понеділок, 19 лютого, 2018, 10:59 Суспільство
Юрій Яценко: Дуже важливо писати листи нашим політв’язням
Юрій Яценко. Фото: radiosvoboda.org
Юрій Яценко. Фото: radiosvoboda.org

Юрій Яценко поїхав в Росію у травні 2014 року, це була його третя поїздка у цю країну. Росія на той час вже анексувала Крим і починалися перші захоплення адмінбудівель на Донбасі. Тоді Юрій був студентом 5-го курсу юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. З номеру готелю його вивели працівники поліції для перевірки документів. Не виявивши жодних порушень, зняли відбитки пальців, знайшли його фотографію з Майдану і передали інформацію в контррозвідку ФСБ, а ці вже пробували Юрія вербувати, підкуповувати. Це переросло в катування. І в річний термін ув’язнення.

Про це розповів Юрій Яценко – український юрист, громадський діяч, активіст Революції Гідності, радник Міністра закордонних справ України, політв’язень Російської Федерації, спеціальний представник з питань звільнення політв’язнів.

Коли Юрія ув’язнили, йому було всього 23 роки. Він був першим політв’язнем, якого затримала РФ, і першим, кого вона відпустила – 7 травня 2015 року. Про те, що дало йому сили витримати жахіття російської тюрми, не зламатися, як виглядає життя українських в’язнів у Росії, про справи у Європейському суді з прав людини, про те, як поводитися в’язням тощо він розповів в інтерв’ю IA ZIK.

Юрію, на підставі чого в Росії вас затримали?

– Юридичною підставою для затримання (на 72 години) спочатку була перевірка документів. Для того, щоб тримати мене далі і вербувати, вони сфабрикували на мене адміністративну справу за порушення міграційного законодавства. Порушення полягало в тому, що я начебто неправильно заявив про мету візиту в Росію – я зазначив приватну ціль, а в рішення суду визначили, що візит був з туристичною метою, хоча одне одному не суперечить. Я погодився з цим абсурдним з точки зору права рішенням, тому що відповідно до нього мене мали видворити на територію України через 10 днів після того, які рішення вступить у силу. А впродовж цих 10 днів я мав перебувати у спеціальному закладі для іноземців камерного типу. Мене тримали у цьому спецзакладі незаконно три місяці. Самі не виконували рішення свого суду. Після різноманітних способів психологічного і фізичного тиску, які до мене застосували (спроби підкупити, залякати наркотиками), я зміг передати таємну записку в Україну і до мене прийшов адвокат. Для того щоб пришвидшити процес вербування, вони вивезли мене в ліс, підвісили на наручниках і били, душили, імітували розстріл. Наступного дня мали все це продовжувати.

Мені вдалося витримати три години знущань першого дня, а наступного дня я зрозумів, що підпишу будь-що на будь-кого. Мені пропонували дати свідчення на Сенцова. Тоді я ще не знав, хто це такий, думав, що росіянин, оскільки прізвище російське. Проте мене не цікавила будь-яка форма співпраці з ФСБ, тому порізав собі вени і живіт, щоб довести тіло до такого стану, при якому не можна катувати. І це насправді мене врятувало. Я сказав, що не дам себе зашити, поки не дадуть телефон, щоб передзвонити додому. Оскільки це був спецприймальник для іноземців, і кров лила з мене фонтаном, то вони дуже швидко дали мені телефон. Мене перевезли в лікарню, де зашивали рани без наркозу, щоб покарати за протест. В наступні дні, як тільки заходили в камеру, я прикладав лезо бритви до шиї і вони до мене не підходили. Лезо витягував з одноразової бритви, яких видають кожному по 6 штук в місяць. Всі бранці носять ці леза у швах одягу, підошвах тощо.

Залякували, що я хворий на СНІД. В мене була висипка через те, що не було нормальних санітарних умов. Потім було три місяці одиночної камери, три місяці з психічно хворою людиною. Часто відправляли в карцери. Десь так виглядає життя українських в’язнів в тюрмах Росії.

Що допомогло вам витримати все, вижити?

– Були такі незначні моменти, скажімо, звичайний карцер, але відчуваєш, що ще трохи і здашся, зійдеш з розуму або щось таке подібне. Хоча карцер – це не найстрашніше у порівнянні з побиттям і катуваннями. Але бути такі моменти, що ще трохи і вони б мене дотиснули. За мене дуже багато моїх родичів, друзів молилися, і я це відчував. Впевнений, що все це я переніс тільки завдяки Божій волі. В таких умовах дуже швидко і добре розумієш всі свої слабкості, – що ти не супергерой, все, що з тобою відбувається, залежить від Бога.

Це було страшне випробування.

– Я його не вважаю страшним. Воно було важким. Через півроку я вже перебудував свою свідомість так, що планував 7-15 років сидіти. Це життя, яке було до того, зникло, а настало інше життя. Я це усвідомив, проаналізував, змирився, бо тільки так можна було виживати в тих умовах. В мене була ціль – вийти звідти нормальною людиною. На щастя, я найменше сидів з усіх в’язнів, які зараз перебувають у тюрмах Росії. Зараз їх близько 60. Проблема в тому, якщо звільнення полонених на Донбасі відбувається, то політв’язнів у тюрмах Росії за останні чотири роки було звільнено всього шість осіб – я, Надія Савченко, Геннадій Афанасьєв, Юрій Солошенко, Ахтем Чийгоз, Ільмі Умеров.

В Україні зняли фільм на основі вашої історії?

– Режисер В’ячеслав Бігун, дізнавшись про мою історію, запропонував зняти про це фільм. До речі, ми з ним випускники одного юридичного факультету Львівського національного університету ім. І Франка. У нас багато спільних друзів, викладачів. В’ячеслав працював юристом у провідних юридичних фірмах світу, зокрема, в Європейському суді з прав людини, який є чи не єдиною правовою надією незаконно ув’язнених громадян на справедливе рішення суду. Проте очікувати швидкого рішення цього суду не доводиться, – там розгляд справи триває 6-7 років. Окрім того, Росія може не виконувати цих рішень, як це було у випадку з 19-річним українцем Павлом Грибом.

А ви подавали позов на Росію у Європейський суд  з прав людини?

– Так, від мене подали позов у Європейський суд з прав людини, і ми очікуємо відповіді. Потрібно зазначити, що скажімо, є деякі резонансні справи, щодо яких є явні фабрикації, порушення тощо і їх Європейський суд з невідомих причин відхиляє, при тому, що заяви було складено дуже професійно. Це стосується здається справи Клиха. В мене є інформація, що у Європейському суді є певна установка – знаходити якісь формальності, неточності, для того, щоб максимально відсіювати справи, бо суд перевантажений. Також мене насторожує момент: щодо 60 українських політвязнів, про яких говорить президент, міністри, Нормандська четвірка, не винесено жодного рішення Європейським судом. Можливо, варто говорити про якісь впливи на цю, як ми вважаємо, незаангажовану структуру.

З цього списку звільнених з Росії лише щодо Надії Савченко було найбільше радості і тепер - найбільше розчарування.

– Її звільнення було прогнозованим, бо по всьому світу підняли скандал. Стосовно мотивів Росії, поведінки Савченко після звільнення хочу наголосити – не потрібно створювати собі кумирів з людей, яких ми не знаємо. Без прив’язки до Надії Савченко, якщо будь-яка особа себе гідно веде в полоні, то не обов’язково вона буде хорошим політиком чи громадським діячем. Для цього треба мати освіту, досвід, менеджерські здібності. Героїзм і професійність – це річні речі.

Те, що ви пережили, ваш досвід, освіта зараз дозволяють вам займатися діяльністю щодо звільнення інших вязнів

– Я закінчив юридичний факультет, завжди аналізував і свою ситуацію з правової точки зору, і ситуації інших в’язнів – як за російським законодавством, так і за міжнародним гуманітарним правом. Я до цього підходжу сухо і професійно, розуміючи всі емоції, які вирують навколо справ політв’язнів. Коли я потрапив в тюрму, то зрозумів, що не працює жоден правовий механізм, тобто мене вчили п’ять років того, чого не існує. Але все ж завдяки освіті я зміг уникнути багатьох пасток, які постійно намагалися генерувати як оперативники в СІЗО, так і ФСБшники.

Якими методами послуговується ФСБ, що вони нагадують?

– Одна з перших книг, яка мені в Росії потрапила до рук від білоруського анархіста – «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина. Ця книга, хоча її автор мав радше антиукраїнську позицію, актуальна в контексті дослідження політичних репресій. Зараз дуже багато з того, що описував Солженіцин, повторюється. Після її прочитання я налаштувався на гірше. У книзі йшлося про те, що з перших днів ув’язнення треба зрозуміти, що це не помилка, не буде такого, що розберуться і випустять, готуйся надовго, зроби своє тіло і серце кам’яним – тільки так тут виживеш. Я з перших днів це зрозумів, і це мені дало силу, щоб перенести всі тортури. Зараз вже є більше правових механізмів в Росії, щоб захистити себе, в багатьох камерах стоять камери відео-нагляду, в’язнів можуть відвідувати омбудсмени, представники громадськості. Але там поступово «закручують гайки». Треба говорити про наших політв’язнів, – якщо б вони не були публічними, то їх давно б закатували.

Щодо вашого звільнення – чи був тиск з боку української сторони?

– Так, щодо мене від України зверталися в Росію Уповноважена з прав людини Валерія Лутковська, тодішній генпрокурор Ярема, МЗС надсилав ноти протесту, були різні слухання в Європарламенті, ОБСЄ. Великий внесок у моє звільнення зробив мій адвокат Петро Заікін.

Очевидно, це коштувало немалих грошей.

– Так, один виїзд адвоката коштував близько тисячі доларів. В перші часи доводилося збирати кошти серед родичів, друзів, в університеті. Потім долучилися міжнародні правозахисні організації, які суттєво допомогли. Зараз, на щастя, є більша роль держави в цьому напрямку, є спеціальний фонд у міністерстві закордонних справ, який допомагає частково перекривати кошти на адвокатів. Але цікаво,що цей фонд чомусь не виділяє коштів на адвокатів в’язням у Криму. Адже Крим вважається територією України. До речі, незабаром до Львова має приїхати Ахтем Чийгоз. Коли він був у вязниці, до нього надійшов лист від львівського школяра, і це зігріло йому серце, тому Ахтем Чийгоз хоче з ним зустрітися. Дуже важливо писати листи нашим політвязням. Насправді це має велике значення. Коли адміністрація тюрми бачить, що до того чи іншого в’язня прикуто велику увагу, особливо, як у випадку з Виговським, якому написав сам президент, то ставлення до таких осіб зовсім інше. В тюрмі розуміють, що ця людина не забута, статусна, через неї може бути піднято скандал. І це повага серед в’язнів, а також моральна підтримка, яка додає сил для боротьби.

Розмовляла Галина Палажій,
IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-12-16 22:27 :40