середа, 14 березня, 2018, 12:25 Події
Волонтер Олена Живко: В моїх очах немає страху
Олена Живко. Фото: dobrovoltsi.org.ua
Олена Живко. Фото: dobrovoltsi.org.ua

В минулому випускниця престижного юридичного факультету, вона встигла завоювати авторитет у львівській юриспруденції та мала усі шанси вибудувати успішну кар’єру адвоката. Але ніхто не підозрював, що тендітна білявка зарекомендує себе геть в іншому. Вона стане відомим волонтером і допомагатиме бійцям на фронті, а згодом очолить напіввійськову структуру «Об’єднання добровольців», яка відстоюватиме права військовослужбовців по всій Україні.

В інтерв’ю, яке присвячене Дню українського добровольця, Олена Живко розповідає, що дають їй поїздки на Схід, як знайти спільну мову із загартованими війною чоловіками та чому перебування на фронті додає наснаги в житті.

Від «Правого сектору» до «Об’єднання добровольців»

Життя Олени Живко докорінно змінилося у 2014 році. Тоді до неї почали звертатися представники «Правого сектору», яким необхідна була юридична підтримка.

  • Ви ж знаєте, що в той час хлопців переслідували, і я почала допомагати їм. Так сталося, що оцей патріотичний дух, який панував всередині організації, дуже швидко мене затягнув. Почала проводити там все більше і більше часу і зрештою, очолила цю структуру на Львівщині, а згодом стала керівником всеукраїнського «Об’єднання добровольців».

Чому так сталося? Все просто – я не могла залишатися осторонь подій, які відбувалися в країні. Дуже багато моїх друзів пішли на війну, дехто повернувся з пораненнями чи потрапив у полон. Звісно, що їм треба було якось допомагати і я робила це як волонтер та дипломований юрист.

«Об’єднання добровольців» від самого початку створювалося як організація, що допомагатиме бійцям. Це не лише підтримка на побутовому рівні, але й законодавчому, адже війна в країні триває четвертий рік, а добровольці досі не визнані державою.

Фото: dobrovoltsi.org.ua
Фото: dobrovoltsi.org.ua
  • Я стала автором і ініціатором багатьох рішень про визнання добровольців у обласних радах України. Тепер разом із побратимами домагаюся, аби їх ще й визнала держава. Для цього з представниками добровольчих батальйонів розробили законопроект № 7190. Він передбачає, що усіх добровольців мали б визнати учасниками бойових дій на державному рівні. Бо коли хлопці повертаються з фронту, а згодом не мають від країни жодної підтримки – це викликає розпач. Добре розумію, що якби у керівництва держави була воля, то нашу ініціативу давно б втілили у життя. А так бачимо, що нас вперто ігнорують. Та ми не здаємося. Думаю, що таки доб’ємося свого – якщо не при цій владі, то наступній.

Та крім цього, зазначає Олена Живко, перед організацією чимало інших важливих справ.

  • Війна триває. І всі, хто був на ній, уже ніколи не повернуться до звичного цивільного життя. Хочу, щоб усі ці хлопці, які відбивали навалу путінської орди, не стали тягарем для країни, а приносили їй користь. Нам важливо, щоб колишні бійці не спивалися, не вчиняли самогубство, а продовжували працювати і радіти життю. За статистикою навіть у ситій Америці, де держава дуже ретельно працює з військовими, велика кількість самогубств. Тому, якщо ми не згуртуємося і не звернемо увагу на наших захисників, то все це може чекати і українців…

Живко додає, що помітила одну особливість – хлопці, які безстрашні і войовничі на фронті, часто у звичному житті не можуть постояти за себе. Вони не звикли лицемірити і принижуватись.

Фото: dobrovoltsi.org.ua
Фото: dobrovoltsi.org.ua
  • Це справді так – бійці, які воювали в Донецькому аеропорту чи інших гарячих точках, не хочуть ходити по чиновницьких кабінетах і щось випрошувати. Для них це принизливо, і я їх дуже добре розумію. Вважаю, що для людей, які пройшли фронт, держава має створювати всі умови, вони не повинні ходити і щось випрошувати. Чому за свої поранення бійці мають вимолювати інвалідність? Це неприпустимо! Звичайно, що коли хлопці приходять до нас у офіс, то в них відчувається розпач. Таке враження, що держава навмисне хоче, аби її захисники були такими злиденними і приниженими, а не гордими і сповненими відчуття самоповаги. Бо тоді ними було б важче керувати, а це можновладцям не потрібно.

За короткий час зі Львова «Об’єднання добровольців» поширилося і на інші регіони. Лише нещодавно осередки створили у Тернополі, Рівному, Чернігові, Києві. Це говорить про те, що бійці справді бачать в організації потенціал.

  • Я думала, що зараз організувати людей дуже важко, бо зі всіх організацій люди навпаки виходять. А до нас долучаються і долучаються. І це така справді приємна несподіванка. Мабуть вони просто бачать, що ми не стоїмо на місці, а завжди рухаємося. Причому, приходять не лише добровольці, але й бійці Збройних сил – всі ті, хто пройшов війну. Як би не пафосно це звучало, але нас усіх об’єднує війна, ми знаємо, що це таке…

Про волонтерство і спільну мову з чоловіками

  • Мені з бійцями дуже просто. Вони завжди дослухаються до моїх слів, хоч я і жінка. Звісно, що коли увесь час перебуваю у чоловічому колективі, то часом спостерігаю, що у мене навіть манери поведінки стають як у них. Взагалі, частенько доводиться по-іншому себе вести. Вже не одягнеш якусь сукню на роботу тощо (сміється). Та ми всі – як одна сім’я. Думаю, що маю перед ними авторитет, який вдалося заслужити.
Фото: dobrovoltsi.org.ua
Фото: dobrovoltsi.org.ua

Олена Живко переконана – авторитет перед чоловіками здобула і своїми поїздками на фронт, адже часто допомогу доводиться возити на самісіньку лінію розмежування, куди і кожен чоловік не наважиться поїхати.

  • У всіх поїздках на фронт вони ніколи не бачили страху в моїх очах. Завжди знаємо, на що погоджуємося і все робимо свідомо. Не знаю як так виходить, але вони справді для мене побратими, а я для них друг до якого вони прислухаються. Це при тому, що маю справу з добровольцями, а я ж не виплачую їм зарплату, вони не служать по контракту. Тобто, інших важелів впливу, ніж авторитет, немає.

Не хочу наврочити, але у нас хороша дисципліна та відсутня пиятика. По-іншому в напіввійськовій організації не може бути.

Волонтерські поїздки на фронт, зізнається Олена Живко, дають наснаги працювати і виборювати свої права в тилу.

  • Коли ти приїжджаєш до хлопців в окопи, то там все чітко і зрозуміло. Немає брехні і лицемірства. З одного боку постріли і небезпека, але з іншого – ти ніби потрапляєш в якесь райське середовище. Таке враження, що постійне відчуття смерті, яка витає біля тебе, ніби змінює людей. Поїздки на фронт – найкращий період з усієї роботи, яка є в «Об’єднанні добровольців». Завжди повертаюся звідти ніби очищеною.
Фото: dobrovoltsi.org.ua
Фото: dobrovoltsi.org.ua

Інколи на схід країни Живко їде по 2-3 рази на місяць. Причому, сама сідає за кермо і власноруч веде автомобіль.

  • Звісно, що все це так чи інакше фізично виснажує. Та коли ти дивишся на тих щирих і усміхнених людей, які сидять в окопах, то перестаєш відчувати слабкість і жаліти себе. Дякую людям, які продовжують допомагати фронту. Особливо це стосується українців, які живуть за кордоном. Багато з них не були вдома і по 20 років, але пам’ятають про свою землю, яку треба боронити. Передають не лише ліки, продукти харчування чи спорядження, але й дуже коштовні речі – транспорт, реанімобілі тощо.

Якщо ти розумієш, що робиш добру справу, переконана Олена Живко, то страх втікає навіть в тих випадках, коли над головою свистять кулі.

  • Я буваю в Мар’їнці, Авдіївці. Це можуть бути місця, коли до ворога 300 метрів. Часто буває таке, що навіть над головою пролітають кулі, але про страх ніколи не задумуєшся. Ніколи! Увагу звертаю на інше – коли приїжджаю на передову, то мене дуже тепло зустрічають бійці. Їх тішить, що до них приїхала дівчина, що можна пожартувати і забути про солдатські будні. Ти привозиш їм якісь потрібні речі, на тебе чекають і, зрештою, навіть на фронт ти вже їздиш як до себе додому.
Фото: dobrovoltsi.org.ua
Фото: dobrovoltsi.org.ua

Завдяки війні, зізнається Олена Живко, вона відкрила для себе схід країни.

  • Дорога до Авдіївки чи інших міст стала дуже рідною. Їду туди, як додому. Раніше ніколи не відвідувала східну Україну і якби не війна, то хтозна, коли б довелося там побувати, адже нас постійно розділяли, втовкмачували у голову, що ми різні. Та коли бачиш як львів’янин стоїть в окопі спільно з мешканцем Маріуполя, то розумієш, що все це не більше, ніж маніпуляції.

Через діяльність Олени її батьки переживають, але ніколи не намагалися відговорити доньку покинути волонтерство чи змінити роботу.

  • Батьки завжди переживають. Якби я була хлопцем, то їм, мабуть, було б значно легше сприймати моє волонтерство. Бо звісно ж, що є ризик на самій передовій, плюс далека дорога, а це вища ймовірність потрапити в ДТП чи іншу халепу. Але вони мене завжди підтримують. Взагалі, мені пощастило з батьками, бо вони патріоти і моє захоплення насамперед їхній вклад. Саме батьки прищепили мені любов до України. Скажімо, мій дідусь, як і багато інших українців, загинув на засланні в Сибірі. Тому в родині завжди знали і пам’ятали, що за свою землю і незалежність треба воювати. За неї можна навіть померти…

Степан Грицюк

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-12-14 16:14 :42