п'ятниця, 13 квітня, 2018, 17:03 Суспільство
Олександр Губар: Психіатрична лікарня – це віддзеркалення і оцінка суспільства
Олександр Губар. Фото: ZIK
Олександр Губар. Фото: ZIK

Психіатрична медична допомога в Україні перебуває зараз у не найкращому стані і давно потребує реформування. Чи вдасться у цій сфері запровадити якісні зміни? Дуже багато залежить від керівника, його розуміння специфіки закладу, бачення шляхів розвитку. В Олександра Губара, який вже понад рік виконує обов’язки головного лікаря Львівської обласної державної клінічної психіатричної лікарні, таке розуміння і бачення є. Проте, чи нададуть йому можливість реалізувати задумане, вже стане відомо 16 квітня, – у цей день обиратимуть генерального директора цього закладу.

Олександр Губар бере участь у конкурсі на посаду генерального директора Львівської обласної державної клінічної психіатричної лікарні. Його конкурентом є Богдан Чечотка.

В інтерв’ю IA ZIK Олександр Губар поділився своїм баченням проблем лікарні і шляхів її розвитку.
 

– 16 квітня у Львові обиратимуть генерального директора КЗ ЛОР «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня». Пане Олександре, ви є одним з кандидатів на цю посаду. Якими є ваші сильні сторони, чому ви вважаєте, що маєте перемогти в цьому конкурсі?

– Я можу сказати і про свого опонента (Богдана Чечотку – ред.). Вважаю, що мій опонент є добрим кандидатом на цю посаду, і він має за собою великий управлінський і життєвий досвід, практичні результати роботи. Варто поїхати подивитися в Миколаївську центральну лікарню. Факт залишається фактом – це одна з найкращих районних лікарень. Він має моральне і законне право претендувати на цю посаду. Є інший момент – це все ж таки конкурс, складова частина якого полягає в конкуренції. До того ж, 14 установ беруть участь у цьому конкурсі, а тільки чотири з них мають конкуренцію. А одна установа взагалі не отримала людини, яка бажала б нею керувати. Чому так відбувається? Бо люди бояться брати на себе відповідальність. Якщо є двоє людей, які не бояться взяти відповідальність за Львівську психіатричну лікарню, то вона має добрий шанс на зміни. Основна моя сильна сторона – я знаю цю установу, колектив, розумію усі підводні течії, відтак мені набагато легше буде скеровувати її у потрібне русло. Новому керівнику, навіть суперменеджеру, знадобиться в кращому разі рік-два для того, щоб зрозуміти внутрішню виробничу культуру. А якщо він раніше не стикався з психіатричною галуззю і не має внутрішнього розуміння, що таке пацієнт психіатрії, лікар-психіатр, то буде достатньо складно керувати цими процесами. Я не кажу, що це неможливо, але це час, причому тривалий, щоб вникнути у специфіку установи.

– Пане Олександре, Львівська психіатрична лікарня – це великий, окремий світ зі своєю господаркою, медичною, господарською частинами. Для вас, як для психіатра, цей світ зрозумілий і близький. Але на посаді головного лікаря ви працюєте у лікарні вже більше року. Які виклики постали перед вами, і що вдалося за цей час осягнути?

– Якщо говорити про виклики, то їх треба розділити на дві частини: перша – це ті виклики, з якими стикається будь-яка медична установа в Україні. Вони стосуються господарки, забезпечення ліками, харчуванням тощо. Це те, що можна віднести до питань фінансування чи радше недофінансування. Відтак, основним моментом є пошук коштів. Дещо за цей рік вдалося зробити у господарській частині. Це ще не видно неозброєним оком, але люди, які знайомі з лікарнею, розуміють, де почалися зміни. А друга частина викликів набагато складніша, бо її не так просто вирішити: скажімо, як знайти кошти. І це стосується розуміння, що таке психіатрія, хто такий психіатр, які люди працюють у цій установі, як цей заклад сприймають громадяни, як колектив сприймає свою роботу, пацієнтів, як йому вдається дотримуватися прав пацієнтів і надавати їм медичну допомогу.

В чому найбільша складність?

– Тут є багато складнощів. Психіатрична лікарня завжди існувала у такій специфічній системі координат: до проголошення незалежності України не до кінця можна було розділити пенітенціарну систему і психіатричну допомогу. У свідомості громадян ці речі були дуже подібними. В цьому формувався колектив, який надавав психіатричну допомогу. Починаючи з 1991 року ситуація змінилася. Але не можу сказати, що вона змінилася на краще, бо на зміну тоталітарній системі прийшов хаос. А в хаосі перебувати ще більш дискомфортно, ніж в тоталітарній системі, бо взагалі нема жодних орієнтирів. Станом на сьогодні ми прийшли до такої ситуації, де ті норми, форми і рамки, які були за Радянського Союзу, знищені, а нових натомість нема. До того додаються внутрішні переживання персоналу, який є висококваліфікований, особливо сестринський і лікарський склад, – і це позначається на їхній роботі. Останнім часом дуже активними є різні громадські організації, серед яких є такі, які обґрунтовано чи ні, вважають, що вони краще розуміють, що таке психіатрична лікарня, як вона має працювати. Інколи навіть в достатньо агресивних формах намагаються це доносити до колективу. Колектив це переживає тяжко, і це не може не відбиватися на їхній роботі. На превеликий жаль, я не можу сказати, що установа є безпроблемна, що тут найвищий рівень дотримання прав пацієнтів. Але треба розуміти, що на все це є об’єктивні причини. Це не можна вирішити за місяць чи навіть за рік. Будемо сподіватися, що в процесі реформування зможемо стимулювати працівників. Якщо нам це вдасться, то буде набагато легше.

Олександр Губар. Фото: ZIK
Олександр Губар. Фото: ZIK

Реформування спеціалізованих медичних закладів буде проходити на другому етапі реформи. Чи є бачення, яким чином медична реформа змінить психіатричний заклад?

– Теоретично є одне розуміння ситуації, а як це буде відбуватися на практиці, не розуміє ніхто, підозрюю, що навіть Міністерство охорони здоров’я не до кінця розуміє, як це буде функціонувати. Чому я постійно чіпляюся за перетворення закладу в некомерційне підприємство, за перехід фінансування за пацієнтом? Справа в тому, що запровадження таких механізмів дуже складне. Потрібно буде перейти багато складних етапів, але це світло в кінці дуже довгого тунелю. Якщо цього не зробити, ситуація буде такою, якою вона є останні 20 років. В тих умовах, у яких ми працюємо останні 20 років, вимагати від майбутнього генерального директора якихось ефективних рішень і якісних перетворень установи, складно. У нас руки зв’язані бюджетним законодавством. Якщо психіатрію залишать на державній субвенції, то сумніваюся, що нам збільшать удвічі бюджет. Це буде біда.

Чи будуть запроваджені в рамках реформи платні психіатричні послуги?

– Дуже багато людей тепер вживають фразу «платні послуги». А що значить платна послуга в медичній установі? По-перше, ніхто не скасовував 49 статті Конституції, яка говорить, що медицина на будь-якому рівні надається безкоштовно. Для початку, щоб установа могла надавати платну послугу, вона має бути платником ПДВ. Платна послуга має сенс тоді, коли є додана вартість, інакше це не платна послуга, а госпрозрахунок. Додана вартість для медичних установ обмежена – не більш як 30%. Відтак, якщо підрахувати, то вартість послуг буде дуже високою, і податкова база «з’їсть» майже весь прибуток. Тому запровадження цієї платної послуги у багатьох випадках є нерентабельним. Платна послуга в психіатричній лікарні може стосуватися дуже обмеженого кола речей. Стосовно психотерапії, то це складно організувати законодавчо на рівні установи. Механізми психотерапії вимагають оплати конкретному психотерапевту, з яким людина працює. Тому не думаю, що платні послуги порятують цю установу.

А що її порятує?

– По-перше, меценатство. Ми повинні згадати, що психіатрична лікарня – це віддзеркалення і оцінка суспільства. Якщо суспільство не памятає про тих людей, яким потрібна допомога, бо вони є іншими, то варто запитати, на якому рівні зрілості перебуває таке суспільство. Друге, що порятує цю установу, – це міжнародна співпраця. Ми перенесемо сюди нові схеми лікування, нові підходи, нове ставлення і кошти. Третє, – це однозначно державне фінансування. У нас є категорія пацієнтів, які без державної підтримки бути не можуть. Четверте, – якщо взяти пропозицію МОЗ «гроші за пацієнтом», то нам треба добре налагодити роботу, щоб отримати добрий потік фінансування. І це колосальний стимул до зміни лікарні. І аж п’ятим пунктом може йти мова про платні послуги.

Чи запроваджують вже зараз в лікарні нові методи лікування, на відміну від електрошків, інсуліношоків тощо, які часто застосовувати в радянські часи?

– Насправді електроконвульсивна терапія – це дуже дієвий і ефективний, при потребі, метод лікування, який використовують у всьому світі до цього часу. Ця процедура виглядає не так, як нам показують у фільмах. Ми будемо запроваджувати міжнародні протоколи, хоча це окрема історія, бо що таке міжнародний протокол, мені не до кінця зрозуміло. В моєму розумінні міжнародний протокол – це насамперед фінансовий документ, а вже потім настанова до лікувальної роботи. Цей документ є радше для страхової компанії, яка буде здатна відстежити, як працює лікар, яку допомогу він надає, як оплатити цю допомогу. Ми почали активно спілкуватися з колегами з Польщі, Естонії, запланували міжнародні конференції. І це дасть можливість привнести у нашу лікарню нове у плані лікування. В нас у лікарні працює близько 23 кандидатів медичних наук. У світі зараз проводять багато досліджень, ми намагаємося за цим слідкувати, хоча за останні 10-20 років не бачу якогось прориву у галузі психіатрії.

– У лікарні кілька років тому було створено реабілітаційне відділення. Як воно працює тепер, після того як змінило статус?

– Реабілітаційний центр «Фенікс» виник у лікарні у 2014 році завдяки лікарю Андрію Посікірі. У цей період лікарня прийняла всю психіатричну патологію, яка поступала в наш регіон. У нас тоді було дуже багато хлопців – близько 1500. Після того, як було відкрито реабілітаційну клініку у військовому госпіталі, в нас зменшилась кількість пацієнтів. Але центр «Фенікс» продовжував працювати з допомогою волонтерів. Відтак ми вирішили, що його потрібно підтримати і легалізувати з точки зору нашої бюрократії. Відтак, ми на базі центру «Фенікс» створили відділення психогенної травми. Тепер там займаються не лише реабілітацією учасників бойових дій, а й працюють з жертвами домашнього насильства і зі всіма видами психогенних травм, надають також фізіотерапевтичну допомогу. Це відділення є найменш стигматизуюче у цій установі.

– Скільки зараз в лікарні перебуває пацієнтів і чи змінилося матеріальне забезпечення пацієнтів, порівняно з минулим роком?

–З 1 квітня ми скоротили ліжковий фонд до 1250 ліжок. Первинно австрійці будували цю лікарню на 700 місць. На піку своєї діяльності, у середині 1970-х років, тут було 2500 пацієнтів. Звісно ж, перевантаження не може не відбиватися на умовах перебування. Ми будемо продовжувати процес зменшення ліжкомісць у міру можливостей, для того, що люди у відділенні могли нормально себе почувати. На даний момент лікарня заповнена на 93%. Що стосується бюджету – на цей рік заплановано 146 млн грн. Загальна вартість ліжкодня в місяць становить 370 грн – на харчування 18-20 грн в день на людину, на ліки – 9 грн на людину на добу. Це більше, ніж минулого року. Скільки би було потрібно коштів? Згідно з міжнародними протоколами, лише на лікування шизофренії потрібно 75 доларів в день на одного пацієнта. Для нас на даному етапі такі цифри недосяжні. Тому ми би хотіли підняти фінансування бодай до 60-70 грн на фармакологію. Це збільшить вартість ліжкодня до 600-700 грн. Тому мене так лякає перспектива залишитись на державній субвенції. Тоді навряд чи нам збільшать бюджет. Ще більше лякає те, що інші установи, маючи механізми некомерційного підприємства, пройдуть через складні періоди, справляться, піднімуть заробітні плати своїм працівникам, а ми залишимося на тому рівні, на якому були. І якщо так станеться, то ми втратимо персонал, бо молодша медсестра не бачитиме сенсу працювати за 3200 грн в психіатричній клініці, якщо зможе працювати за 6 тисяч грн в обласній лікарні на тій самі посаді.

– Ви бачите, як можна уникнути такої ситуації?

– Думаю, що треба розділити на декілька категорій фінансування – частину коштів залишити повністю державі, а частину віддати в рамки некомерційного підприємства. За рік в лікарню поступає близько 8000 пацієнтів. З них велика кількість у лікарні вирішують свої соціальні питання, однак це не є визначальна кількість поступлень, 80 відсотків пацієнтів звертаються саме за медичною допомогою, котру і отримують. На даному етапі ця категорія громадян має бути фінансована за окремою державною програмою. Якщо ми так розділимо фінансування, то, з одного боку – забезпечимо якісне перебування тих, кого ми не можемо і не маємо куди виписати, але водночас будемо мати механізми загального покращення надання психіатричної допомоги.

Розмовляла Соломія Андрієвська,
для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-07-18 19:34 :08