середа, 25 липня, 2018, 12:33 Суспільство
І поїхали ми на польські огірки
Фото: Ualife.net/Ілюстративне фото
Фото: Ualife.net/Ілюстративне фото

Робота – справа нелегка, особливо в іншій країні. Тож, краще спробувати на собі ставлення іноземців ще в молодих роках, коли у тебе є вибір і живеш під батьківським дахом, збираючи гроші лише на розваги та подорожі. Аніж у дорослому віці підкорюватись злій долі за кордоном, адже часу на роздуми і «перебирання роботами» нема.

Якось двоє друзів вирішили підзаробити влітку: один ще продовжує навчання в університеті, інший якраз закінчив. А чому б і ні? Літо – пора відпочинку, проте і на нього потрібно мати кошти: музичні фестивалі, подорожі та й, навіть, банальний кухоль пива. Негоже з таким до мами з татом бігати.

Львівська область не така вже й далека до кордону сусідньої держави, де заплатять більше… Друзі, не гаючи часу, зібрали рюкзаки і поїхали за порадою друга (зараз вже недруга) до Польщі збирати огірки.

«Здавалося б, нічого складного: двоє дужих юнаків працюватимуть на збиранні огірків. Невимогливі в побуті та й врешті-решт можна потерпіти, щоб приїхати додому з пачкою грошей і мати її на різні потреби», – думалось тоді героям історії.
 

Юра: Словом, зразу ж показали наші умови проживання: колишня конюшня та свинарник, переобладнані під хостел, де в кімнаті живе 8-11 людей. Холодильника немає, біотуалет надворі, біодуш, у якого дві крайності: або кип’яток або холодна вода – теж надворі, а одним з однокімнатників був наркоман, який в перший же день нашого приїзду випив привезену нами пляшку «фінляндії», викурив нашу сигарету і просто впав поблизу ліжка мертвим сном. Чи то в кому… Через кілька годин він вже ганявся з ножем за ще однією з працівниць, яка жила по-сусідству.

Хоча ми бачили різне, один фестиваль «Шипіт» чого вартує, та й в четвертій годині ранку біля нічних магазинів теж інколи гуляли, проте жити з таким сусідом якось не дуже захотілось, ледве випросили іншу кімнату.

Роман: Здавалося б, ми мали стати олігархами: за день, казали, тут можна отримати до 160 злотих, а це, на секунду, більше 1 000 грн. Так, так, проте на місці виникли деякі нюанси: щоб отримати таку суму потрібно працювати 16 годин без перерви на обід та коротких відпочинків. Проте, навіть, якщо відпочивати не давали, час тобі все одно знімали, бо «як же, має ж десь писати, що у працівників відпочинок».

Словом, ще на 12 годин, про які і домовлялись, ми готові були погодитись, бодай заради того, щоб менше часу бути у переобладнаному свинарнику, де жахливо тхнуло. Проте, коли на наступний день нам сказали, що працюватимемо 16 годин, з яких тільки одна-однісінька година на обід – ми задумались…

Юра: Звичайно, багато є різних важких робіт, навіть гірших, ніж та, на яку ми потрапили. Проте, заради кишенькових грошей, ми не готові були 16 годин стояти на колінах, збирати огірки, і ще й бути вичитаними від таких же українців, які вдягнулись в пір’я і раденько «бичували» своїх співвітчизників.

Роман: Так, потрібно згадати і про людей, які там працюють. Здебільшого, це жителі Закарпатської області і, що важливо, деякі з них на цю роботу приїжджали роками, дехто навіть десять років підряд: жив у тому ж свинарнико-конюшні, приймав той же ж кип’ятковий або льодяний душ і терпів усі відрахування коштів за відпочинки, яких не було.

Я не маю жодних упереджень щодо жителів конкретних областей України, хто його знає, наскільки гірша доля у них вдома і добре, що, попри все, зароблять. Але все ж, не можу зрозуміти цієї покірності: «гарування», фактично, роками; відмова у кращих умовах життя, бо вони навіть не намагались їх якось покращувати, розмовляючи з працедавцями; мінімум часу для особистого життя. Просто пливуть за течією… Збирають копійку до копійки і дехто тут же половину витрачає на алкоголь та сигарети. Чи вартує?

Юра: Ми довго не думали і після першого дня роботи, умов проживання і заяви керівництва, що від завтра вже працюватимемо 16 годин – сумнівів не було: потрібно брати ноги в руки і мчати звідси стрімголов.

Проте давайте трішки і про позитив: так сталось, що саме в наш перший робочий день працівникам видавали аванс та везли на закупи у продуктові гіпермаркети. Ну, ми і попросились, сказавши, що вже теж тут працювати будемо, тому і нам аванс би не завадив. Отримали гроші, мінімально закупили їжі, приїхали в конюшню-хостел і лягли спати. На наступний день не вийшли на роботу, зібрали речі і, фактично, втекли. Після цього вирішили поїхати в найближче велике польське місто – Вроцлав.

Роман: А що? Аванс отримали, гроші є, за домом ще не сумуємо, чому б не випробувати долю ще раз? Першу ніч ночували на вокзалі: там знайшли роботу від українки, проте з умовою знання німецької і переїздом в Берлін. Подякували, пожаліли, що тлумки не вчились (а в нас з класу п’ятого була німецька, достатньо було б знати базові слова) і залишились далі на вокзалі, де, як тільки ти засинав, тебе одразу ж будила охорона.

Підключивши всі можливі зв’язки, знайшли знайомого, який допоміг з роботою на будівництві, аля принеси-подай.

Юра: Ок, не слабкі ми хлопці, підемо. Хоча тут вже харчування і доїзд за наші гроші та й житло…

Роман: Ага, житло! За яке ми повинні платити! Ви пам’ятаєте фільм «Сімейка Адамсів»? Оце був схожий будинок – як ззовні, так і всередині. Спати мали на поролоні, подушки і якісь покривала взагалі за межею фантастики, кухня непрацююча, а душ просто лабораторія з вивчення грибків. Ми вже думали змиритись і залишитись. Почали закрадатись думки, що просто надто балувані і це цілком нормальні умови, друг навіть ванну відчистив, бо хотів нарешті душ прийняти…

Юра: І все ж, подрімали дві годинки, посиділи-подумали і вирішили, що не так тих грошей нам вже і треба, можна проводити літо скромно, у кінці кінців нащо те море, якщо біля дому озеро є…

Були ще думки про Варшаву, там друг жив… Але щось не хотілося вже нічого… Знайшли завдяки BlaBlaCar попутника, пішли знову на вокзал ночувати, очікуючи його.

Роман: Які б враження від роботи не були, проте все ж є що згадати і зробити якісь висновки. Крім цього, ми відвідали нові міста та й аванс місячний за день роботи отримали.

Юра: Не поїду я більше на такі заробітки, довчусь перше, а там вже бачити буду….

Олена Водвуд,
ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-16 11:16 :34