Новини » Суспільство 6 червня, 2018, 16:34
Ляп Лінчевського чи «лінчування» Супрун, – повна стенограма виступу заступника МОЗ
Олександр Лінчевський. Фото: tyzhden.ua
Олександр Лінчевський. Фото: tyzhden.ua

Після виступу 3 червня в Рахунковій палаті заступника міністра охорони здоров’я Олександра Лінчевського щодо лікування онкохворих одні його «лінчують», інші говорять про вирвані слова з контексту.

Щоби кожен зміг пересвідчитись, чи це справді неетичні та некоректні вислови, чи жорсткі фахові лікарські висновки, подаємо повний текст стенограми виступу Олександра Лінчевського, опублікований «Depo.ua». Абзаци з нашумілими висловами виділені редакцією.

«Добрий день. Зараз, коли мова йде про аналіз тепер вже моєї роботи, коли Рахункова палата вказує, в тому числі, і на мої помилки, особисто мої, я вдячний за проведений аудит. Він корисний для Міністерства, для прийняття управлінських рішень. Я вдячний за можливість працювати зі звітом до цієї, сьогоднішньої, зустрічі. Я двічі був в Рахунковій палаті і працював зі звітом особисто. Той аудит, той сторонній погляд який дає Рахункова палата на нашу роботу – він є справді важливим.

Конспективно по тих речах, які були озвучені тут щойно. Нормативна база – нова, котра розроблялася у відповідь на рекомендації Рахункової палати, зокрема постанова № 1079, робиться не мною особисто, не командою Міністерства. Це постанова Уряду. І всі недоліки, з котрими там… чи проблемні моменти, ми можемо з ними погодитися, ми кажемо, що ця постанова не усуває всіх ризиків і вона не є бездоганною. Це постанова, котру приймає не якась команда і не якась особа. Це постанова Уряду країни. З нею працюють всі центральні органи виконавчої влади і всі її аналізують – як би там не було. Хтось більш формально, хтось менш, але вона аналізується.

Для прикладу: постанова передбачає… минулорічний порядок постановки чи-то порядок відправлення за кордон: пацієнт самостійно шукає клініку. Так було. Знаходив клініку і приходив до нас з інвойсом, з рахунком. Постанова №1079 передбачає укладання угод між державою, між міністерством та клінікою. І той, і той варіанти – програшні. Стара постанова, №991 здається, дає підґрунтя для роботи посередників. Дійсно посередники могли, і ми знаємо, – наживалися, і закордонні, і українські. Який ризик нової постанови?.. Якщо ми кажемо, що держава, в особі міністерства, підписуватиме угоди з клінікою, чи застраховує ця постанова від корупції якоїсь центральної, чи посередник колись не прийде до міністерства, до якихось наших наступників? Також такий ризик є! І той, і той варіант укладання угод є проблемним. Так само кожне положення постанови №1079 – воно не є ідеальним. Ідеального рішення в цій ситуації неможливо знайти. І ми шукали лише ті рішення, коли з двох зол обирали менше.

Щодо зростання обсягу використання коштів. Питання філософське. З одного боку держава витрачає мільярди. Ну там… 800 млн грн на рік витрачає на лікування громадян. І ми розуміємо, якби ці кошти були направлені на лікування українців, які лишаються в Україні, і мова не йде про трансплантацію чи кістковий мозок, на ті проблеми, які лікуються в Україні, скільки людей можна було б врятувати. Програма порятунку пацієнтів від інфаркту, програма боротьби з інфарктом міокардуз закупівлею дорогущого обладнання, найкращих в світі витратних матеріалівбере значно менше коштів для всієї держави, аніж сотня пацієнтів, яких ми за ці гроші відправляємо за кордон. Ми три тисячі пацієнтів з інфарктами рятуємо протягом року за значно менші кошти, витрачаючи з боку держави. Але з іншого боку, ці 100 пацієнтів, тут в Україні, гарантовано помруть. Ці 800 млн грн дають людям шанс на життя. Яким чином Міністерство, чи наша команда чи будь-яка інша, яким чином держава може поставити ось цих 100 пацієнтів, які в Україні точно помруть, і ми даємо їм шанс лікуватися, або цих три тисячі пацієнтів, яких в Україні можна врятувати. Як вибрати між і між. Це питання ніколи не матиме красивого рішення, це завжди буде боляче. І завжди можна буде вказати і нашому міністерству, і наступникам на недоліки і проблеми. Проблема не має вирішення.

Так само проблема подвійної оплати. Ось тут в кабінеті ми кажемо – да дійсно, бували випадки, коли за пацієнта платили благодійники, пацієнти збирали кошти самостійно, а потім міністерство покривало ці рахунки. І найбільший резонанс в суспільстві, всі мітинги під міністерством викликані саме відмовами оплати міністерства, коли ми знаходили факти подвійної оплати. В медійному просторі виглядає так: ось є дитинка, хвора на рак, їй треба коштів більше, аніж виділяє держава, і забрали благодійники, а держава відмовляється. І виходить так, що дитина їде за благодійні кошти, а не за кошти держави. Виходить, благодійники турбуються, а держава – ні. І претензії суспільства – не за подвійну оплату, а за неоплату у випадку наявності коштів благодійників. Постанова передбачає врахування співоплати, унормовує можливість співоплати і благодійниками, і державою. Чи можливі маніпуляції, чи можна приховати цю співоплату – звичайно можна! Чи є державний механізм контролю співоплати – нема. Чи нам ефективно допомагає поліція і служба безпеки – ну наскільки вони працюють. Так, знайдені шахраї в Іспанії, посередники. Аналізуються рахунки шахраїв, які намагаються, як це не жахливо звучить, заробити на родичах.Такі випадки теж були. Чи є красиве рішення? Немає, в таких випадках його в принципі бути не може.

Щодо нерезультативно і неекономності використання коштів. В сухому залишку 25% пацієнтів помирають. Кожен четвертий лікується за кордоном неефективно. Друзі, колеги, це рак. Вони всі помруть. Вони всі помруть – без варіантів. Ефективність програми – 0%. Ті онкозахворювання, які потребують трансплантації кісткового мозоку, закінчуються смертю рано чи пізно. Трансплантація нирки чи серця не продовжує життя невизначено довго. Ми даємо шанс людині пожити довше. 75% пацієнтів прожили 1-2-3-5 років. Хтось живе довше, в окремих випадках. Знову ж таки питання немає красивого вирішення. Боротьбою, трансплантацію кісткового мозоку чи трансплантацією органів ми продовжуємо життя людині на деякий час. Ми не ліквідуємо проблему в принципі.

З рештою, а яка мета лікування за кордоном? Яка мета аудиту чи нашої роботи в цій ситуації. Ми економимо кошти чи даємо шанс на виживання? Я погоджуюся в плані економії, розумію цей аргумент. Економлячи кошти за кордоном, ми можемо їх направляти на лікування пацієнтів в Україні. Це не пусті слова. Ми ж не просто зекономили кошти, аби вони лежали, ми їх використаємо тут. Отже, чи радіти нам збільшенню вартості програм? Так, з 50 чи 20 пацієнтів ми лікуємо 150 на рік. Чи ростуть витрати? Так. Чи цьому радіти? 150 пацєнтів цьому радіють. Якісь пацієнти в Україні – очевидно ні. Чи є рішення? Його немає і ніколи не буде.

Більш сумні речі. Знову нормативка, знову закон. Парадоксально, може співпало, але прийняття закону про трансплантацію 1999 року зупинило Виконання трансплантації в Україні. В 90-х роках білоруси їздили в Запоріжжя вчитися, а зараз ми відправляємо дітей в Білорусь. Проблеми, які були закладені в законодавство в 99-2000 роках, в тому числі в перевезення біологічного матеріалу за кордон наказом 2000 року, саме тоді були закладені проблеми, плюс медійний розголос негативний, і це зупинило трансплантацію. Якщо є проблеми в законодавстві, треба починати вирішення проблем з законодавства. Це стосується і Єдиної державної інформаційної системи, основи роботи якої записані в другому читанні закону, який досі не є проголосований.

Щодо фінансування Київського центру трансплантації і можливості тут. Для своєї роботи цей центр потребує 28-30 млн на рік. Це 10-та частина від того, що ми платимо за кордон. Київська влада виділяє 5% від потреб. Чи є логіка зробити цей центр національним? – є! Чи віддасть київська влада свій центр в державну власність – нам поки не вдається. Не ми маємо повноваження відібрати. Київ має віддати. МОЗ має потужності, і виконавча влада могла б налагодити роботу такого центру. Він в комунальній власності на сьогодні.

Щодо можливостей роботи в цьому центрі та в трансплантації в принципі. Колеги, скільки трансплантацій від неродинного донора зроблено в країні? Нуль. Ми не можемо плутати та підміняти поняття. Сто трансплантацій аутологічних, які проводять в Київському центрі, в Інституті раку та охматдиті, це не є трансплантація кісткового мозку від неродинного донора. Українські лікарі ніколи цього не робили. Вони не мають такого досвіду. Невже закон, наказ або інший папір змусить, вмотивує або навчіть їх? Ні. Це проблема велика освітня. Ми як держава маємо вирішити – так ми направляємо гроші на лікування за кордоном чи навчання лікарів за кордоном? Ми цей мільярд вкладемо в порятунок тих, хто зараз помре, чи в порятунок тих, хто цього потребуватиме через 5 років, коли ми все налагодимо потужності та навчимо?

Дякую Рахунковій палаті, це та робота, в якій перетинається наша кабінетна діяльність і реальне життя. Причому життя в сенсі життя чи смерті конкретних пацієнтів. Завжди є люди. Які чекають на порятунок. Завдяки вашим зауваженням сподіваємося працювати краще».

Аудіозапис виступу можна прослухати тут.

 

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-06-18 11:40 :03