середа, 11 липня, 2018, 10:12 Політика
Ярослав Грицак про Волинь-1943: Вдавати, що винна лише одна сторона – цинізм або наївність
Фото з відкритих джерел
Фото з відкритих джерел

У 1943 році на Волині відбулася подія, щодо якої поляки й українці мають різні погляди. Польська сторона називає її «Волинська різанина» і підкреслює, що це був геноцид, який забрав життя 100 тисяч людей, чи навіть 200 тис. польського населення. Українці ж називають події 75-річної давнини «Волинською трагедією» та акцентують, що тоді загинули й тисячі українців, а головне – трагедію спровокувало ставлення польської влади до українського населення краю. Масла у вогонь підливають й політики, які використовуючи і так непросту ситуацію у власних цілях, довели її до точки кипіння. Про те, чим насправді були події на Волині й як українцям і полякам знайти вихід із цієї непростої ситуації, журналіст IA ZIK запитав у відомого українського історика та публіциста Ярослава Грицака.

Спільна, але не рівна відповідальність

Ми докладно не знаємо, що сталося. І боюся, ми ніколи не будемо знати точно. Нема жодного документу, в якому Гітлер написав би наказ на винищення євреїв. Так само Сталін ніколи прямо не написав, що треба умертвити пару мільйонів селян. Я завше у такому випадку наводжу приклад Голокосту. Ми знаємо лише, що він стався. Відносно решти, то немає жодного пункту, щодо якого історики були б однодумцями. Тому у випадках, коли відбувається масове винищення населення, ми можемо робити більш чи менш правдоподібні припущення.

Щодо Волині, то з високим рівнем правдоподібності, це був акт з геноциду. І головну відповідальність за нього несе українська сторона. Я давно висловлював цю точку зору і зараз не збираюся її переглядати. 

Я знаю, що більшості українців вона не сподобається. Але вважаю, що ми, українці, повинні мати мужність подивитися у свою історію. Я можу полегшити нам це завдання, і сказати, що подібні сторінки є в історії кожного народу. А тому не треба вдавати, що ми винятки.

Сказавши про це все, я рівно ж не вважаю польську сторону невинною. Говорю не про жертви, а про політику міжвоєнної польської влади щодо національних меншин взагалі і проти українців у першу чергу. Ця політика, помножена на воєнні обставини, вела до того, що те, що сталося на Волині у 1943 р., рано чи пізніше могло статися у тій чи іншій формі у тому чи іншому місці. Український націоналізм мав доброго учителя – польський націоналізм. Як добре сказала Маряна Кіяновська, якби не політика Пілсудського, Бандера був би нікому знаним агрономом. Тому я вважаю, що не лише українці мають принести вибачення за ці події. Поляки також мають вибачитися. Українці мають відповідальність у короткій перспективі, за те, що конкретно сталося у 1943 році. Натомість поляки мають відповідальність у ширшій історичній перспективі, тим, що, як сильніша сторона вони спровокували ситуацію, за якої такий конфлікт став не те що можливим, але дуже ймовірним. Тому тут відповідальність є спільна, але звичайно не рівна. Але вдавати, що одна сторона винна, а друга невинна, це або цинізм, або наївність.

Історія – заручниця політики

Коли йде мова про цифри, то є добре правило: не вір круглим цифрам, а діли їх на два або й більше. Є деякі українські публіцисти, які далі говорять про 10 млн загиблих від Голодомору – хоча реальне число сягає 4 млн. Але навіть якби було «всього» 1 млн, то і це вже величезна катастрофа. Кожна спроба її ще більше роздути є з того самого набору цинічної чи наївної політики, про яку говорив вище.

У польському випадку говориться вже навіть не про 100, а про 200 і 230 тис. жертв. Зараз почала працювати нова комісія, яка ретельно перераховує кількість жертв з українського боку. Те, що бачимо вже: число жертв сильно завищене з обох сторін.

Але зараз така ситуація, що істориків ніхто не хоче слухати і не буде слухати. Тому що історія тут є заручницею політики, а в політиці виграє той, хто голосніше і красивіше скаже. Хто скаже так, як подобається більшості населення. А населенню подобаються красиві міфи. Як казав колись Олександр Пушкін – попри те, що це російський поет, але його також потрібно читати: «Тьмы низких истин мне дороже нас возвышающий обман». Політики годують свій електорат, істинами, які його вивищують – бо це легко, приємно і збільшує рейтинги.

До чого веде така безвідповідальна політика? До посилення конфлікту. І я не бачу, що у цій ситуації, можливі якісь зміни. Тому що політика безвідповідального вживання історії стала офіційною політикою Варшави. Це відбувається не лише по відношенню до українців, але також по відношенню до євреїв, до німців. 

Теперішній польський уряд випустив з пляшки джина національної ненависті, якого буде дуже важко загнати назад, незалежно від того, хто тепер прийде до влади.

Якщо держава чи влада погано виконує свої функції, то рятувати ситуацію повинні громадські інституції з обох сторін. Тим, яким залежить на доброму майбутньому Польщі й України та присутності України у Європі. І з приємністю скажу, що такі зусилля, такі організації є. Зусилля продовжуються і вони досить активні з обох сторін. І це є той великий запобіжник, який не дозволяє зіпсуватися польсько-українським відносинам до кінця.

Українці повинні виконати своє домашнє завдання щодо історії

Однак, українці повинні виконати своє домашнє завдання щодо історії. Навіть у часи кризи, а Україна перебуває у серйозній кризі зараз – війна з Росією. Навіть у часи кризи, навіть у часи війни ми повинні це робити, тому що подолання історії є найкращим способом мати достойне майбутнє. І тут найкращим прикладом є Німеччина. Країна, яка однозначно засудила злочини як німецького нацистського уряду, так і німецького комуністичного уряду. І зараз є серцем і мотором об’єднаної Європи.

Історики натомість повинні спокійно, тверезо і відповідально й далі досліджувати те, що сталося на Волині. І не тільки на Волині, але й на усьому польсько-українському пограниччі у 1943-44 роках. Не називати це актом «особливо жорстокого геноциду» (як пропонував один польський політик), не роздувати число до 200 тисяч, з одного боку, але й не називати, це просто епізодом польсько-української війни, бо, мовляв, війна війною, а там усе може статися. Треба просто максимально зосередитися на дослідженні того, що сталося.

Усі зараз говорять про історичну правду – і одна, і друга сторони. Але я вважаю, що якби вони знали справжню історичну правду, то вона була б така страшна, що я не знаю, чи ті сторони з нею б справилися. Правда ніколи не є приємна і ніколи не є проста. І дуже часто є страшна. Але це не повинно нас відлякувати, щоб її шукати й встановлювати.

Розмовляв Андрій Павлишин,
IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-07-21 02:52 :56