вівторок, 8 травня, 2018, 17:41 блоги Суспільство
Щороку перед датою закінчення Другої світової приходить хтось із моєї сім’ї, кого не знала
Ольга Герасим'юк
журналіст, телеведуча

Він був би мені дідом. Дід Гурій я би звала його. Я йому була би внучкою двоюрідною. Якщо такі бувають.

Ну, це вже неважливо. Все, що про нього можна переповісти невідомим нащадкам, – він був дуууже хороший чоловік. Так каже моя мама, тягнучи це «дуууже», – щоб ніби більше цим єдиним словом розказати. Вона іншого про нього зовсім нічого сказати не може, бо, коли все те сталося, була маленькою. Тепер уже про неї можна сказати – ветеран. Бо більших ветеранів практично й немає. Мама страждає від того, що так багато було в її житті такого, про що ніколи ніхто не хотів розказувати, бо «не можна».

Ким він був, де працював – ніхто не скаже вже. Лише одне мама знає – жив Гурій на хуторі Лутайка, звідки її мама. Був чоловіком Соні – сестри моєї бабусі Олі. Мав двоє дітей – Катю й Мітю.

Що сталося з хорошим чоловіком Гурієм?

«Треба було язика тримати за зубами», – сердито й категорично його дочка Катя відмовлялася на цю тему говорити. Зараз вона вже померла. І діти її теж… У всіх – язик за зубами…

А коли всі були ще живі, а дехто – малий, по Лутайці їздив поштар на прізвисько Депеша і розвозив похоронки, просто листи й плітки. Він знав усе й про всіх. І Гурій спитав у нього: а чи ти бува не чув, що там не так? Кажуть, Жуков щось неправильно продумав, чи в чім там діло, що наші біжать?

Був це той розпачливий період, коли гітлерівці громили наших нещадно й криваво… Людям було тривожно, бо мали вже прийти сюди, в наші двори… Було страшно… Пізніше вони й прийшли… І про це вже мама може розказувати довго, здригаючись од тих згадок.

А тоді Депеша одразу поїхав «куди нада» і повідомив, що Гурій – провокатор.

Пізніше Депеша буде доносити фашистам на наших, а ще раніше він доніс на сестру моєї бабусі, що вона куркулька – і всю її сім’ю вивезли на Урал на смерть. Врятувалася лише одна дівчинка Оля, яку моя бабуся видала за свою дитину. І та дівчинка ймовірно на мить розмови Гурія з Депешею якраз відступала з нашими, бо підросла, й забрали її на фронт медсестрою. Коли фронт проходитиме через наші краї, вона піде пішки навідати свою «маму» – і Депеша побачить її з вікна свого лігва. Диявол зіграє з ним смертельну партію, сплутавши карти, – Депеша подумає, що вона прийшла помститися за все, в істериці схопить рушницю, побіжить у сарай і застрелиться. Але все те станеться дуже пізніше.

Поки що по Гурія прийшли тодішні наші. І повели. Босого, як був. Бензин вони берегли на таких, як цей провокатор, – і вели в інший район, далеко, у Гребінку, де була для таких тюрма, пішки. Соні, його дружині, хтось жалісливий переказав, що треба б Гурію черевики якось передати, і сказали, якою дорогою вестимуть. Вона простояла там день – але, видно, його повели іншою. З того часу його ніхто ніколи не бачив…

Вже далеко по війні один чоловік прийшов і розказав, що він був із Гурієм в одній колоні. І коли випала нагода, шепнув йому: «Давай тікати! – та той змучено сказав йому – Глянь на мої ноги, куди я побіжу! Хай буде зі мною, що буде…» Ноги його були в крові…

Сім’я плакала, слухаючи, й нарікала тому чоловікові:

– Що ж Ви мовчали так довго?

– А як я міг щось сказати – я ж утік, я ж ворог був… Не міг я…

Про того мого Гурія я знаю лише, що розстріляли його в Пироговій леваді. Це таке місце під моїм Пирятином, де спершу «наші» стріляли над ямами ворогів народу, потім фашисти вивели туди колоною усіх євреїв нашого міста, наших друзів і сусідів, туди ж одвели на розстріл і Гурія. Ніхто не може сказати – хто саме його розстріляв. Одні кажуть, що «наші», відступаючи, вивезли з гребінківської тюрми зеків «в расход» – бо ніколи було з ними возитися, інші кажуть – фашисти їх туди одвезли на ліквідацію, бо «наші» тюрму покинули, відступаючи, а фашистам теж ніколи було з ними возитися…

В принципі – вже ніхто й не розбиратиметься, хто «наш», хто фашист. І хто був той Гурій – і хто були ті всі безіменні, кого й наші й не наші постріляли й скидали в цю одну яму?

Щороку перед датою закінчення Другої світової до мене тихо й мовчки приходить хтось із моєї сім’ї, кого я ніколи не знала, – бродять вони тут, а могили їх не знати де. Приблизно їх було сімнадцять…

Зараз оце прийшов босий Гурій, дуууже хороший чоловік. Ще в нього, такі окуляри були круглі… Може, вчитель був… По стежці в саду – кривавий слід ніг…

– Мам, ну як же ж так, що пропав – і ніхто нічого не спитав про нього потім, як же так?

– Та я питала… Але ж вік мовчали, а Катя, дочка його, такий мала характер: «Треба було язик за зубами тримати!», – і все, розмову переводила на інше, на якісь дурниці, аби не тягла з неї. Навіть Олі нашій, що вся в медалях прийшла аж із Японії – де тільки вона не воювала, бідна…

Але я знаю, що Катя з братом Мітьою писали кудись, і відповідь їм була… Так прочитала – і як замовкла, так і померла ж мовчки, і діти її померли…

Мітя знав, що там було написано – і теж мовчав, хороший такий Мітя був, як батько його, кажуть… І жив же під Москвою все життя, як з фронту вернувся, – і теж же ж уже помер. Галя його мені довго писала з їхніх Химок. А тепер, як війна на Донбасі почалася, – замовкла… Все… Кінець.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-14 08:38 :39