понеділок, 13 серпня, 2018, 11:08 Суспільство
Дисиденти розповіли про небезпеки примусових годувань у радянських тюрмах
ZIK
ZIK

Наприкінці існування СРСР для тодішньої влади було дуже важливо, щоб дисиденти не померли у таборах під час акцій голодування. Тому й медики слідкували за ними на багато ретельніше, ніж, скажімо, за кримінальними злочинцями. Однак, разом із тим, замість поживної суміші, яку примусово вводили бунтівникам, у шлунок могли пустити щось зовсім інше, наприклад окріп. Адже стратегією тогочасних радянських таборів було: не дати дисидентам померти, однак все ж зробити їх каліками.

Про це в ефірі проекту «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» на телеканалі ZIK  розповів політв’язень, голова Меджлісу кримськотатарського народу (1991-2013 рр.) Мустафа Джемілєв, який свого час голодував більш як 300 днів.

Наприкінці СРСР для радянської влади було дуже важливо, щоб дисиденти не помирали під час оголошених акцій голодувань у тюрмах та таборах. Тому й політичних в’язнів швидше, ніж «кримінальників» починали годувати примусово.

«Приходили лікарі, дивились на твій стан. Якщо вже є загроза летального випадку, то починали кормити примусово. Справді, вони були дуже незацікавлені у тому, щоб політичні в’язні помирали в тюрмі. У них є такий страх – комусь починають вводити суміш вже на сьомий день комусь – на дев’ятий. Наприклад, пригадую свою першу голодівку, мені ввели суміш вже на сьому добу. Тоді лікарка ще сказала, що я вже марив і матюкався англійською мовою» – розповів Мустафа Джемілєв.

Та все ж у 1986 під час акції голодування у Володимирській nюрмі помер російський дисидент Анатолій Марченко. На думку ж політв’язня, народного депутата України І, ІІ, ІV скликань Степана Хмари, який добре знав Марченка, цілком ймовірно, що радянська влада «прискорила його смерть».

«Вони його боялись, адже був дуже активним. Він був ще й москвичем, тож мав зв’язки у столиці. Тому й вважали, що почне там «бушувати». Думаю, що вони могли просто бажати його смерті. Адже, якби хотіли не допустити цієї загибелі, могли б і попередити це. Однак, у житті бувають все ж різні випадки», – зазначив Хмара.

У свою чергу, Мустафа Джемілєв додав: взагалі, у Радянському союзі практикувалась така можливість. Адже людину, яка оголосила голодування, могли вбити просто під час примусового кормління, коли через трубку в організм вводять спеціальну поживну суміш. Зокрема схожа історія трапилась із поетом Григорієм Александровим у сталінських таборах.

«Замість поживної речовини, йому в горло влили окріп. Так, він не помер, однак велику частину шлунка вирізали», – розповів Джемілєв.

Тож він додав: загальною стратегією радянських таборів того часу було  не дати дисидентам померти, однак все ж зробити їх каліками.

Та Степан Хмара зауважив: такі випадки траплялись і ненавмисне. Зокрема, якось навіть йому самому тюремні медики ледь не вкоротили віку через банальну помилку.

«Я не дозволяв вводити собі поживну речовину через рот, бо дуже зціплював зуби. Тож мене годували через ніздрі. Одного разу ж медсестра помилково пустила цей зонд не в стравохід, а в трахею», – пригадує Хмара.

Зорієнтувались ж медики коли дисидент уже «почав синіти».

«Вона відразу ж висмикнула цей зонд. Якби не помітила, могли б взагалі відправити на той світ. Тож таке могло бути із Анатолієм Марченком», – припустив Степан Хмара.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-21 03:36 :48