вівторок, 10 квітня, 2018, 10:53 Світ
Найнебезпечніша людина Європейського Союзу. Метаморфоза Віктора Орбана
Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. Фото: theatlantic.com/Francois Lenoir/Reuters
Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. Фото: theatlantic.com/Francois Lenoir/Reuters

Одного літнього дня 1989 року я побачив неголеного, довговолосого молодика, який йшов до мікрофона, щоб звернутися з промовою до 250 000 людей у Будапешті. Вони зібралися на Площі Героїв для урочистого перепоховання лідерів антикомуністичного повстання 1956 року, розгромлених радянською армією, а я у той час робив репортаж з місця події. Невідомому оратору було 26 років і він представляв невеличку молодіжну групу під назвою Фідес. Своєю промовою, що тривала шість з половиною хвилин, він запалив натовп на площі та глядачів удома, закликаючи до проведення прозорих виборів та виведення Радянських військ. Майже за одну ніч він став знаменитим в Угорщині та за її межами.

Цим молодиком був Віктор Орбан. Прем’єр- міністр Угорщини з 1998 до 2002 року і з 2010 року, він, як очікувалося, переміг і на парламентських виборах 8 квітня 2018 року. Під його правим, популістським керівництвом Угорщина побачила повернення багатьох демонів минулого, включаючи етнічний націоналізм та глибоку корупцію. Орбан розпочав масштабну концентрацію влади, скасувавши конституційні гарантії, успішно змінюючи державу під свій імідж й перетворюючись на потенційну загрозу майбутньому Європейського Союзу. Мультимільйонер, він позиціонує себе як поборника християнської ідентичності Угорщини та творця того, що він називає «неліберальною демократією».

Це чудова метаморфоза для людини, яка колись була поборником демократії, запеклим лівим атеїстом та молодиком настільки бідним, що, як він сам стверджує, у 15 років вперше включив кран та зміг насолодитися теплою водою. Як він змінився та змінив свою країну так стрімко? І чому лідера невеликої країни зараз називають «найнебезпечнішою людиною Європейського Союзу»?

Після закінчення університету у 1987 році Орбан працював неповний робочий день для Фонду «Відкритого суспільства» Джорджа Сороса. Два роки потому він переїхав з дружиною та маленькою донечкою до Оксфорду, маючи на меті завершити дев’ятимісячний дослідницький проект також профінансований Фондом Сороса щодо ідеї громадянського суспільства у європейській політичній філософії. Проте за чотири місяці сім’я повернулася до Будапешта, і Орбан прийняв фатальне рішення стати політиком. Він поринув у кампанію перших прозорих парламентських виборів в Угорщині 1990 року та посів перше місце у списку кандидатів від Фідесу. Хоча партія здобула лише 22 місця та стала другою найменшою групою у парламенті, її депутатів не можна було не помітити: бороди, довге волосся, джинси, сорочки з вирізами, що привертало увагу громадськості. Вони виступали за ліберальну економічну, освітню та соціальну політику та різко критикували націоналістичні та антисемітські національні настрої, що переважали у партіях урядової коаліції.

Сповнений амбіцій, харизми й тактичної майстерності, Орбан, якому ще не виповнилося й 30, незабаром захопив повний контроль над Фідес. Після провалу партії на виборах 1994 року, на яких перемогу здобули соціалісти, він перемістив свою партію праворуч. Націоналістичний популізм здавався єдиним можливим шансом на успіх у змаганнях проти лівих. На парламентських виборах 1998 року Фідес здобув більше місць у парламенті, ніж будь-яка інша партія, а Орбан, тепер уже поголений та одягнений у костюм, став наймолодшим демократично обраним прем’єр-міністром в історії Угорщини.

Фідес поступово став основною політичною силою в Угорщині, вправно використовуючи надзвичайно вибухонебезпечне «національне питання», яке стосується втрат, завданих Тріанонським договором 1920 року, за умовами якого Угорщина втратила дві третини своєї історичної території, а понад 3 млн угорців стали громадянами сусідніх державах. Народне приниження і доля етнічних угорців, які живуть зараз у прикордонних державах, наповнили покоління гіркотою.

Під Орбаном у 2002 та 2006 роках Фідес зазнав двох несподіваних поразок на виборах, проте за цим слідували два епохальні тріумфи у 2010 та 2014 роках, коли партія здобула дві третини парламентської більшості.

Проте до початку 2015 року уряд Орбана втратив переважну більшість голосів, і прем’єр-міністр став експлуатувати імміграційну проблему для відновлення своєї підтримки. Криза мігрантів та біженців, яка була актуальною у 2015 році, виявилася манною небесною. Лише у 2015 році Угорщина отримала 174 000 заяв про надання притулку або, іншими словами, 1770 заявника припадало на 100 000 жителів, що є найвищим показником будь-якої європейської країни. Орбан, гостро відреагувавши на приплив мігрантів, побудував на кордоні із Сербією 110-мильну огорожу, щоб стримати їх, а пізніше – ще й на кордоні з Хорватією. Він зміг нав’язати розмови про мігрантів спочатку в Угорщині, а згодом і в посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи, експлуатуючи два основних моменти: міф про те, що угорці стали жертвами та волю до виживання.

У період з червня по вересень 2015 року рейтинги опитування Фідес та популярності Орбана різко зросли. Він здобув міжнародну славу як своєрідний першопроходець та приклад для наслідування націоналістів. Навіть критики жорстокого ставлення влади до шукачів притулку, визнали, що Орбан раніше, ніж більшість його колег з ЄС, прорахував, що кордони повинні контролюватися. Лівий німецький тижневик Der Spiegel назвав його «політичним переможцем кризи біженців». Нездатність європейських лідерів належним чином подолати кризу біженців (а також кризу Єврозони), мабуть, призвела до успіху Орбана й, більше того, підштовхнула до зростання рейтингів популістських та націоналістичних партій по всій Європі.

Мало хто сумнівається у тому, що Орбан успішно повернув собі втрачену підтримку, зігравши на проблемі імміграції. У вересні 2015 року дві третини опитаних в Угорщині підтримали будівництво паркану уздовж сербського кордону. Опитування 2016 року, проведеного Pew Research Center у 10 європейських країнах, засвідчило, що переважна більшість угорців вважають, що біженці підвищують ризик тероризму у країні: 76% опитаних угорців ствердно відповіли на це питання, у порівнянні з середнім показником у 59% серед 10 опитаних країн. Ще сильнішою була їх віра у те, що біженці є тягарем для країни: 82% опитаних угорців дотримуються такої думки у порівнянні з середнім показником 50%.

Деякі експерти назвали абсурдною думку про те, що Орбан може змінити європейську політику та поставити під сумнів домінуючу позицію канцлера Німеччини Ангели Меркель на континенті. Хоча Орбан уникає відкритої атаки Меркель, його виступи та інтерв’ю пронизані сарказмом та часто містять отруйні закиди у її сторону.

Проте не слід недооцінювати наслідків Орбанського популізму у Центральній та Східній Європі. Перш за все, це пов’язано з його впливом на те, що чотири посткомуністичні держави ЄС (Чеська Республіка, Угорщина, Польща та Словаччина) об’єдналися у націоналістичну групу, що блокує європейську інтеграцію та сприяє експансивній стратегії Росії. Тим часом, у Західній Європі Орбан може похвалитися численними шанувальниками у Німеччині, Австрії, Франції та Нідерландах.

Було б помилкою порівнювати угорський режим зі, скажімо, Росією Володимира Путіна. Політики опозиції не перебувають в ув’язненні, а антиурядові демонстрації жорстоко не розганяються поліцією. Проте протягом останніх восьми років Орбан започаткував нову модель того, що деякі угорські вчені називають «занепадаючою напівдемократією» або «м’якою автократією». Він категорично відкидає звинувачення у начебто неправомірних джерелах збагачення своїх союзників, проте опозиційні спікери у парламенті неодноразово скаржилися на те, що він став не лише найвпливовішою, проте й найбагатшою людиною в Угорщині. Що стосується індексу сприйняття корупції, складеного Transparency International та оприлюдненого у лютому цього року, то Угорщина посідає друге місце за корупцією серед країн ЄС (перше за Болгарією). Фальсифікувавши виборчу систему, підібгавши під себе вільну пресу та приборкавши судову владу, Угорщина також була охарактеризована Freedom House як «найменш демократична країна» ЄС.

Пол Лендвай,
The Atlantic

Переклад з англійської Оксани Вергелес, для ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-12-11 15:05 :36