четвер, 9 серпня, 2018, 13:29 Суспільство
Жінка допомагає онкохворим дітям у пам'ять про свого сина
ZIK
ZIK

Діагноз «рак» звучить страшно особливо тоді, коли мова іде про дітей. У війні між життям і смертю на стороні пацієнтів стоїть Лариса Лавренюк. Вона розуміє, чим живе Національний інститут раку у Києві, знає все до найменших дрібниць: кому які ліки потрібні, чи вистачає мийного засобу і постільної білизни. Жінка вирішила йти таким шляхом після того, як втратила свого маленького Андрія у боротьбі з хворобою.

Про це йдеться в програмі «Добрий ZIK» на телеканалі ZIK.

У 2003-му році Лариса жила у Житомирі, виховувала двох синів, мала чоловіка і працювала на радіо. Життя було звичайним, як у всіх, але одного дня синові діагностували пневмонію. Після місяця лікування краще не ставало.

«Ми вигрівали, робили масажі – все, що призначав лікар. Поїхали у Київ. Там, по реакції молодшого медперсоналу, я зрозуміла, що в нього виявили щось страшне», – каже Лариса Лавренюк.

Тоді Ларисиному сину Андрію навіть не було двох років.

«У грудях, поряд з діафрагмою почала рости пухлина. Вона розповзлась на праву легеню», – розказує Лариса Лавренюк.

Після півроку лікування у малого стався рецидив. Метастази пішли в голову. Від болю Андрій постійно плакав. Вдень і вночі Лариса колихала сина на руках і мужньо трималась, незважаючи на невтішні прогнози. А потім лікарі просто відправили Ларису з сином додому. Помирати.

«Нічого не можна було зробити. Майже місяць ми помирали вдома. Він лежав, йому нічого не хотілося. Єдине його бажання – бути поруч», – розповідає Лариса Лавренюк.

Дев’ятого травня 2005 року її Андрійка не стало.

«Кілька тижнів я лежала в позі ембріона. Не знала, як жити далі… Згодом зрозуміла, що хочу щось зробити у пам'ять про сина. Втім, розуміла: хто я така? Чим можу допомогти? Але все ж таки, якось люди починають з чогось», – пригадує Лариса Лавренюк.

Жінка вирішила допомагати онкохворим дітям. І невдовзі після похорону сина знову пішла у відділення лікарні. Вона не була впевнена у тому, чи правильно робить, аж поки їй не приснився син.

«Однієї ночі мені приснився Андрюша, який сказав: «Мама, не плач, так треба було. Я тут росту». На цих словах у нього розправилися крила. Я прокинулася, сіла на ліжко і подумала, що у мене дах їде», – каже Лариса Лавренюк.

Вранці вона зрозуміла, що на вірному шляху. Жінка розлучилась з чоловіком, переїхала з сином до Києва, орендувала квартиру. Лариса випросила у відділенні маленьку кімнату і заснувала благодійний фонд «Краб».

«Я не вмію себе жаліти. Можливо, це зіграло ключову роль. Першою нашою акцією була співпраця з радіостанцією – ми збирали кошти на постільну білизну. Зіткнулися ми не з труднощами, а з тим, що люди готові робити добрі справи», – ділиться Лариса Лавренюк.

Відтоді кожен ранок Лариси починається з думок про дітей у відділенні. Тут у неї низка справ, якими займається вже тринадцять років. Саме стільки існує благодійний фонд «Краб». За цей час він доклався до порятунку сотні життів.

«Лариса була для нас мамою. Вона ніколи не відмовляла у допомозі, підтримувала у складний період, вирішувала проблеми з ліками тощо», – каже мама колись онкохворої дитини Ліля Ратушна.

«Лариса є великим сонцем, яке готове всіх зігріти так, щоб не підсмажити. Вона має правильний стержень, на який можна опертися», – додає подруга Лариси Тетяна Руденко.

Батьки і діти, яким свого часу допомагала Лариса, дуже вдячні їй за зусилля. Вони разом із проектом «Добрий ZIK» влаштували для жінки квест і фотосесію. А ще подарували у відділ велике червоне «крісло бажань», яке здійснює мрії.

«Це таке крісло, яке тут потрібне. Воно привертає до себе увагу. Сказати собі внутрішньо «я хочу вилікуватися» – важливо. Психологічні моменти ніхто не відміняв. І взагалі це правильно, коли мрія здійснюється», – наголошує Лариса Лавренюк.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-26 09:28 :37