вівторок, 7 серпня, 2018, 15:32 блоги Суспільство
Давати – легше, ніж брати
Любов Сердунич
українська поетеса, журналістка

...Вона увійшла в залу, де сиділи пасажири нічного потяга, здавалось, легко і звично, начебто на щоденну роботу: не соромилась, не ніяковіла. Чи так тільки здавалось?..

Через кожних п’ять- шість людей повторювала одне й те саме:

– Людоньки добрі… Христа ради... Нехай хранить вас Господь...

Ті, хто сидів подалі від виходу, начебто за потребою тут же схилялися до валіз або відвертались, або й заплющували очі, прикидаючись сплячими. Лише подекуди жінки клямцали гаманцями, шукаючи мідяки, дзвякали ними на долонях і чекали, поки молодиця наблизиться й до них. Раптово у залі, досі гамірній, запанувала тиша. Але лише до того часу, поки жінка, обійшовши ряд людей, не вийшла.

– Молода, здорова, а робити не хоче, – озвався середніх років чоловік.

– М-да-а, не робити, казав той, – можна жити, а от не жерти – можна вмерти, – після деякої паузи додав другий.

– Авжеж, отак-о легше. А нащо їй робити? За день вона ті’ки отут-о назбирає більше, ніж я зароблю, тяжко ґаруючи, – сказав перший.

Після його слів словесний мішок розв’язався і з нього посипалось:

– А може, біда яка в жінки?.. Хтозна, на що просить...

– А чо’ ж ніхто нічого навіть не спитав її, на що збирає?

– Ходить їх отут’о цілий день, знаєте, ‘кіко?!.

– Та якби ж вона хоча б собі їх збирала, а вона ж все віддасть своєму «босові», котрий і послав її жебракувати. А він вже, може, вділить їй щось на хліб та воду…

– Даємо – ось і розводимо жебрацтво...

– Це влада розвела. А довірливий нарід усім вірить.

– Та воно наче й добре, що не перевелося ще в людей милосердя. Бо серед таких заробітчан ходять і справді нужденні.

– Людоньки, а раніше хіба не було жебраків? За Союзу… Були, ще й скі’ко! Тільки ж міліція розгонила їх: «Нє паложена портіть прєкрасную савєтскую жізь!».

– «Раді Христа»... А до чого тут хрест? Чи Христос? Н’а якщо я не вірю в нього, то я можу не давати? Але я не можу не дати!..

На якусь хвильку в залі запанувала мовчанка.

– Боже, як це страшно, – з відчаєм, наче сама до себе, промовила молодичка, котра досі мовчала.

– Страшно, діти, дуже страшно: не вірити нікому. Такий зараз світ… Страшно і просити. Це ж чужі гроші просиш! А якщо не випросиш?.. Або присоромлять, облають, наженуть?.. А ще ж міліція… Не кожен піде на таке: просити… Не кожен і витримає отакі наші погляди, нерідко й осудливі, а ще ж – слова… Але «блаженіє даваті, нєжелі браті», – пише Євангеліє. Бо давати справді легше, ніж просити, – журно завершила короткий свій монолог худенька сільська бабуся у благенькому пальтечку з нехитрим багажем. Та, що подарувала чи не найбільше: цілу гривню.

На цьому репліки й припинилися: чи виговорились люди, чи задумалися над сказаним...

На деякий час тиша затамувала у залі навпроти...

(К-ць 1990-их років. Зі збірки «ОдКРОВеннЯ»).

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-23 10:06 :30