п'ятниця, 3 серпня, 2018, 17:07 блоги Суспільство
Карателі. Не бухайте, слухайте команду і всі повернетесь
Влад Якушев
лейтенант, екс-начальник прес-служби
14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»

Пропоную Вашій увазі другу главу з моєї книги «Карателі», яка вийде у вересні.

2. Третя рота

Пусть читают книжки. Может, они не поймут там ничего, но у них меньше будет времени, чтоб херней страдать.

Ігор Петров, начальник штабу 14-ї ОМБр

Після загальнобригадної наради по організму (так військові називають свою бригаду) прокочується серія менших нарад, на яких вирішуються проблеми батальйонів та окремих підрозділів. На рівні батальйону нарада виглядає приблизно так само, як і бригадна, на рівні рот вона зводиться до бесіди командира роти та замполіта. Вирішується основне питання – яким чудом усі отримані накази виконати.

Залишивши позаду намет комбата, де щойно закінчилась батальйонна нарада, командир третьої роти Сергій Сірко не поспішаючи йшов до свого намету. Він уже був в АТО і прекрасно розумів, що його чекає. Тепер треба було пояснити це роті мобілізованих, які ще не мали незабутніх відчуттів, що з’являються після падіння за 50 метрів від тебе снаряду 152-го калібру.

Високий, міцний ротний провів рукою по поголеній голові та вже збирався пірнути у намет, як раптом помітив, що з-за нього стирчать чиїсь ноги у резинових капцях. Сірко, позивний якого був Панда, тихо пройшов уперед, зазирнув за намет і побачив там свого замполіта.

Лисий, до пояса голий чоловік років п’ятидесяти сидів на ящику з-під снарядів із книжкою у руках. Колишній борець з міцним торсом та шрамом через весь живіт кумедно, як аристократи у німому кіно, трьома пальцями тримав книжку, а іншою рукою притримував окуляри у тонкій оправі – під золото.

– Канє-єє-шно, – протягнув Сірко. – Хто жив, той живе. Ти, Сірко, бігай по нарадах, получай триндюлєй від комбата, а замполіту пофіг! Замполіт книжку читає. Йому, замполіту, наплювати і розтерти. Сан Санич! Що ви там усе читаєте?

– О, то це дуже корисна книжка! – знявши окуляри, вигукнув Сан Санич Пашкевич, з позивним Ураган. – Роман «Холодний яр»! Це про визвольну боротьбу українського народу. Я ж читаю і бачу, що москалі нас упродовж всієї історії гнобили. Їм же взагалі не можна вірити! То це ж у 20-ті роки відбувалось то саме, що і зараз!

Сірко взяв в Санича книгу й уважно подивився на обкладинку.

– Про війну з москалями, кажете…Угу. Ну, читайте, бо скоро і нам прийдеться з ними повоювати.

– Що, виходимо?

– За два тижні, якщо нічого не поміняється. Так що, Сан Санич, ховайте ваші книжки і давайте до від’їзду готуватись. Давайте, Санич, вдягайте мундир, щоб солідно виглядати, підемо з хлопцями поговоримо. Від теорії, – показав Панда на книжку, – до практики.

Ураган відклав книжку в сторону і почав взувати берці. Нога застрягла, ніяк не просуваючись у чобіт.

– Як мене ця піхота дістала, – бурчав Сан Санич. – Ні відпочити, ні книжку почитати. 150 придурків. Колись я був замполітом у зенітників. У мене було 28 чоловік. Ми звали один одного по імені і по батькові, а зранку пили каву з коньяком. І потім мене запхали в піхоту… Про що з ними розмовляти? Сергій Валєрійович, я старша людина, мені перепрацьовуватись не можна. В мене, може, з ранку макової росинки в роті не було.

Доки Ураган не дуже по-ураганному взував берці, Панда вловив запах алкоголю, втягнув носом повітря, визначаючи напрямок, і не поспішаючи пішов в сторону відповідного намету.

– Санич, доганяйте…

Коли він заглянув усередину, звідки тягнуло спиртним, то не побачив там нічого кримінального. Ящики з-під снарядів, які служили солдатам столом, були пусті, але навколо з ангельськими виразами на обличчі сиділи зампотєх роти і три механіка-водія.

– Бухаєте, – лагідно промовив Панда.

– Та як бухаємо, в нас нічого немає, – заплітаючи язиком почав виправдовуватись один із механів.

Його штурхнули ліктем під ребро і механ замовк. Пляшка була оперативно схована, але духан у палатці стояв такий, що відпиратись не було сенсу.

– Ну-ну. Бухайте. В мене під Савуркою було три таких брата-акробата. Гради почали п…чити, а вони бухали, а потім побігли вальтами у бліндаж.

Сірко зімітував біг п’яної людини.

– Ми їх потім у три ящики з-під снарядів позбирали. Поки збирали – по кавалках, от таких кусочках, в мене цілий взвод обригався.

– Так ми ж не в АТО. Ми ж розуміємо, – знову почав механ.

– То ви поки що не в АТО. А скоро будете. Виступаємо. Сьогодні я вам нічого не зроблю, хер з вами, але якщо ще раз зловлю, не ображайтеся. Зампотух, – звернувся Сірко до хмільного зампотєха, колишнього міліціонера, мобілізованого під час 4-ї хвилі мобілізації, – завтра зранку ти у парку. Вся техніка на ходу, все почищено, поскладано, закріплено. Ти мене зрозумів?

У цей момент до намету влетів Сан Санич:

– А-ааа! Бухаєте! – вигукнув він. – Зампотух!!!

– Тихіше, тихіше, Сан Санич, – зупинив замполіта Панда. – Я вже все їм пояснив. Пішли далі.

Зайшовши у наступний намет, Ураган та Панда здивовано перезирнулись. Троє з присутніх лежали на нарах з книжками.

– Це ви, тіпа, бухали, а почули, що ротний іде, і за книжки похапались? – удавано посуворішав Панда.

Шуміти він почав для вигляду, прекрасно розуміючи, що тут не вживають. Один із книголюбів – взводний Гео, читав Ніцше, довготелесий Москаль – фентезі, а Рамірес – щось про бізнес.

– Усе, закінчились наші полігони, – сказав Панда. – Скоро на Схід. Гео, з завтрашнього дня берешся за взвод. Зброя, сухпайки старшина получить, речі, щоб нічого не залишилось. Все, що треба, потроху зносимо у маталиги, складаємо, закріплюємо. Техніку загрузимо на платформи, самі у вагони. Далі у зоні підемо своїм ходом. Піхота на броні.

Чимось схожий на грецького філософа Платона, з фрески Рафаеля Санті, Гео похитав головою на знак згоди.

– Ротний, а воювати страшно? – запитав доброволець Льоня, з позивним Рамірес.

– Страшно, коли не знаєш, що робити, – відповів Панда. – Коли їдеш з колонною по карті 80-року і не знаєш, що попереду, свої чи сєпари. Страшно, коли з Росії по тобі «Смерчі» луплять, а отвєтку давати не можна. Зараз не 14-й рік. Простіше. Там вороги, тут свої. Суцільна лінія оборони. Не бухайте, слухайте команду і всі повернетесь. Ясно?

Біля третього намету полірував свій і так ідеально чистий кулемет 22-річний Донецьк. Хлопець був родом з Донецька. Звідси і позивний. Наполовину чеченець, наполовину українець.

У наметі підганяв бронік Гром і, обійнявши трубу протитанкового гранатомету, спав Йожик.

Панда махнув рукою і нічого говорити не став.

– Хай відпочивають, а то зараз заведуться і цілу ніч спати не будуть від радості. Спецназ доморощений, – сказав Панда Саничу. – Пішли, замполіт, кави вип’ємо. Я в батальйонного замполіта домашнє печиво віджав. До нього з дому приїжджали.

Дійсно чимось схожий на Панду Сірко і невисокий, кремезний Санич сунули у вечірній прохолоді поміж наметами.

– Як їх усіх назад живими привезти? – запитував Сірко. – Так хочеться, щоб усіх назад, живими.

Сан Санич здвигнув плечима.

- І, Сан Санич, зробіть щось з ними, щоб припинили змій жерти! Тут заповідник поруч. Сьогодні директор заповідника у бригаду приїжджав, скаржитись. Каже, ніякої живності не залишилось. Зміюки ні одної, Сан Санич!

– Так, а я що зроблю? – підскочив на місці Ураган. – Тушонка всім набридла. Свіжого м’яса хочеться. До речі, я там одного вужика замаринував. Завтра розведемо за парком техніки вогонь, підсмажимо. О! Шикарний смак.

– Санич, а ви впевнені, що то вужик, а не гадюка?

– А яка різниця? Там головне залози видалити, що отруту виробляють… та воно ж як курка…

– Ну, дивіться, Санич, як ви мене втруїте…

– Та це ж дуже корисно!

Табір засинав. Світло горіло ще тільки в «Бабочці» – штабній машині начальника штабу.

О другій ночі сонний черговий на в’їзді підняв шлагбаум, випускаючи з табору три машини з рекогносцирувальними групами.

 

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-12-15 19:19 :20