п'ятниця, 18 травня, 2018, 15:55 Суспільство
Лекція Свободи Ігоря Козловського. Свобода для мене органічно пов’язана з гідністю
Ігор Козловський. Фото: journalism.ucu.edu.ua
Ігор Козловський. Фото: journalism.ucu.edu.ua

Учора, 17 травня, під час VІ Львівського медіафоруму, що відбувається на стадіоні «Арена Львів», вручили щорічну Премію Кривенка. П’ятнадцятим лауреатом став головний редактор інтернет-газети «Збруч» Орест Друль. Цьогорічну Лекцію Свободи під час урочистостей із нагоди вручення премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці» прочитав історик, релігієзнавець, громадський діяч, звільнений з полону «ДНР», Ігор Козловський.

Подаємо Лекцію Свободи Ігоря Козловського у повному обсязі:

«Для мене велика честь виступати перед такою аудиторією під час вручення премії імені Олександра Кривенка.

Я усвідомлюю той факт, що з лекцією про свободу до мене вже виступило багато надзвичайно цікавих і видатних людей, яких я шаную і високо ціную. А це неабияк ускладнює для мене завдання донести до вас мої особисті думки щодо розуміння такого феномену як свобода у людському житті! Проблема свободи завжди була і є в центрі уваги філософів, теологів, релігієзнавців, політологів, правознавців тощо. Нині маємо близько двохсот академічних визначень свободи, що засвідчує її багатовимірність та неоднозначність. А скільки неакадемічних! Це мене, певною мірою, заспокоює і дає право на своє бачення, що породжено моїм особистим суб’єктивним досвідом і роздумами.

Мирослав Попович, місце і значення якого ми тільки починаємо усвідомлювати, у своїй лекції «Людина і свобода» зазначив: «Проблема свободи – вічна, вона існувала в різних суспільствах і станах. Неможливо створити алгоритму для вирішення цієї проблеми, що пасував би для всіх часів і народів, так само, як не можна знайти норму, яка б оцінювала самі норми». Тому я наважуюсь створити свій особистий алгоритм мого розуміння свободи.

Хосе Ортега-і-Гасет колись сказав: «Жити – це означає вічно бути засудженим на свободу, вічно вирішувати, чим ти станеш у цьому світі. І вирішувати без усталі і перепочинку». Я був засуджений на неволю, але іспанський мислитель стверджує, що ми вічно засуджені на свободу. «Як пережити цей парадокс», – розмірковував я «у підвалах», у в’язниці, в колонії, в умовах несвободи, в яких я опинився за бажанням того химерного ентропічного режиму, який створився на окупованих територіях українського Донбасу. А парадокс вирішується другою частиною твердження Хосе Ортега-і-Гасета «…вічно вирішувати, чим ти станеш у цьому світі». Вічно вирішувати – це означає мати вільний вибір. Так, неволя зменшує вибір, а це означає посилення жаги до свободи. Ти в таких умовах не можеш обрати, де жити, з ким спілкуватись, ув’язнення не дозволяє тобі вільно пересуватися світом. Але ти можеш думати, продовжувати будувати свій внутрішній світ, спостерігати за собою та іншими і обирати свою позицію по відношенню оточуючого тебе світу зовнішнього.

Свобода – найвиразніший показник людської сутності, адже зріла людина здатна виявити себе, «реально відбутися» лише завдяки здатності показати свою волю, здійснити вибір форми життєдіяльності, світоорієнтації, поведінки, продемонструвати творчу, невимушену, тобто свобідну діяльність.

Віктор Франкл після концтабору, розмірковуючи над проблемою сенсу людського буття, виявив два фактора, які зупиняють розвиток людини, а, може, і всього людства, і обмежують її свободу – це тоталітаризм і конформізм.

Будь-яка тоталітарна система вимагає порядку і його створює. Але якою ціною? Ціною змертвіння духу, притуплення серця й спустошення життя. Ціною духовної та моральної кризи як особистості, так і всього суспільства.

Примушувати людину мислити як всі – це вбити внутрішній світ унікальної особистості, скалічити його, «закрити» у в’язницю несвобідної одноманітності, зробити його, цей світ, сірим, чорно-білим, а не кольоровим, вбити її дух, тобто залишити людину лише товарним об’єктом, а не духовною істотою. Для мене свобода тісно пов’язана з духовністю. А, можливо, свобода, як і любов, і є глибинною духовністю?

На мій погляд, це підтверджується самою історією релігії. Всі найбільш розвинені релігійні системи виникали саме з ідеї звільнення і прагнення до свободи. Це і авраамічні системи, що виникли у свій час на Близькому Сході, і дхармічні системи Індії – від індуїстських дхарм до буддизму.

Тоталітаризм обмежує людину «згори», а до конформізму людина пристосовується «знизу». І зникає її воля, зменшується вибір форм життєдіяльності, згасає творчість. А підсилюють ці два фактори такі природні і притаманні кожній людині, на мою думку, складові, як лінощі, брехня та страх. Так, ми всі ліниві, переживаємо тривогу та страх, а маючи розвинену увагу, адаптуємось до складних проблем життя брехнею, виправдовуємо себе, звинувачуючи інших, світ навколо, обставини і намагаємось раціоналізувати світ своєї брехні. Брехню ми використовуємо не тільки як самообман, але як комунікативний інструмент розповсюдження міфів про світ і себе. Все це не дозволяє людині бути дійсно вільною.

І це стосується людського виміру свободи. Без справжньої свободи від тоталітаризму і конформізму неможливе моральне і духовне відродження суспільства, справжній розвиток людських аспектів життя, піднесення людини до вищого ступеню гідності, вільна й автентична самореалізація цієї людини у світі.

Це природні аспекти нашого людського буття, але несвобода будь-якої тоталітарної системи звужує, або повністю знищує можливості їхньої реалізації і, водночас, посилює конформізм в геометричній прогресії. Конформізм «заганяє» людину через страх перед системою, через самообман та свідому чи несвідому брехню в пастку масової свідомості, стереотипів пристосування. Спрацьовує механізм так званої зовнішньої адаптації. Таким чином, людина втрачає гідність і свободу через насильство або добровільно через страх перед можливими наслідками за своє існування, становлення або кар’єру.

Якщо відбувається примусова кастрація свободи, автоматично зростає духовне зубожіння, поглиблюється духовна і моральна імпотенція як цілого народу, так і окремої людини. Гору бере естетика банальності. Справа в тому, що комфортолюбна і інертна звичайна свідомість легко семантизується брехнею, а банальність – це ковдра для повсякденної брехні. У в’язниці панує така сама естетика банальності як варіант естетики несвободи. Головним там є не хвилювати людей правдою, а заспокоювати брехнею, що є інструментом химерного порядку несвободи. А в’язниця – це і є класичний прояв тоталітарної системи з її складовими примусу, насильства, брехні, зубожіння, невігластва, заборони творчості і свободи мислення.

А свобода для мене органічно пов’язана з гідністю. Недарма останній Майдан отримав назву «Революція гідності». Свобода і гідність у вільному суспільстві тісно пов’язані з плюралізмом думок і тоталітарним відношенням до світоглядного вибору іншого. Відомий американський державний діяч Чарлз Хьюз колись дуже слушно зауважив: «Коли ми втрачаємо право бути різними, ми втрачаємо право бути вільними». Це не є новою думкою. Про це писав у XVII столітті Джон Локк. Ба більше, апостол Петро у Першому посланні до Коринтян (11:19) пише: «Бо мусять бути у вас єресі, щоб виявилися випробувані між вами». В інших перекладах використовують замість «єресь» такі слова як «поділи», «суперечки», «різні думки». Але в часи ранньої християнської церкви цей термін не носив негативного значення і походив від грецького слова [airesi], що означає вибір, вибраний стиль думок, обрання кращого. На означення людини, котра вміє робити вибір, у грецькій мові того часу зустрічаємо прикметник [airetiko]. І першими, кого Святе Письмо називає єретиками, як це не парадоксально, були саме християни (Діян. 24:14). Вони боролися за свободу вибору своєї віри, бо єресь – це вибір! Але історично відбулася зміна нашого розуміння цього поняття. Коли християнство стає державною релігією Римської імперії, значення слова «єресь» змінюється. Тоталітарна імперія не дозволяє ніякого вибору. І саме християнство, яке на початку своєї історії постало на фундаменті свободи, вимушено починає боротися з іншим світоглядним вибором і оголошує, що єресь, тобто будь-який вільний вибір – це гріх. Потім запалають багаття середньовіччя, «полювання на відьом», посилиться гоніння на тих християн, які інакше розуміють Біблію, я не кажу вже про ксенофобію, антисемітизм, ісламофобію тощо.

У 1851 році американськй лікар Семюел Картрайт з Луізіанської медичної асоціації придумав і запропонував психіатричний діагноз «драпетоманія» для пояснення наявної у чорношкірих рабів тенденції до втеч з рабства. Він пояснював ці тенденції нав’язливим прагненням до свободи. Будь-який раб, що намагався втекти більше двох разів, вважався, згідно з цією теорією, божевільним.

Якщо б цей діагноз дійсно увійшов до психіатрії, то я був би божевільним. У мене є таке нав’язливе прагнення до свободи, яке значно посилилося під час мого ув’язнення. Це було XIX століття. А потім, у ХХ столітті все повторюється, і вже не тільки віруючі, але й не віруючі, світоглядні або політичні позиції яких не співпадають з тією чи іншою ідеологією тоталітарних держав, переслідуються, їх свобода обмежується або вони знищуються в концтаборах нацистського ІІІ Рейху або у в’язницях по таборах ГУЛАГу Радянського Союзу. І зараз ми спостерігаємо те, як ця жахлива система активно відроджується зовсім поруч, на нашій планеті, прикрившись ідеологією «Руського міру». І це її відродження я відчув на собі, пройшовши 700 днів або майже два роки через «підвали», катування, «камери смертників» і колонію. Я бачив, як швидко відроджується вся тоталітарна система насильства, страху і переслідування всіх, хто не співпадає з цією системою. Я бачив, як, прагнучи врятувати себе, люди, втрачаючи гідність і віддаючи свободу, починають писати доноси на інших, звинувачуючи їх (страшно подумати!) у любові до України, що не співпадає з політикою місцевого «ура-патріотизму» «деенерівського» зразка. Так раніше їх предки писали доноси на тих, хто «відхилявся» від лінії партії, церкви, ідеології або міфології.

І все ж таки основна загроза для свободи – це внутрішній, екзистенційний тиск. Свобода починається не ззовні, а зсередини нашого єства. Вацлав Гавел про це згадував, вказуючи, що важливо не те, що людина втрачає об’єктивно, а те, що має для неї суб’єктивне значення. У нас у всіх є слабкі місця і нам є, що втрачати. І найголовніше – це наше життя.

Я зрозумів, що я екзистенційно вільний у підвалі, на самому дні свого життя, коли повернувся скривавлений після тортур і катувань. У той момент я ясно усвідомив, що не боюсь померти, тобто мені нема чого втрачати. Зник страх смерті і я чітко знав, що це правда, що я не обманюю себе. Зі мою залишилися лише моя гідність, відповідальність та любов до рідних, близьких, друзів, до моєї України. Гідність, небайдужість, право вільного вибору внутрішньої позиції і зовнішньої її репрезентації, свобідного вибору способу життя, творчість та відкритість до інших смислів – все це складова мого розуміння свободи. І внутрішня свобода важливіша за зовнішню. Моя бабуся разом з матір’ю, яка була тоді ще підлітком, під час німецької окупації у ІІ світовій війні, перемагаючи страх втрати свободи і життя, зберігаючи внутрішню свободу, гідність і відповідальність, рятували єврейських дітей.

Ми всі розуміємо свободу по-різному. Більш того, «там» (я це називаю «там», характеризуючи перебування у заручниках новоствореної тоталітарної системи як подорож у кантівський потойбічний світ пекла), так ось, «там», спілкуючись не тільки з нашими політв’язнями, але й з карними злочинцями та бойовиками, які опинились за ґратами, я бачив, що вони також прагнуть до волі, але не зовсім розуміють, що таке свобода. Будь-якій живій істоті, що опинилась у неволі, потрібна воля, щоб мати певний, суто біологічний, тваринний вибір. Але людський вимір – це вимір свободи, свободи обирати смисли нашого життя, смислі відповідальності за свою невипадковість, за свою місію на землі. Такої свободи вони не прагнули і, навіть, не розуміли її значення.

Так, ми всі вільні досить відносно. Я, як і всі вимушені переселенці, або, краще сказати, вигнанці, не мали вибору, нам його нав’язали. Професорка ДонНУ імені Стуса Олена Тараненко, яку я дуже поважаю, у своєму есе написала правдиві слова: «З нами вигнанцями про свободу говорити важко, бо тут зовсім заплутано. Це – наша найбільша втрата. Бо не мали свободи вибору, хто б і що з цього приводу не говорив».

Я повернувся з полону і отримав фізичну свободу. Мій внутрішній простір ніхто так і не зміг у мене відібрати. У мене відібрали моє право бути фізично вільно людиною, я став вигнанцем у своїй країні, але я маю внутрішню свободу гідності, відповідальності, творчості і любові. У мене є свої смисли жити далі, рухатись вперед. Саме смисли, на мій погляд, і перетворюють просту біологічну волю на людську свободу. Це необхідний шлях від рефлекторного прагнення до волі до рефлексивного переживання смислової свободи людини, яка несе відповідальність за цю свободу не тільки перед собою, але і перед іншими.

Віктор Франкл, про якого я вже згадував, якось зазначив: «Людська свобода – це кінцева свобода. Людина не вільна від умов. Але вона вільна зайняти позицію по відношенню до них. Умови не обумовлюють її повністю. Від неї – в межах її обмежень – залежить, здасться вона, поступиться вона умовами. Вона також може піднятися над ними і таким чином відкритися і увійти в людський вимір».

Свобода – це духовна складова зрілої особистості. Але людина може пережити її на рівні як психіки, так і соматики. До полону я гіпотетично уявляв, що свобода має свій запах, смак, що до неї можна доторкнутися. І розумів це лише як метафору. Але такий феномен існує насправді. У в’язницю періодично рідні та друзі передавали їжу і те, що ув’язнені називали «слобідський хліб». «Слобідський» він був тому, що потрапляв зі світу, де живуть вільні люди. Це звичайний хліб, який ми їмо щодня, до якого звикли, як звикаємо до будь-якого повсякдення. Він міг нічим не відрізнятися від того, який випікають у в’язниці. Але він мав запах і смак свободи! І коли ти брав його в руки, хотілося плакати, вдихаючи повітря свободи. А потім був аромат вільного українського зимового степу, коли ми побачили у вікно автобуса, що віз нас на свободу, синьо-жовтий прапор, смак їжі у військових наметах, якою нас погодували вперше після звільнення, та обійми рідних людей. Це було моє переживання свободи, яке залишиться назавжди.

Я, як релігієзнавець і історик, знаю, що міф сильніший за реальну історію. Людина часто віддається міфу, розчинається в ньому, віддає свою свободу думати, мати вибір. І все заради того, щоб розчинитися у масовій міфологічній свідомості.

Відповідальність журналіста, на мій погляд, це розумів і Олександр Кривенко, полягає і в тому, щоб не стільки працювати на міф, а повертати людей в реальність сьогодення, відкривати для них безкінечні простори смислової свободи.

УКУ

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-07-22 00:04 :10