понеділок, 12 березня, 2018, 10:11 Політика
Ілля Пономарьов: Успішність української революції стане сигналом для змін в Росії
Ілля Пономарьов. Фото: Андрій Сніжко/ZIK
Ілля Пономарьов. Фото: Андрій Сніжко/ZIK

Він зізнається, що особливо не цікавився Україною та її політичними подіями до 2014 року. Але, перефразовуючи класика: якщо ти не цікавишся українською політикою, то українська політика зацікавиться тобою. Будучи депутатом Держдуми РФ, він відмовився визнавати анексію Криму і погоджуватися з військовим вторгненням в Україну. За що був позбавлений всього, ізольований і «викинутий на вулицю». Яка привела його в нове українську життя, як російського політика і бізнесмена у вигнанні, як головного свідка проти путінського режиму в українських і міжнародних судах. У циклі інтерв’ю «Народжені на Майдані» – Ілля Пономарьов.

– Сьогодні Ілля Пономарьов є вельми впізнаваною, політично та історично знаковою фігурою в Україні. Але, чи могли б Ви пригадати, з чого почалася Ваша українська історія?

– З подій Помаранчевої революції (2004 р. – ред.). Перший раз побував в Києві ще в 2005 році. Мені було цікаво приїхати повчитися в України. Подивитися, що тут відбувається технологічно (йдеться про політичний процес – ред.). Але одна справа приїхати повчитися, інше – стати частиною цього процесу, як зробили, наприклад, Борис Нємцов або Ілля Стариков (були радниками Президента України Віктора Ющенка – ред.). Я відчував у цьому «присмак», звісно, не імперіалізму, чи що, але дії неправильної і неетичної. Хоча мені говорили тоді, і сьогодні продовжують: «українська політика для тебе відкрита...». Але українська політика – це суто українська справа, і я не повинен брати в ній участь.

– А пропонували щось цікаве, якісь посади, повноваження?

– Постійно є якісь пропозиції... Але у мене завжди була принципова позиція, вона залишається і в даний момент: іноземцям втручатися в політику іншої країни, обиратися в її органи влади – неправильно.

Завжди можна допомогти як професіонал, «воєнспец», як інвестор, нарешті, але вибори – зовсім інше.

– Події нової революції 2013 роки знову повернули Ваш інтерес до України?

– У другій половині 2013 року у мене були плани обиратися в мери Новосибірська. Там йшли складні переговори з Адміністрацією Президента Путіна, щоб опозиції не заважали йти хоча б на муніципальний рівень. Була складна, але в результаті – успішна дипломатія. Нам дали таку можливість. У підсумку в Єкатеринбурзі виграв опозиціонер Е.Ройзман, в Новосибірську – А.Локоть. Я тоді повністю сконцентрувався на внутрішньоросійській темі. Перебував майже всю зиму в Новосибірську. І мені було не до України.

Але в березні 2014 року почалася анексія Криму, і я зрозумів, що мені доведеться робити важкий вибір як депутату. Я його зробив...

Ілля Пономарьов. Фото: Андрій Сніжко/ZIK
Ілля Пономарьов. Фото: Андрій Сніжко/ZIK

– Вам дзвонили, погрожували, просили?

– Ні. Навпаки – я в основному дзвонив і говорив, що це буде катастрофа. Але, природно, мене ніхто не чув, так як це було рішення першої особи.

– Як далі розгорнулося Ваше життя?

– Після цього голосування, в квітні, приїхав в Україну знову. Тоді якраз М.Ходорковський (засуджений російський бізнесмен і опозиціонер, помилуваний в 2013 р. – ред.) за підтримки Ю.Луценка влаштував у Києві «форум інтелігенції».

Потім став їздити в Україну частіше. У травні на запрошення Сергія Тарути (тодішнього глави Донецької обладміністрації – ред.) був спостерігачем на псевдореферендумі в Донецьку, потім – на виборах Президента України. Був в Маріуполі під час захоплення міста бойовиками, потім – в Одесі (вже після пожежі в Будинку профспілок допомагав журналістам в розслідуванні трагічних подій на Куликовому полі).

По суті, бачив все на власні очі. Хоча це вийшло якось стихійно. Я ніяк не планував з Україною працювати. Завжди виходив зі статуса і мандата російського політика.

– Коли Ви перейшли «тонку червону лінію», після якої зрозуміли, що подібні політичні поїздки це квиток в один бік? Адже сьогодні в Росії Вас відкрито називають «зрадником» і кажуть, що Вам «заказано ​​дорогу додому».

– Фактично це сталося під час голосування по Криму – 20 березня. Навіть, напевно, раніше, 18-го. Коли підписувався договір про анексію в Кремлі, і всі навколо цього влаштували овацію, я залишався сидіти, і хтось поширив це фото в мережі. З усіх телеканалів тоді пішла хвиля ненависті: «Ось, він зрадник! Так як він міг!». Величезні плакати з моєю фотографією з’явилися в Москві та Сімферополі. Я тоді зустрічався з високопоставленими особами з Адміністрації Президента Росії, з Владиславом Сурковим (помічник В.Путіна, куратор військово-політичних операцій Кремля в Україні – ред.), які пояснили позицію щодо мене: нейтралізувати, але не карати.

Тому комплекс нейтралізації з точки зору піара почався відразу. А коли я поїхав в закордонне відрядження в серпні шукати гроші і технології для Новосибірська, в Кремлі було прийнято рішення мене не пускати назад в Росію. Було судове рішення (слідство і суд звинувачували І.Пономарева в співучасті в розтраті фонду «Сколково», який займався залученням фінансових інвестицій в інноваційні технології – ред.), за яким заблокували всі мої рахунки, заарештували активи і наклали за «борги» заборона на перетин кордону.

Пізніше була вже кримінальна справа, зняття з мене депутатської недоторканності в парламенті і рішення суду про арешт. Тому я прийняв рішення, що свідомо прориватися в пастку, в тюрму, було б неправильно.

– Тоді Ви вирішили залишитися жити в США?

– Ні, Штати були тимчасовим рішенням. Так склалася життєва ситуація. Слава Богу, що згадане судове рішення застало мене там, де живе багато моїх друзів. Плюс-мінус три дні – і все могло б виявитися набагато складніше. Я в цей час був в Силіконовій долині, в Сан-Хосе (найбільший інноваційний і технологічний центр США і світу – ред.). Ці друзі дуже мені допомогли, підтримали в шоковий період, коли я в прямому сенсі опинився на вулиці. Хтось дав машину, хтось – квартиру, хтось – роботу. Так я почав вилазити з кризової ситуації і думати, що робити далі. Тоді прийняв рішення почати більш щільно працювати з Україною.

Моя лінія роздумів була наступна: в Україні відбулася революція, тепер російські громадяни уважно дивляться на вас, тому важливо, щоб революція стала успішною. Якщо це станеться, то і російські громадяни зрозуміють, що можна жити краще, змінивши владу. Це буде сигналом для змін в Росії.

– Очевидно, з України і Росія бачитись ближче, чіткіше?

– І це також. Тому в квітні 2016 року я повністю переїхав в Україну. Займаюся тут бізнесом, інвестиційними проектами в країну. Я вважаю, що треба «не вчити жити, а допомогти матеріально». Особливо в такій сфері, як енергетична незалежність – різке підвищення тарифів торкнулося кожного українця.

Коли мене запитують, намагаюся допомогти і якоюсь порадою як експерт в певних політичних питаннях. Також – зв’язками у Вашингтоні та Європі.

Якщо говорити в цілому, то зараз я сконцентрований на створення успішних бізнес проектів в Україні, а коли стане можливо, – повернутися в Росію і створити там успішний політичний проект.

– Спостерігаючи за Вашими діями та висловлюваннями, згадуються слова М.Булгакова: «Правду говорити легко і приємно». Але у випадку з Росією – це ще й дуже некомфортно, і навіть небезпечно. Приклад тому, вбивство в Києві Вашого друга і депутата Держдуми Д.Вороненкова. Чи були моменти після всіх цих подій, коли Ви розуміли, що тоді краще було промовчати, відсидітися, перечекати?

– Люблю цей вислів Булгакова... (Посміхається) Я прийняв рішення займатися політикою в Росії в 2002 році, і думав, що розумію, що мене може чекати. Звісно, я не усвідомлював ризики настільки, наскільки вийшло зараз. Тоді була інша Росія, інший Путін й інші відчуття. Якби я міг знати, якими будуть наступні 15 років історії Росії і мого життя, я б, напевно, не пішов в політику і залишився займатися бізнесом. Можливо б, допомагав російській опозиції грошима, яка зараз сидить практично без ресурсів, і вже точно більше часу приділяв би сім’ї і дітям.

– Сьогодні Ви не відчуваєте для себе в Україні фізичної небезпеки?

– Відчуваю. Сьогодні ми перебуваємо на війні. На війні стріляють і вбивають. Я це абсолютно чітко усвідомлюю... Ну, не ми ж цю війну почали. Закінчити завжди важче і небезпечніше.

– Наскільки далеко ця війна розвела Україну і Росію?

– Ця війна дуже сильно розділила наші народи. Але війна розділяє людей політично, а ми дуже близькі ментально. Ось – один брат. Ось – інший. Навіть брати, буває, теж стріляють один в одного, але від цього вони не перестають бути братами. Спорідненість визначається кров’ю, історією, мовою, географією. Наші народи – зараз вороги, але ми все одно близькі, такими і залишимося. Ні Росія, ні Україна не полетять на Марс. Війна закінчитися разом з Путіним, а відносини наші налагодяться.

– У нас дуже багато говорять про «економічний запас міцності» Росії для ведення війни, протистояння Заходу, і що він ось-ось повинен закінчитися, тому що проти РФ діють санкції, обмеження і т.д. Але війна триває вже четвертий рік, і їй не видно ні кінця, ні краю. Що відбувається насправді?

– З економічної точки зору, такий стан справ Росія може підтримувати скільки завгодно довго. Фактично, нескінченно... Якщо не відбудеться колапсу на ринку енергоносіїв.

Західні санкції теж виявилися не дуже ефективними. Вони морально значущі. Російська еліта відчуває дуже гостро ізоляцію від світових ринків капіталу і технологій. Але це все майбутнє. Воно викрадається у Росії. А в теперішньому – вона досить сильна для продовження агресії.

– Чи може Росія сьогодні змінити свою політику впливу на Україну з агресивної військової інтервенції на внутрішню ставку на реванш проросійських сил? «Рука Москви», про яку так часто згадують в Україні, небезпечна?

– Я не бачу можливості для відкритого реваншу проросійських сил в Україні. Але є можливість приходу до влади сил, які з прагматичних міркувань почнуть домовлятися з Росією. Ви ж бачили статті того ж Віктора Пінчука (український олігарх, який опублікував статтю про можливі територіальні поступки Росії заради миру – ред.). Або як Юлія Володимирівна (Тимошенко – ред.) домовлялася з Путіним. Хоча ні вона, ні Пінчук не є проросійськими політиками ні на одну секунду. Вони просто діють в своїх інтересах, і на цих інтересах зовнішні сили можуть грати.

– Цікавим була Ваша поява на суді над Януковичем в якості свідка. Ви там багато говорили про відповідальність Путіна за події в Криму і на Україні в цілому. Чи не занадто просто перекласти все на одного відповідального?

– А на кого ж ще? Адже в Росії стратегічні рішення приймає одна особа. Інша справа, що це наш Президент, наша країна, тому відповідальність лежить на всіх нас – росіянах.

– Тобто, частина провини за вищеназване лежить і на Вас?

– Звичайно! Я відчуваю свою відповідальність рівно таку ж. Тому що не зміг зробити так, щоб він не був Президентом, не зміг зупинити агресію, хоча і робив для цього те, що було в моїх силах. Ми платимо податки, з яких фінансуються кулі та снаряди, які вбивають українців. Російський паспорт – це не тільки права, але й відповідальність. І хоча багато моїх колег по російській опозиції кажуть, що не готові розділяти цю провину з Путіним, я вважаю – це неправильно. І виколупувати родзинки з булки: тут – я росіянин, а тут – я ні до чого, вважаю самообманом. Нам ще всім треба буде пройти процес депутінізації, як його пройшла Німеччина в 1945 році. Сподіваюся, не такою ціною.

Ілля Пономарьов. Фото: Андрій Сніжко/ZIK
Ілля Пономарьов. Фото: Андрій Сніжко/ZIK

– На завершення розмови – особисте питання. Наскільки Вам зараз комфортно жити в Україні в мовному, морально-побутовому плані? За чим особливо сумуєте, згадуючи Росію?

– Я чудово почуваю себе в Україні. (Переходить на українську і розмовляє без акценту) Я вже можу вільно розмовляти українською. Немає жодних питань. (Посміхається) Перше, що я почав робити в Україні – вчити українську мову. Мені вона подобається. Хоча, на жаль, поки що рідко нею розмовляю. Але вважаю, що кожна людина повинна володіти мовою тієї країни, в якій живе. Хоча я народився в Москві, але не сумую за нею. Сумую за Новосибірськом. Але це можна виправити. Ось, навіть зима зараз в Україні цілком новосибірська! (Сміється)
 

Довідка

Ілля Пономарьов – російський політичний діяч. Депутат Державної думи Росії 5-го і 6-го скликань (фракція «Справедлива Росія»), засновник Лівого фронту. Політикою зайнявся в 2002 р. До цього багато років працював в бізнесі (в т.ч. в провідних компаніях, як «ЮКОС»), в сфері енергетики й інформаційних технологій. Один із засновників проекту «Сколково» (центр розвитку інновацій та іноземних інвестицій). Пізніше, після відмови Пономарьова голосувати в Держдумі за анексію Криму, Генеральна прокуратура РФ порушила кримінальну справу проти нього за цим проектом і сформулювала звинувачення. Події співпали з небажанням фігуранта голосувати в Держдумі за анексію Криму. Внаслідок цього 17 липня 2015 р. заочно арештований московським судом і оголошений в міжнародний розшук. Але вже з 2014 р. І.Пономароьов перебуває у вимушеній еміграції: спочатку – в США, зараз – в Україні. Займається інвестиційним бізнесом. В українській політиці не бере участь, але планує повернутися з власним політичним проектом в Росію.


Андрій Сніжко,
для ІA ZІK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-26 07:27 :21