субота, 4 серпня, 2018, 15:30 Суспільство
Канадська дослідниця Устина Стефанчук: Шлях українців у Канаді не був легким
Устина Стефанчук
Устина Стефанчук

Канадська дослідниця, а колишня львів’янка Устина Стефанчук живе в Едмонтоні вже п’ять років. Одразу по приїзді в Канаду почала досліджувати життя українських емігрантів. Це вилилося у низку проектів: «Емігрантки» – про жінок емігранток, «Українські церкви та цвинтарі Західної Канади», проілюстровані фотовиставкою, та інші.

Устина Стефанчук є представником нової хвилі української еміграції в Канаді, яка, за її ж словами, показує, що Україна – це вже значно більше, ніж вареники і українські танці. Устина не лише дослідниця, мандрівниця, а й власниця колекції стародавнього українського одягу, частину якої було показано на конкурсі "Міс Українська Канада 2018".

В інтерв’ю IA ZIK Устина Стефанчук поділилася своїми роздумами від проведених досліджень, враженнями від конкурсу, розповіла про життя українських емігрантів у Канаді.

Нещодавно в Торонто відбувся конкурс «Міс Українська Канада 2018». Ви були партнером цього конкурсу. В чому полягало ваше партнерство і які у вас враження від конкурсу?

– Цей конкурс ставив собі за мету поламати традиційне уявлення про конкурси краси. Це був радше конкурс талантів, креативності, своєрідне заохочення молодих українських емігранток, демонстрація того, що ми сила, з якою варто рахуватися. Моя співпраця полягала в тому, що я давала свою колекцію старовинних костюмів і була членом журі. З другим не було проблем, а от з першим – це місяці підготовки. Зважаючи на те, що я дуже дорожу своїми костюмами, було проблемно і пакувати, і пересилати їх.

Це костюми з кінця XIX початку XX століття з різних регіонів України. На таких заходах люди, зазвичай, бачать вже відомі українські строї (скажімо, борщівський, городенківський тощо). Тому показ моїх костюмів з Одещини, Вінничини, Центрально-Східної України викликав зацікавлення. Вражень багато, деякі я продовжую осмислювати. Перше, що дійсно вразило, – це масштаби організації. Конкурс вже став свого роду брендом і це дозволяє не просто подавати продукт, який пересічний глядач готовий бачити, а вести далі, виводити аудиторію на інший рівень. Мабуть, професіоналізм організації – це те, що мене особисто вразило найбільше. Цікаво, що потім підходили і підходили люди, які просили переповісти ще раз, які там костюми були, питали про конкретні взірці, бо не встигали це схопити, таким швидким був темп. Чи я ще буду ангажуватися до чогось подібного? Не найближчим часом, це точно. А взагалі, це складне питання. Я ще не впевнена, чи цей формат виправдовує ціль. А ціллю є розказати, познайомити з традиційною українською ношею. Попри те, я таки щаслива, що мала змогу показати справжнє українське канадському світу, – не кітч, не попсу. А ще дівчата конкурсантки вразили своєю різносторонністю, цілеспрямованістю. Круто бачити українок, які чудово собі дають раду в чужому світі, роблять його своїм, долаючи таким чином купу стереотипів та шаблонів в оцінці українських емігранток.

<nbsp;>

Як почалося ваше захоплення старовинним українським одягом і його колекціонування?

– Це почалося з родини. Коли я мешкала у Львові, мене оточував антикваріат, який збирали моя бабуся і дідусь. Це була українська автентика. Відповідно, я не уявляю собі не мати цього. Це стало невід’ємною частиною мене.

Мабуть, непросто такі речі зберігати.

– Так, звичайно. Деякі речі потрапляють до мене в дуже поганому стані. Скажімо, сорочка, абсолютно унікальна, по якій видно, що хтось її використовував як шмату. …А це такого рівня текстиль, який є у французьких музеях, музеях індіанських народів, де вони кожен клаптик зберігають. В Україні немає культури ставлення до української автентики, музейної цінності речі, до того, що є відображенням нашої культури, традиції. Така культура лише починає формуватися.

У вас в колекції є речі, які для вас особливо цінні?

– У моїй колекції близько 400 лише сорочок, не беручи до уваги верхній одяг, спідниці, запаски, пояси, прикраси тощо. Я всі їх знаю напам’ять. І вони всі для мене дуже особливі, інакше я би їх не шукала, викуповувала, перекуповувала. Відколи я в Канаді, для мене відкрився унікальний, дуже цікавий світ української канадської культури, зокрема, перших переселенців, які в кінці XIX століття переїхали до Канади, щоб організувати тут своє життя. Коли я жила в Україні, цей світ був для мене дуже далеким і невідомим. Зараз, коли я в Канаді, ці речі виглядають під іншим кутом зору. Наприклад, те, що українці, приїжджаючи до Канади, привозили з собою своє найдорожче – український костюм. Сумно було чути свідчення старших людей, що їхні батьки чи діди, приїхавши в Канаду, у прагненні асимілюватися насамперед хотіли позбутися української атрибутики. Вони пробували ці речі вимінювати на якийсь фабричний одяг, продавати. Це дуже сумно. Коли до мене потрапляють давні костюми, які привезли прабабця чи прадід з України, і впродовж кількох поколінь ці речі зберігали в родині, вони, безумовно, дуже для мене цінні. В мене є кілька таких костюмів, які приїхали в Канаду з першими емігрантами.

В Канаді живе дуже багато українців. Наскільки вони зберігають українську культуру, і наскільки ця культура відрізняється від культури материкової України?

– Вона, звичайно, відрізняється. З наукової точки зору ми можемо говорити про своєрідну українсько-канадську культуру. Це вже не українська і не канадська культура. Це дуже своєрідний симбіоз. Він цікавий і малодосліджений. А щодо того, наскільки українці затримують свою культуру, – це для мене теж доволі неоднозначне питання. З одного боку, ми бачимо показові атрибутивні спроби показати українську культуру. І ці патерни (українські танці, вареники тощо) передаються з покоління в покоління. З іншого боку, є питання, наскільки все це свідчить про правдиву українську культуру. Для мене задоволення спостерігати, що все більше українців, які приїжджають в Канаду останніми роками, намагаються показувати багатогранність української теперішньої реальності і те, наскільки українці далеко пішли в культурних проектах, в стартапах, інтелектуальному розвитку, видавничій справі тощо. Ці люди приїжджають і показують, що Україна – це вже значно більше, ніж вареники і українські танці. Велике задоволення спостерігати за цим. Це не завжди сприймається, бо існує в діаспорі консервативна установка: «В нас так не прийнято». Це стосується давніх діаспор. Коли приїжджають нові люди з новими ідеями, рефлексіями щодо України, то не завжди вписуються у стандартні уявлення діаспори.

Устина Стефанчук
Устина Стефанчук

– Устино, ви були однією з ініціаторів цікавого проекту «Емігрантки» про українських жінок. Які висновки ви для себе зробили під час досліджень в рамках цього проекту?

– Цей проект торкається жіночої проблематики. Реалізовувала його спільно з подругою. Проект показав дуже багато речей – насамперед те, що в Україні суб’єктності української емігрантки нема. Показують, що є проблема соціального сирітства, але ніхто насправді не говорить про те, що відчуває жінка, яка виїхала на заробітки, як відбувається її адаптація, зв’язок з батьківщиною, сприйняття її вдома, які труднощі вона має долати щодня і в Україні, і закордоном, будучи емігранткою. Ми коли починали цей проект, то мали своє уявлення, для чого ми це робимо. Але кожен наступний крок розмов з жінками відкривав прірву проблем, починаючи від незахищеності в плані будь-якого насилля, закінчуючи власними комплексами і якимось абсолютно диким стереотипним мисленням на кшталт, «я ніхто», «якщо я емігрантка, то не маю жодних прав», «нікому нема до мене діла». Коли чуєш такі стереотипи від розумних, здійснених жінок, то розумієш, що насправді причини цього лежать глибше – у певній культурі суспільства, яка підштовхує до того, що людина себе почуває ніким. Це було дуже сумно. Одна з історій мене дуже сильно вразила. Жінка у віці 50+ крала в магазинах, і робила вона це тому, що хотіла своїй доньці-випускниці в Україні купувати щось дуже гарне. «Я хотіла, щоб вона думала, що в мене все добре. Оскільки я не могла собі цього дозволити, то доводилося красти в магазинах», – сказала жінка. Вона розповідала, що в неї серце щоразу вискакувало, коли заходила в гардероб, щоб якось відірвати «піщилки» на одязі. Після розмов з нею я плакала. Найсумніше в цій історії, що вона пересилала ці речі в Україну, а доня потім її запитувала: «Мамо, а чому вони всі без бірок, ти їх на секонді купуєш?». Такі історії потрібно розповідати, щоб жінки, які мали подібний досвід, розуміли, що вони не самотні в цьому. З іншого боку, щоб показати реальних людей у цих історіях.

Чи не плануєте написати книжку на основі цих історій?

– Я зараз перебуваю на етапі, коли мені треба трохи відпочити від цих історій. Це було настільки сильне враження, яке мене повністю спустошило. Я спілкувалася з жінками по скапу і плакала разом з ними.

Ці історії всі були аж такі сумні і трагічні?

– Ні, не всі. Ми говорили про спектр різних жіночих історій, серед яких були і навіть дуже радісні, з позитивним досвідом еміграції. І про них також треба говорити. Не можна тиражувати таку дуже сьогодні популярну в Україні ідею, мовляв, не їдьте нікуди, бо ви там будете прислугою. Це неправда. За кордоном є сотні українок, які відбуваються як особистості. Завжди потрібно мати на увазі, що цей спектр історій дуже широкий. Ми не можемо говорити про насправді якісь лекала станом на сьогодні, бо сьогодні українська жіноча еміграція – дуже різна. Долі жінок дуже різні і всі вони заслуговують на те, щоб бути почутими.

А чим вас зацікавили українські церкви і цвинтарі в Канаді, фото яких ви презентували?

Коли п’ять років тому приїхала в Канаду, то мені було досить нудно, оскільки звикла до активного соціального і культурного життя. Якщо я не мала руху довкола себе, мені було важливо собі його створити. Я почала з того, що мені здавалося найбільш логічним – досліджувати історію української еміграції в Канаді. Вирішила почати з найдавніших часів – кінця XIX століття. Почала більше читати на цю тему, шукати, хто цим займається, налагоджувати з ними контакти. У перший рік мене запросили долучитися до проекту щодо каталогізації українських сакральних місць, де відбувалися Служби Божі, зібрання. Треба було їздити, спілкуватися з людьми на місцях. В одному з сіл ми відкрили буковинську церкву, яка ніде не була задокументована. Це хвилююче видовище, коли бачиш, що перед тобою були люди і перше, що вони робили – будували церкви. Чим більше я цим займалася, тим більше воно мене втягувало. У мене є велика карта, де в мене одним кольором позначені місця, в яких я була, іншим, – місця, де треба обов’язково поїхати, бо церкви руйнуються. У багатьох поселеннях вони десятки років стоять пусткою. Є два варіанти того, що з ними роблять у Канаді. Перший – перетворюють на приватне житло. Я була в одній із таких церков: на місці престолу стоїть диван, на хорах – спальня. Але зараз з’являються активісти нових поколінь, які борються за збереження цієї спадщини.

В Канаді цвинтарі будували поруч з церквами – як в деяких селах в Україні?

– Здебільшого так. Не всі українці, які приїжджали в Канаду, були фаховими будівельниками, проте вони пробували згадку про церкву в рідному селі в Україні перенести у нове село в Канаді. Так поставали українські церкви. Люди пробували повернути своє життя тільки на новому ґрунті. До речі, це було дуже нелегке життя. Українці приїжджали паромом до Галіфіксу чи до Монреалю, потім залізницею довго їхали до місця свого поселення, висідали у преріях, де довкола лише чагарники і кущі – роби, що хочеш. Зараз важко уявити, як собі люди давали раду, зважаючи на дуже важкі погодні умови в Канаді. Де ж українець з буковинського села бачив зиму у -30 градусів. І приїжджали сім’ї, які не мали кожухів. Їм не пропонували житло, коли вони приїжджали, вони мусили собі його збудувати самі. Копали землянки, щоб переночувати у перші дні.

Попри те, українці вижили в Канаді, і не лише вижили, а й ставали успішними. У нас навіть часто кажуть, що, мовляв, в інших державах українці стають успішними, а у своїй державі не можуть.

– По-різному трапляється. Інколи жартома кажу, що для мене Канада – це приклад того, що українці на щось здатні, що вони можуть, якщо захочуть. Шлях українців в Канаді не був легким. Дуже багато українців тут також не реалізували себе. Ми можемо говорити лише про більш-менш сприятливі зовнішні обставини, особливо, коли мова йде про 50-60-ті роки XX ст. Перше покоління емігрантів дуже сильно асимільоване. Вони приїжджали сюди з думкою про те, що їм треба стати канадцями. І це покоління сьогодні вже переважно не україномовне. Їхні нащадки дуже рідко україномовні. У них ще зберігся потяг до української церкви або традиція ліпити вареники. Поза тим, вони нічого більше не знають про Україну. Що стосується повоєнних емігрантів (другої хвилі), – це зовсім інша історія, інший інтелектуальний рівень. Їхні нащадки дійсно україномовні, заангажовані в українське суспільне життя. І це, власне, вони переважно є цим успішним, каркасним елементом української громади в Канаді. А вже пізніші покоління, які приїжджали в Канаду, десь користали з того, що набудувала попередня еміграція. Сьогодні можна спостерігати нову хвилю інтелектуальної еміграції, яка знову починає будувати, щоб наступні покоління мали нагоду користати з цього. Вони не просто приїжджають заробляти гроші, як наприклад, в кінці 90-х. Зараз сюди приїжджають студенти на навчання, за професійними програмами обміну. І вони пробують внести цілком новий образ України і української еміграції. І не завжди це сприймається позитивно, але ж поступ у всі часи супроводжувався певним несприйняттям.

Розмовляла Галина Палажій,
IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-08-14 13:34 :03