вівторок, 26 червня, 2018, 12:44 блоги Суспільство
До музею по цікаве дитинство
Ярина Коваль
журналіст, культуролог

Я не знаю, що робить Національний музей у Львові ім. А. Шептицького із мізками дітей, але цими днями уже не ми підганяли Назара, а він нас – щоби, борони боже, навіть на хвилю щоранку не спізнитися до тижневого дитячого табору «Арт-канікули в музеї».

До речі, й інші чада реагували на цю подію так само. І не тому, що спізнюватися було не бажано, а через те, що в цьому таборі (цього разу дякуючи музейникам Людмилі Співак та Оресту Зьомку) дітям було справді неймовірно цікаво. І аж ніяк не через можливість разом побавитися і побігати.

Зокрема, син (і вочевидь, не лише він) і вранці й увечері розповідав у ці дні всім і кожному (кого заловлював) аж ніяк не про рухливі спільні ігри (хоча вони були), а про почуте і спробуване самостійно у живописі, графіці, скульптурі, мистецтві паперу, старовинних орнаментах. На всі мої: «Назарко, не муч людей», він відповідав переконано-категорично: «Ну мам, але ж це цікаво», через що всі мої аргументи зразу втрачали силу. Бо навіть для дорослого це дійсно захопливо, вже повірте! От ви знаєте, як власними руками зробити папір чи пробували на свій смак розписати шкатулку? Я теж ні. А всі учасники табору вже це знають і вміють.

Це, до речі, далеко не перші такі тижневі навчання для дітей у Національному музеї у Львові і щоразу мальки справді щиро горять тим, що бачить і чують. Приміром, десь між тим музей вирішив навчити дітей, які ще не сягнули підліткового віку, що таке «ізми» в мистецтві ХХ століття. І навчив. Бо хоча відтоді вже минув не один місяць, чи не всі слухачі й нині можуть популярно пояснити непосвяченим, що таке імпресіонізм, експресіонізм, сюрреалізм, кубізм чи футуризм. Принаймні, Назар точно може.

А минулого року зацікавлену дитячу громаду упродовж літнього тижня тут навчали фаху музейника. І зокрема, мій мальок так усім цим перейнявся, що навіть отримав запрошення прийти сюди на роботу. Але не згодився. Сказав, буде приходити до музею вчитися, гратися, навіть допомагати, але от працювати на постійній основі не хоче. І знаєте чому? Бо як підсумував, вникнувши в нюанси, «це дуже й дуже важка насправді робота». Музейники тоді щиро сміялися: «Хоч хтось оцінив нашу працю».

Утім, напевно, найкраща оцінка – отой запалений у цих стінах вогонь саме у дитячих очах і головне – душах,

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-21 00:00 :57