середа, 11 липня, 2018, 16:00 Політика
В’ятрович: Політичні маніпуляції щодо Волині-43 – наруга над пам’яттю жертв конфлікту
Джерело: radiosvoboda.org
Джерело: radiosvoboda.org

Сьогодні у Польщі згадують 75-ті роковини однієї з найбільш трагічних сторінок у польсько-української історії – подій на Волині 1943 року. Осмислення цих подій є дуже важливим і одночасно дуже важким. П’ятнадцять років тому президенти Польщі і України спільно віддали шану жертвам цих трагічних подій у маленькому волинському селі. Здавалося, перший важливий крок на шляху примирення між народами зроблено. Проте останні роки з різних причин не лише знівелювали попередні досягнення, але й зробили крок назад. Про те, як політики не лише маніпулюють цифрами, а й творять нові історичні міфи, що роз’ятрюють давні історичні рани, та про український погляд на події на Волині у 1943 р. у інтерв’ю IA ZIK розповів голова Українського інституту національної пам’яті, історик Володимир В’ятрович.

«Кривава неділя», якої не було

Сьогодні у Польщі відзначають «Національний день пам’яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої». Цей день внесено до державного календаря Польщі у 2016 р. Його історичним обґрунтуванням є теза про те, що нібито 11 липня 1943 р. відбулася масова антипольська операція, під час якої було атаковано понад 100, а іноді вказують навіть 160 населених пунктів, де жили поляки. Це яскравий приклад того, як певні історичні перекручення лягають в основу політики сучасної Польщі. Насправді жодних історичних документів, які б підтверджували такий масштаб операції, яка мала б охопити практично усю Волинь, досі не знайдено. У польських документах йдеться про те, що у цей день було атаковано «кільканадцять» – тобто між 11 і 19 населених пунктів у одному з районів Волині. І ні про що більше. Немає українських документів, які б вказували на таку масштабну операцію. Називаються окремі населені пункти, які були атаковані 11 липня, але у жодному випадку мова не йде про понад 100 населених пунктів. Очевидно, якщо б така операція відбувалася, вона б потребувала якоїсь координації й залишила б по собі документи. Цікаво, що про це не пишуть радянські партизани, які діяли на території Волині і не могли її не помітити. Ну і що найцікавіше, такої масштабної операції не помітила й німецька адміністрація.

Різниця між тими понад 100 населеними пунктами, які тоді були атаковані згідно польською версією та кільканадцятьма, що згадуються у документах, навіть не кількісна, а якісна. Тому, що якщо ми говоримо про кільканадцять населених пунктів, які локалізовані у одному районі, то це, очевидно, можна пояснити якоюсь локальною, місцевою ініціативою. Якщо ж йде мова про понад 100 населених пунктів, які протягом однієї ночі були атаковані відділами УПА, то це стає одним з ключових аргументів на користь того, що нібито був якийсь єдиний наказ про знищення усього польського населення на усій території Волині. Тобто, що це була спланована акція, і відповідно – геноцид.

Саме на цю версію, нібито про таку масштабну акцію й спирається концепція геноциду, яка вже стала законодавчо оформлена. Так само законодавчо оформлена вже і дата 11 липня 1943 року. Можна сказати, що історично вона є некоректною. А якщо говорити з політичної точки зору, то можна говорити, що вона, знову-таки, спрямована на односторонню фіксацію оцінки польсько-українського конфлікту, на фіксацію виключно на польських жертвах.

Сліпе бачення тільки своїх жертв

На жаль, політика, яка дуже активно проявляється з польського боку бачити тільки польські жертви, від 2016 р. вже законодавчо оформлена.

На мою думку, варто думати, говорити про якийсь спільний День пам’яті, коли б згадували вбитих і українців, і поляків. Можливо, потрібно говорити про спільний день примирення, коли згадуючи вбитих, ми б демонстрували взаємне прощення і готовність співпрацювати у майбутньому. На жаль, у теперішніх політичних реаліях це неможливо. Ми бачимо, що теперішня польська політика призвела до того, що заходи з вшанування жертв польсько-українського конфлікту відбувалися водночас, але паралельно і окремо. Це стало демонстрацією того, наскільки шкідливою є ця польська політика бачення тільки польських жертв. З українського боку була ініціатива, було звернення до польського керівництва, щоб відзначення відбувалося разом, на могилах загиблих і поляків, і українців. На жаль, ця пропозиція була відкинута польською стороною.

Коли ж українська сторона організувала урочистості в Сагрині, де були вбиті українці, то з’явилася абсолютно скандальна заява люблінського воєводи. Він, зокрема, заявив, що участь українських громадян у вшануванні пам’яті вбитих українців становила загрозу для безпеки польських громадян, що усі, хто зібрався у Сагрині – 2000 осіб, це українські націоналісти. Обізвав провокацією урочистості за участі вищого українського керівництва, зокрема, президента. Проте найбільш прикрим у виступі цього чиновника було оголошення, що він буде подавати заяву у прокуратуру, щоб притягнути до відповідальності українського історика і громадського діяча у Польщі Григорія Купріяновича за його виступ у Сагрині. Я брав участь у цих заходах, чув блискучий виступ Григорія Купріяновича, у якому він згадував про загиблих українців й поляків. Виступ був історично вивіреним та коректним, а також націленим на ідею польсько-українського порозуміння. Тому звинувачувати його, що цей виступ був антипольським – абсолютно недоречно. Але найнебезпечнішим у словах цього чиновника є те, що вони демонструють – польські політики й чиновники не тільки не хочуть чути про українські жертви польсько-українського конфлікту, але й готові карати тих людей, які будуть говорити про ці жертви. Мені це, на жаль, нагадує радянські часи, коли за пам’ять про жертв чи Голодомору, чи ГУЛАГУ можна було потрапити до в’язниці. Зараз ми чуємо подібні заяви у наших західних сусідів про кримінальне переслідування за те, що людина згадала про українські жертви у польсько-українському конфлікті.

Справжні цифри трагедії на Волині

Питання чисельності втрат у польсько-українському конфлікті зараз є предметом політичних маніпуляцій. На жаль, воно зараз дуже далеке від історії. Поки що немає жодних серйозних чи то польських, чи українських історичних і демографічних досліджень, де переконливо встановили б чисельність втрат з польського й українського боку. Цифра у 100 тисяч, яка через польські ЗМІ перекочувала до законодавства і затверджена польським парламентом, не підтверджена ні якимось документами, ні методологією підрахунків. Це умовна цифра, яка, на мою думку, є дуже перебільшеною. Але цими вихідними ми отримали ще одне історичне відкриття від польських політиків. Виявляється кількість українських жертв у цьому конфлікті була близько 5 тисяч. Це просто неймовірно занижена кількість українських втрат. Я переконаний, що тільки на території Холмщини, де відбувалися меморіальні заходи за участі українського президента, кількість втрат могла бути такою, а може і більшою, впродовж 1942-1945 рр. Відповідно політики мали б бути стриманішими у маніпулюванні такими цифрами, бо переконаний, що їх суттєве чи то перебільшення, чи то применшення – наруга над пам’яттю жертв конфлікту. Нашим найбільшим обов’язком є пам’ятати про жертв з обох боків. Ми повинні розуміти, що коли ми говоримо про цей конфлікт, як і будь-який конфлікт в історії, ми його у сьогоденні можемо використати по-різному. Можемо використати як урок того, що ніколи не повинно повторитися. А можемо, навпаки, використати як привід, щоб виправдовувати свої непорозуміння у сьогоденні. Мені здається, що саме другий варіант обрали сьогодні польські політики, які використовують історію, щоб псувати полько-українські відносини сьогодні.

Історики не повинні мовчати

Історики не повинні мовчати у такій ситуації. Не повинні віддавати своє поле діяльності для політичних маніпуляцій. Очевидно, що це досить складно – у них менше можливостей впливати на суспільство, відстоювати свої погляди порівняно з політиками. Але вони зобов’язані це робити, щоб зберегти історичну правду і передати нащадкам. Бо політичні маніпуляції довкола минулого, у першу чергу, вдарять по наших нащадках. Що стосується якихось спільних досліджень, то, звичайно, вони дуже корисні. Проте польськими політиками свідомо створені умови, коли такого роду дискусії стали фактично неможливими. Я маю на увазі ухвалення у Польщі змін до «Закону про Інститут національної пам’яті». Якраз на положення цього закону й покликається люблінський воєвода, погрожуючи кримінальною відповідальністю історикові Григорію Купріяновичу. У таких умовах нормальна, фахова, спокійна дискусія на території Польщі є фактично неможливою. Відповідно, звертаюся до наших польських колег з пропозицією проводити спільні зустрічі на території України, де не існує жодних законодавчих обмежень такого типу.

Розмовляв Андрій Павлишин, 
IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-17 08:55 :08