понеділок, 30 липня, 2018, 17:06 блоги Суспільство
Карателі. Нам з вами випала честь здохнути першими
Влад Якушев
лейтенант, екс-начальник прес-служби
14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»

У вересні вийде у світ моя книга під назвою «Карателі». До її виходу я з дозволу редакції ІА ZIK буду публікувати у своєму блозі глави з цієї книги, починаючи з першої. Надіюсь, книга Вас зацікавить.

Я не буду писати лише про війну. Війна у всі часи однакова – смерть, кров, бруд. Я писатиму про людей на війні. Вони сильні і слабкі, мужні і не дуже, порядні і підлі. Люди… Я зміню дещо. На фронті траплялись розмаїті трапунки – і кумедні, і трагічні. Бувало, що людина виглядала смішно або демонструвала себе не з найкращої сторони. У таких випадках я не буду називати справжніх імен та позивних. Як би там не було, всі, про кого я пишу, мали сміливість піти до армії і стати на захист України, і вже за це вони заслужили на повагу суспільства.

Це не хроніка, а літературний твір, отже, будуть у ньому і вигадані персонажі, і деякі вигадані ситуації та деталі. Скажімо так, це твір, написаний на основі реальних подій, учасником яких я був. От, наприклад, згідно з офіційними даними у період з 2015 по 2016 наша артилерія жодного разу не відкривала вогонь. А у моїй книзі буде відкривати!

Наперед прошу вибачення у всіх солдат та офіцерів, про яких не згадаю. Я б хотів розповісти про кожного, але вас багато тисяч, і це неможливо фізично. Кожен підрозділ 14-ї бригади виконав усі поставлені командуванням завдання, проявивши при цьому чудеса героїзму та винахідливості.

Ситуації, що мною описані, трапляються з піхотою у кожній бригаді. І піхота тримає фронт часто не завдяки керівникам у столиці, а всупереч їм чи не зважаючи на їхні недолугі накази.

Боюсь, що кадровим у штабах це не дуже сподобається. Я більш ніж упевнений, що вони будуть кричати: «Все не так! Він ганьбить армію і свою бригаду!» Так, дорогі мої, так. Я художник, я так бачу, і вам доведеться з цим змиритись. І не дзвоніть з вимогами все переписати – пошлю в сторону моря.

Звичайно, щось я придумав, щось почув, щось бачив на власні очі. Якщо ж брати у процентному співвідношенні, то 90 % описаного правда. Що стосується отих 10 %, то… як каже замполіт 3-ї роти Сан Санич: «Вибач, це піхота, брат».

1. Нарада

Товариші офіцери, ви служите у піхоті, і це означає, що нам з вами випала висока честь здохнути першими.

Тимур Бригадний, замкомбрига 14-ї ОМБр

Вітер підняв пісок, закрутив його у карликове торнадо і погнав вздовж дороги. Хвиля розпеченого повітря налетіла на ряди наметів 14-ї піхотної моторизованої бригади, проганяючи пил у проходи між ними. Курячись жовтою хмарою, пил наштовхувався на маскувальну сітку, за якою офіцери чекали на початок наради.

Стільчик командира бригади ще був пустий. Кілька днів тому його викликали до Києва, і сьогодні комбриг мав повернутись з важливими вістями.

Офіцери, що сиділи на грубих дошках, набитих на вкопані в пісок пеньки, помітно хвилювались. Усі здогадувались, навіщо комбриг їздив у столицю. Нещодавно закінчилось бригадне злагодження, останній етап навчань, а значить – скоро виступати.

«Скоррро», висвистував вітер. «Скорро» – шурхотів пісок, вдаряючись у масксітку та зсипаючись з неї униз.

– …а він мені говорить, що йому на взвод бушлатів не видали! – гримів над притихлими офіцерами голос зампотила. – Бушлатів!

Зампотил голосно і заразливо засміявся, оглядаючи присутніх і ніби закликаючи їх приєднатись до веселощів.

– Червень місяць, а йому бушлати давай! По-перше, де я візьму? А по-друге, якби і мав: дай йому зараз бушлат, він його до зими профукає, як пити дати, якщо, звичайно, «Новою поштою» додому не відправить. Ги-ги-ги-ги!!! Товариші кадрові, що ви скучні такі. Акакііч, ви там до мене прислати когось мали…

– Так ето, я пришлю ето, – оживився начбой – відповідальний за бойову підготовку особового складу…

Командир роти хімічної безпеки про щось тихо переговорювався з начальником інженерної служби.

Начальник штабу, Петров, сидів в торці поставленого для комбрига стола, опершись на нього обома руками та блудячи поглядом по обличчям присутніх.

До коменданта польового табору, колишнього начальника пожиттєвої зони, підбіг солдат комендантського взводу. Козирнув, зашепотів щось на вухо.

- Єдєт? – перепитав у коменданта Петров.

- Їде, товариш полковник, – кивнув комендант.

Петров був підполковником, але військові мали за звичай величати підполковників полковничим званням. Така собі приємна для підполковника помилка. Військові у цих справах забобонні. Помилитись, понизивши когось у званні, вважалося поганою прикметою, а вверх – помиляйся. Підполковнику приємно, а, можливо, бог Марс почує і пришле з небес третю зірку. Тоді можна буде підійти і запитати: «Товариш полковник, то ви сьогодні за звання виставляєтесь? Ви ж про мене не забудьте. Це я вам наврочив!»

Молодий для свого звання начальник штабу зробив вигляд, що не помітив «помилки» коменданта.

Оперативний черговий піднявся зі свого місця, ще раз перевіряючи, чи всі є, а за кілька хвилин до місця збору підійшов комбриг.

– Товариші офіцери, – вигукнув начальник штабу, і військові піднялись з своїх місць.

– Товариші офіцери, – привітався комбриг.

– Товариші офіцери, – повторив за ним начальник штабу, дозволяючи таким чином, присутнім сісти.

Троєкратне «товаришіофіцери» було ритуалом кожної наради. Як закляття, що має забезпечити бригаді успіх у всіх починаннях.

Обличчя комбрига було червоним. Він посміхався. Та посмішка Олександра Миколайовича Жокея не завжди свідчила про його хороший настрій. Жокей любив життя та часто посміхався. Почервоніти він міг зі злості, задоволення, коньяку, швидкої ходи або ще мільйона причин. Взагалі вгадувати щось по обличчю командира було марною справою. Він прекрасно знав про це і, у особливо важливі моменти, любив затягнути паузу, максимально загострюючи увагу присутніх.

– Начальник Генерального штабу та командувач Сухопутних військ високо оцінили нашу роботу бід час бригадного бойового злагодження. Нас, товариші офіцери, зарахували у резерв начальника Генерального штабу Збройних сил України.

Обличчя мобілізованих офіцерів розпливлись в усмішках, а от кадрові якось раптово посерйознішали.

– Все, п…ц, – прошепотів начальник зв’язку.

– О! Бачу, кадрові розуміють, – сказав Жокей і на цей раз щиро посміхнувся. – Для тих, хто не зрозумів. Ми резерв Генерального штабу, і це означає, що тепер нас будуть запихати у саму жопу. І ми з вами, товариші офіцери, через два тижні туди виступимо.

Вітер жбурнув в обличчя комбрига пригорщу піску. Комбриг витер очі тильною стороною долоні і з надзвичайно суворим обличчям сказав: «Відставити». Команда, вочевидь, стосувалося саме вітру і він послухав, приліг поруч з начальником штабу на вигорілу траву.

Стало якось надприродно тихо.

Бригада каталась по полігонах уже майже півроку, проходячи одні навчання за іншими. Всі розуміли, що 14-ку готують до чогось серйозного і, рано чи пізно, доведеться їхати в АТО. Момент настав, і хоча всі чекали на цю звістку, вона, несподівано, всіх приголомшила.

14-ту ОМБр сформували із залишків 51-ї бригади, підрозділи якої брали участь практично у всіх героїчних та трагічних епізодах першого року війни. Те, що відбулося тоді, інакше як зрадою не назвеш. Одну з найбільших бригад Збройних сил розділили на невеличкі підрозділи, які розкидали по всьому фронту, звівши нанівець її бойову міць. Десятки солдат та офіцерів загинули, велика кількість отримали поранення.

Кадрові пам’ятали все це і боялись, чи не повторить 14-ка долю 51-ї бригади. Більшість офіцерів ще не бачили справжньої війни і страшились невідомості.

Здається, тільки командир роти снайперів, маленький, сухий афганець Гена, жодним чином не відреагував на повідомлення командира. Він, як і до початку наради, задумливо дивився чи то в поле, чи то у глибину себе.

– Противник планує цього літа отримати сухопутний прохід у Крим. Для цього йому треба взяти Маріуполь. Ми його будемо захищати. Сьогодні після наради ми з начальником штабу та командиром розвідки сформуємо рекогносцировочні групи, які завтра виїдуть на місце. Вивчити кожен метр оборони! Спланувати розміщення тилових служб. Витрясти з тих, хто там стоїть, всі дані про противника! – гримів голос комбрига. – Всім службам підготуватись до виїзду. Зброя, речі, техніка. Заступник з тилу…Прошу…

Зампотил, в обов’язки якого входило забезпечення майже п’яти тисяч людей, не цей раз не жартував і не посміхався. У важливі моменти він вмів перетворюватись на людину-комп’ютер, який швидко та безпомилково видає цифри та найменування, пам’ятаючи всі до одної кухні, намети, запаси дров та кількість отриманих сухих пайків.

– Пальне обіцяють завтра дати, – говорив зампотил, – але дадуть впритик. На марш не вистачить.

– Чому не вистачить? – здивувався комбриг.

– Тому що дають з урахуванням розходу на нову техніку. А в нас наймолодшій машині 30 років. Плюс непередбачувані розходи.

– Які, бл…, непередбачувані розходи?!! – зірвався на крик командир. – Це те, що механи злили і на горілку поміняли?! Це у вас непередбачувані розходи? Начальник служби ПММ…

Піднявся чоловік у формі із засмальцьованим рукавом. Перед нарадою він особисто перевірив залишки і не помітив, що вимастив рукав. Зате він був готовий до того, що його піднімуть.

– Доїдемо, товариш полковник, – упевнено сказав начальник служби паливо-мастильних матеріалів. – Ми тут під час останніх навчань трохи зекономили…

– Зекономили…добре що не прої…ли, як завжди, – пробурчав Жокей.

Комбриг хотів зберегти суворий вигляд, але не стримався і посміхнувся. ПММщики бригади проявляли чудеса бережливості, що, правда, не тішило командирів підрозділів, яким доводилося випрошувати кожен літр пального. Часто це змахувало на торгівлю на східному базарі, коли покупець і продавець розігрують цілі спектаклі, вириваючи собі волосся та посипаючи голову попелом.

Наступним піднявся зампотєх.

– Техніка першого і другого бату, яку відправляли на завод, відновлена. Командирам батальйонів завтра відправити групу, щоб її забрати. До АТО желєзкою, на платформах. Далі підете польовими дорогами, своїм ходом.

– А моя техніка? – запитав командир третього бату.

– Вашої немає. Ще не отримали.

– А як же я воювати буду? – обурився комбат.

– Третій бат лишається чекати техніку, – втрутився комбриг. – Доженете нас потім.

– Як «лишається»? – піднявся командир першого батальйону з позивним Граніт. – Мій батальйон весь на маталигах. Ні одного бетера, ні одної БМП. Другий бат – така ж ситуація. Ми на легко броньованих тягачах Маріуполь захищати будемо?

– Будемо. На тому, що є, будемо!!! – огризнувся комбриг, якій прекрасно розумів ситуацію, в якій опинився. – Танками піхоту підсилимо, артою прикриємо. Прикриєш? – звернувся він до невисокого, жорсткого, з обличчям, ніби вирізаним зі сталевого листа, начальника артилерії.

– Так точно, прикрию, – підтвердив артилерист.

– От тобі і резерв Генштабу, – прошепотів начальник медичної частини, закриваючи очі і піднімаючи обличчя до неба, благаючи для піхоти захисту та порятунку.

Начальник медроти розумів, що відсутність у батальйонах техніки, яка реально здатна вести бій, може обернутись великими втратами. Подумки він почав підраховувати кількість наявних медикаментів, прикидаючи, наскільки їх вистачить, якщо втрати будуть такими ж, як у 2014 році.

– Я нікого тут не тримаю, – понизивши голос говорив командир бригади. – Хто бажає, подавайте рапорти про перевід. Я всім підпишу. Але я надіюсь, що боягузів тут немає і ви не кинете бригаду у такий відповідальний момент. Нової техніки немає. Третина рембату сидить у пункті постійної дислокації, намагаючись зібрати з наявної рухляді хоч щось, що може їздити. Командиру рембату я ставлю задачу, все, що можна використати, як запчастини, – зняти з трупів і доставити сюди. Волонтери вчора прислали нам одну машину. Джип. Начальнику розвідки, після наради підійти до мене, отримати ключі. Нам поставили задачу, і ми маємо її виконати. Не мені вам розказувати, що нікого не гребе, як ми це зробимо. За результатами навчання і за укомплектованістю особовим складом ми зараз найкращі. Ми готувались до ведення нічних боїв. У нас хоч якісь прибори нічного бачення є. Ще раз кажу: хто захоче перевестись – заходьте після наради. Підпишу. Прошу, товариш підполковник, – кивнув Жокей зампотеху, – продовжуйте.

– Товариш полковник, броньована ремонтно-евакуаційна машина не на ходу. На заводі її прийняти відмовляються. Вони перегружені. Що з нею робити?

– Відправити в ППД у Володимир-Волинський, – розпорядився командир бригади.

– Неможливо. Вона взагалі не їздить. Відбуксирувати не зможемо. Треба лафету, а їх теж немає. На полігоні я б теж не лишав. Боюсь, пропаде. Пропоную забрати з собою в АТО. Там в секторі евакуатор попросимо. І шанси отримати запчастини на машину, яка у зоні, – більші. До станції завантаження рембат її допхає якось.

Комбриг роздратовано покрутив головою і погодився.

Піднявся бригадний замполіт Курочкін.

– Командири підрозділів, підсилити контроль за особовим складом на предмет вживання алкоголю. На погрузці всі мають бути тверезими. Нам втрати через необережність не потрібні. Ми ще в АТО не виїхали, а в нас уже є один «поранений» з діркою в голові. Зранку на шикування виходити, а він спить. Командир його будить, той не розуміє, де він є. Біжить, зачіпається за розтяжку палатки і головою об ґрунт. Був би тверезий, напевно би вбився. Зі штабу оперативного командування нам телеграма прийшла, – Курочкін взяв телеграму, пробіг очима. – От, підсилити… запобігти… взяти на контроль. Зрозуміло? Кому не зрозуміло, підійдіть до мене після наради, ознайомтесь. І головне – техніка безпеки!!!

Технікою безпеки, проміж усього іншого, відав заступник командира бригади Тимур Вікторович Бригадний. Сто двадцять його кілограмів піднялись з лавки на висоту під метр-дев’яносто. Він розвів свої великі руки з мозолями-сікенами від кількох десятків років заняттям карате і рикнув «товариші офіцери» з потужністю ієрихонської труби.

– Вчора, товариші офіцери, в нас чуть не сталося ЧП. Іду я по табору, а на зустріч мені боєць, в якого нога по коліно в гівні! Я побачив і о…їв! Питаюся його, що сталося, а він каже, що чуть в парашу не провалився. Пішов, ну, як полагається, на то наше піаніно, сів, і в нього під ногами дошка тріснула. Ну, він ногою туди, куди і сидів. В яму. А там уже по горличко! Під зав’язку. Результат – те, що я бачив!

Присутні спочатку намагалися приховати посмішки, виказувати неувагу до оповідання полковника мало хто б наважився, але стриматись було нереально. Спочатку почали посміхатись, потім заржали вже в повний голос.

Туалет – величезний рів на пригорку, перекритий старими дошками, дійсно дуже був схожий на клавіші піаніно, за що й отримав цю назву. Зі сторони табору сортир був відгороджений жердинами, на які повісили соснові гілки. З фронту він взагалі ніяк не закривався, і засідаючи у справах бійці могли милуватись прекрасним краєвидом – безкраїм степом. Піаніно дісталося бригаді від попередників і тепер дійсно було переповненим.

– Товариші офіцери, не смішно!!! Там глибина більше двох метрів. Я вчора відправив бійця з жердиною, він мені все поміряв. А якби той, невезучий, втопився? Нас би з вами по голові не погладили. А рідним його як пояснювати? Герой, втопився у фекаліях? Смішно?! Він герой, пішов у військо добровольцем… Загинув би на фронті, його ім’ям школу би назвали. А якби втопився? Що, громадський туалет називати?

Люди вже просто не могли сміятись, сповзаючи із лавок і ридаючи один одному у плече. Командир бригади тримався довше за всіх, але теж не витримав, вдихнув повні груди повітря і витер сльозу:

– Тимур Вікторович, давайте, закінчуйте доповідь.

– Я вже закінчую. Комендант, візьміть пару бійців, дошки, я там за ПХД першого батальйону бачив, провірте все в тому піаніно і поміняйте небезпечні. І, командир роти хімзахисту, візьміть в медиків хлорки і засипте там все. Скоро на марш, не дай Бог, ще якась дизентерія почнеться. Люди скажуть, ще до АТО не доїхали, а вже обгадились!

З наради всі йшли з прекрасним настроєм. Доповідь полковника Бригадного розвіяла гнітючі думки. Комендант, який, як правило, помічав усі нюанси, проходячи повз Бригадного призупинився і кивнув йому:

– Вмієте ви, Тимур Вікторович, розрядити обстановку.

Бригадний хитро підморгнув коменданту.

До вечора командир бригади працював у своєму кунгу. Жодного рапорту про перевід в іншу частину не надійшло.

 

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-12-13 03:55 :59