.

– Господи, прошу тебя, останови их. Господи, прошу тебя, останови их…

Під ранок канонада трохи стихла, і стало краще чути постріли зі стрілецької зброї. Тріскотня автоматів та вибухи зарядів ручних гранатометів – РПГ відбивали такт якоїсь божевільної африканської кайси, і звуки цієї страшної музики наближались.

Аліна розуміла: якщо «орки» займуть Мар’їнку, її просто вб’ють.

Легко бути українським патріотом у Львові чи Тернополі, де навколо тебе однодумці. А спробуйте бути за Україну на відстані 700 метрів від лінії фронту, коли кожної ночі тобі за це, без перебільшення, можуть відрізати голову.

Аліна була патріоткою, справжньою, до сліз при вигляді українського прапору. З такими ж однодумцями вона збирала допомогу для армії, приймала на ніч журналістів та волонтерів і, що головне, під обстрілами та кулями вчила дітей творити і любити свою країну. З самого початку війни будинок творчості ні на хвилину не припинив роботу.

Тікати не було куди. Тут був її дім, тут на стінах висіли її картини. Тут усе було зроблено з любов’ю та фантазією талановитого художника.

Аліна підійшла до фотографії синів, де вони ще маленькі, і погладила її. Пройшлась по кімнатах, злегка торкаючись картин.

– Я буду вас защищать, – сказала Аліна Коссе малюнкам.

Вона не була солдатом і не знала, як вона буде їх захищати від гармат та кулеметів. Але вона прийняла рішення не віддати свій будинок. ВОНИ СЮДИ НЕ ЗАЙДУТЬ!!!

Уже горіли будинки на вулиці Тельмана та Леніна. Бій точився коло міліції, за двісті метрів від будинку творчості, більшість нових шиб якого вже було вибито.

Бойовики зайняли інтернат. Українські військові зло огризались автоматними та кулеметними чергами, засівши у колишньому шпиталі для ветеранів минулої світової війни. Загримів землетрус вибухів за спинами росіян, які атакували, – вдарила наша артилерія.

– Господи спаси, сохрани. Господи…

В Аліни не було іншої зброї. Тільки Бог. І вона розмовляла з Богом до самого вечора, доки бій не почав вщухати.

Двері відкривались важко, під них набились уламки штукатурки, що прилетіла, напевно, після попадання у сусідський будинок.

На вулиці було тепло і майже тихо. Запах квітів з Аліниного саду не перебивав запах згарищ, та все ж трохи заспокоював. Лагідне вечірнє сонце сіяло тепло крізь рідкі хмарини.

«Как же можно воевать в такой вечер?» – запитувала себе Алина. – «Как вообще можно воевать? Ведь на самом деле места всем хватает и дел для всех хватает. Какая дикая бессмыслица!»

І раптом вона зрозуміла: «Они нападают потому, что созидать не умеют. Только разрушать. Они ж ничего не способны сделать сами, только жить за счет других, тех, кто делает, строит, творит».

Жінка присіла на лавочку у дворі, навпроти входу у свій будиночок. Сонце, що заходило, пройшлося по будинку червоними променями. Вулицею пронеслась «таблетка» – військовий мікроавтобус УАЗік, і раптом з сусідньої вулиці по ньому вдарив танк.

Адреналін підкинув Аліну вгору. «Таблетка» якимось дивом розминулась з призначеним для неї снарядом, а жінка знову опинилась у себе на кухні.

«Что ж такое, Господи», – звернулась вона до Бога, – «я ж думала, что все кончилось. Предупреждать надо».

А потім нервово розсміялась.

«Так это ж он меня так предупредил!»

Усю ніч в місті йшла війна, а зранку у двері Аліни постукали. Затамувавши подих вона відкрила двері і побачила у дворі українських військових.

Аліна дивилась на них, посміхалась і плакала. Не тому, що залишилась живою, а тому, що ми, українці – і вона, і ті солдати у дворі – знову перемогли.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-18 08:03 :20