вівторок, 13 березня, 2018, 15:37 Події
Позивний «Куча»: Хотілося показати російській десантурі, що ми не з тіста зліплені
<nbsp;>

Він має близько тринадцяти років військового стажу. За плечима служба у легендарній 80-ій десантно-штурмовій бригаді та участь у багатьох миротворчих місіях за кордоном. Коли російські війська почали окупацію України, Ярослав (позивний «Куча») довго не думав, – залишив усе і подався на фронт.

Розповіддю про Ярослава з використанням його прямої мови продовжуємо цикл матеріалів, підготовлених Об'єднанням добровольців і присвячених Дню українського добровольця.

Бравада росіян, як виклик

У війні на Сході країни, – розповідає Ярослав. – Участь взяв з однієї причини: окупацію України російські війська здійснювали під голосну пропаганду, що вони сильні і непереможні. Особливо браваду демонстрували десантники. Як колишній боєць 80-ки мовчки спостерігати за їхнім вихвалянням «Куча» не захотів.

«Розумієте, я ж теж десантник. Коли оці зайди почали захоплювати наші міста і хизуватися, що українці ніякі воїни, то мене це дещо зачепило. Подумав собі – добре, подивимося, хто кого. Залишив усі свої справи, тоді якраз повернувся з Африки, і подався на Схід. Одразу ж потрапив у м’ясорубку. Але разом з хлопцями таки зуміли продемонструвати, що ми не з тіста ліплені. Таким чином довів не стільки їм, як самому собі, що ще чогось вартий».

У складі аеромобільної бригади на початку війни «Куча» брав участь у славнозвісних рейдах по тилах противника. Воював в Ізварино, Авдіївці, поблизу Маринівки. Влітку 2014 року чи не єдиними боєздатними частинами були десантники і спецназ, і саме вони у багатьох випадках змогли переломити хід подій:

«Перед боями пройшов вишкіл на полігоні, на базі 80-ки. Згодом нас усіх порозділяли по різних бригадах – 25-ту повітряно-десантну, 95-ту та 79-ту. Мене зачислили до останньої. Спершу відправили до Миколаєва, а згодом і на Схід. Увесь час довелося воювати на прикордонних територіях. Я один з небагатьох не тільки вмів добре стріляти з КПВТ (радянський великокаліберний кулемет розробки зброяра Семена Володимировича Владімірова, що був прийнятий на озброєння Радянської армії в 1949 році), тож спершу мені доручили цей кулемет.

Такі кумедні випадки траплялися, часто доводилося воювати буквально наосліп. Скажімо, одного разу дали наказ – «Слава, маєш зачистити лісопосадку – вона десь там, попереду». А навкруги ніч, темінь, нічого не видно, приладів нічного бачення немає. Питаю – скажіть хоча б яка відстань? Кажуть 1600 метрів. Причому, ми коли наближалися туди, то по нас уже міни 120 доволі щільно лягали. Аж БТРом хитало. Але нічого – навіть з таких ситуацій якось виходили. Хлопці коректували вогонь, я ж з такої відстані зумів поцілити у їхні боєприпаси. Вибухи були доволі немаленькі... Ви не уявляєте, яка це порція адреналіну».

Ярослав із позивним «Куча»
Ярослав із позивним «Куча» на Донбасі

Уся земля була випалена

Рейди, які робили десантники, проходили буквально вздовж російсько-українського кордону. Тож часто українців розстрілювали з російської території:

«Ми дислокувалися на базі, яка була розташована лише у 18 кілометрах від кордону. Одного разу з радіолокаційної станції передали, що з того боку по нас йде виліт з «Граду». Всі принишкли, але на щастя, снаряди перелетіли нас у бік Сонячного. Цікаво, що перед тим ми ночували там, і я ще думав, – бляха, якесь погане місце. Так от, наступного дня там усе було випалене».

Найбільш спекотно, – розповідає «Куча». – було в липні 2014-го, у боях за стратегічні висоти – Савур-Могилу, гору Браво та Сокіл. Спершу українці добре закріпилися і утримували їх, але противник перейшов до шквального артилерійського обстрілу. Одного разу безперервна канонада тривала 19 годин. Ситуація погіршувалася тим, що ворог збив кілька українських штурмовиків і було очевидно – підтримки від авіації більше не буде:

«Я перебував на горі Браво. І от по нас лупили так… були певні моменти, коли просив Бога, – якщо і маю померти, то щоб це сталося швидко і без мук. Стріляли 152-міліметровими снарядами. Ви не уявляєте собі що це таке. В порівнянні з ними і «гради» виглядають звичайними хлопавками. Сидів у ямі і кожні 2-3 секунди дивився, чи цілі руки і ноги. В один момент заховався у ямі, а десь неподалік впав оцей 152-міліметровий снаряд. Тоді здавалося, що з легень вийшло усе повітря, а голову стиснуло, ніби гумовий м’ячик. Так отримав контузію».

Після обстрілу, коли українці покидали висоти, уся земля була фактично випалена, а з техніки залишився один металобрухт:

«Аби мати уяву, як усе виглядало, можете подивитися в Інтернеті ролик, де видно, що усю нашу техніку порозривало на шматки. Чесно, не знаю, як нам з побратимами вдалося залишитися живими, бо навіть метал не витримував такого. Досі переконаний, що якби воля нашого командування і нормальна підтримка, то ще влітку 2014-го ми могли переломити хід війни і досі утримували б прикордонні території. Але нам тільки брехали. Скажімо, коли ми ще сиділи на горі, то Порошенко уже всім розказував, що наші хлопці виведені і врятовані».

 

Ярослав розповів: жодного разу у паніку на війні не впадав, але багато його побратимів від побаченого зійшли з розуму.

«В мене психіка доволі сильна. Мабуть, дався взнаки немалий військовий досвід. А дехто з моїх знайомих втрачав глузд уже після 20 хвилин обстрілу. В найбільш кризових ситуаціях згадував, що у мене вдома росте маленький син і мені потрібно повернутися до сім’ї. Так зціплював зуби і тримався до кінця».

<nbsp;>

Кожен бій, – каже «Куча», – для українського десантника був як останній. Вони не брали полонених з російського боку, і в жодному разі не здалися б у полон самі.

«Вони знали з ким мають справу. Тому нас завжди пресували найбільш сильно, адже росіянам потрібна була картинка, що розправилися з українськими десантниками. Ні вони нас не жаліли, ні ми їх. Звісно, що по обидва боки усвідомлювали, що в будь-якому випадку здаватися в полон ніхто не буде – краще знищити самого себе, ніж потрапити до ворога. Тим паче, що на наших документах були позначки – львівське ВДВ. Розправа була б швидкою. Хочу сказати, що незважаючи на усе пережите, за великим рахунком, війна нічого не змінила в мені. Єдине, що колись я міг без проблем спілкуватися російською, а зараз мені гидко вимовити навіть найменше слово їхньою мовою».

Степан Грицюк,
для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-06-21 11:30 :41