Новини » Суспільство 1 лютого, 2018, 9:11
«Геть від Москви» з Висоцьким чи без? Думки колишніх дисидентів
Володимир Висоцький. Фото: znaj.ua
Володимир Висоцький. Фото: znaj.ua

Уже тиждень українські соцмережі лихоманить від дискусій про Висоцького та інших постатей часів Радянського Союзу. Хтось закликає відмовитись від них як від рудиментів колоніального минулого, хтось каже, що треба відокремлювати культурні явища від політики. Молодше покоління тим часом узагалі не розуміє, про що сперечаються старші. Утім, питання залишається без однозначної відповіді: чи «геть від Москви!» можливе без «геть від Висоцького/Цоя/Булгакова»?

Усе почалося з поста директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, який порівнюючи реакцію в українських соцмережах на річниці від дня народження Володимира Висоцького і Василя Стуса написав: «Деколонізація? В українському сегменті Фейсбуку 80-ліття російського барда і гульвіси згадували значно більше, ніж такий же ювілей українського поета і борця за свободу».


Незабаром він продовжив свою думку про «геть від Москви!»: «Не всі щупальця «руского міра» такі огидні й очевидні, як совок і московська церква. Деякі більш симпатичні, вишукані та респектабельні, але не менш небезпечні. «Іроніясудьби», «восьмоємарта», булгакови, пугачови, і навіть висоцькі і цої в руках Кремля – ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення. А саме культура є фундаментом, на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі».

Поки дискусія довколо цієї заяви набирала оберти, В’ятрович пояснив, що не пропонував забороняти ні Цоя, ні Висоцького, ні когось іншого, крім тих, хто нині відверто підтримує російську агресію.

«Повторю: треба лиш не забувати, як їх можуть використати. Напис на пачці цигарок «Куріння вбиває» – це не заборона курити, а застереження про можливі наслідки. Він стосується не лише цієї пачки, навіть не лише цього бренду, а куріння в цілому», – написав директор Українського інституту національної пам’яті.

«Дискусія про «Висоцького/Цоя» не розколює українців, а демонструє наявні лінії розломів. Рентген не ламає кісток – лише фіксує переломи. І він необхідний для початку їх лікування», – додав він.

Коли перші пристрасті навколо цієї теми вляглися, ІА ZIK попросила колишніх радянських дисидентів і правозахисників прокоментувати ситуацію, а також поділися своєю думкою про те, в якому ключі сьогодні слід оцінювати постаті з радянського минулого.

Семен Глузман, психіатр, колишній політвязень, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України: «Висоцького я почув на засланні в Сибіру»

Семен Глузман. Фото: ZIK
Семен Глузман. Фото: ZIK

– Мені соромно за свою країну, за В’ятровича, за Президента. Є речі, які очевидні. Соромно, що взагалі ця тема виникла. Це свідчить, що в нас нездорове суспільство. Чиновник, яким є В’ятрович, не мав права такого говорити. Він, мабуть, нічого поганого не хотів, як завжди.

Але розумієте, Висоцький – це частина цієї культури. Він подобався і українцям, і росіянам. Принаймні, я думаю, краще, якби таких заяв не було. У нас стільки серйозних проблем, які нас розділяють, а тут ще й це…

Між іншим, Українська гельсінська спілка виникла завдяки впливу Московської гельсінської групи. Так, дисиденти сиділи, але сиділи також російські дисиденти Ковальов, Сахаров.

Висоцький ніколи не був дисидентом. Але його творчість подобалась мільйонам, тому що вона була на грані неприйняття радянською владою. Те, що він був великий актор, – це інший бік його життя. Він був п’яницею, наркоманом. І, з точки зору радянського обивателя, він був маргіналом, але, тим не менше, радянський обиватель його любив, і великі тиражі на касетах були. Я, до речі, почув Висоцького на засланні в Сибіру.

Коли починався скандал навколо Висоцького і Булгакова, я звернув увагу, що в цей час аеропорт «Київ» назвали іменем Ігоря Сікорського, який був російським шовіністом і абсолютно не сприймав українську культуру. Причому його батько був дуже відомим професором-психіатром, який підтримав процес Бейліса («Справа Бейліса» – судовий процес у Києві у вересні-жовтні 1913 року проти єврея Менахема Менделя Бейліса, звинуваченого в убивстві з ритуальною метою християнського хлопчика Андрія Ющинського, – ред.).

Розумію, що називати аеропорт іменем Сікорського – це данина американській державі, для якої батька Сікорського просто не існує, а сам Ігор Сікорський – просто видатний авіаконструктор. Його погляди на радянську дійсність і неприйняття української культури й української мови американців не цікавлять. Але В’ятрович чомусь не виступив проти найменування аеропорту іменем Сікорського. І я не буду виступати, тому що якщо ми почнемо все заперечувати і відкидати, нічого не залишиться в нашій історії.

Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи: «Українці достатньо розумні, щоб відділяти одне від іншого»

Євген Захаров. Фото: radiosvoboda.org
Євген Захаров. Фото: radiosvoboda.org

– Я не згоден з В’ятровичем, хоч розумію, звідки береться таке ставлення. Він вважає, що їхні долі (Висоцького, Цоя та ін., – ред.), їхню творчість сьогоднішня путінська російська держава використовує проти України і так далі. Я, все ж таки, стою на позиції, що треба з повагою ставитися до людей, до їхньої здатності відділити зерна від полови. І при цьому не спрощувати явища культури і не зводити їх повністю до політики таким чином, як це робить він.

На мою думку, закладати такі уявлення в основу політики пам’яті також не варто.

А порівнювати ці постаті з долею українських дисидентів недоречно. Російські дисиденти так само сиділи в тюрмі – наприклад, Леонід Бородін, який, до слова, був в одній камері з Василем Стусом. Тоді в таборах сиділи дисиденти, які виказували свою незгоду з радянською політикою публічно і їх за це карали. Правда, що українців карали більше. Була навіть така теза, що «в Росії стрижуть нігті, а в Україні руку відрізають». Тут репресії були, починаючи з 1972 року, більш жорстокі, ніж там, у Росії. Це правда. Але це не аргумент у цій дискусії.

Тобто треба культуру від політки відокремлювати. Це насправді дуже непросте питання. Я розумію прекрасно, що культура може бути імперською й агресивною. І розумію таке ставлення до неї, яке виникло у Володимира В’ятровича. Але я, все ж таки, думаю, що українці достатньо розумні, щоб відділяти одне від іншого і цінувати, скажімо, Михайла Булгакова, який мав, безперечно, імперські, антиукраїнські погляди, але водночас був великим письменником. І не треба великі культурні явища зводити нанівець через якісь помилкові погляди цих діячів.

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету у Львові: «Спроби Путіна будуть ефективні, доки ми привязані до цих символів»

Мирослав Маринович. Фото: ZIK
Мирослав Маринович. Фото: ZIK

– По-перше, я завжди дозволяю людям мати свою особисту думку, навіть якщо вона не збігається з якоюсь іншою думкою – у певних рамках, звичайно. Тому я не відреагував би так гостро, як відреагували у Facebook деякі люди.

По-друге, я намагаюся у моєму житті уникати крайнощів. Іншими словами, я погоджуються з В’ятровичем, що українському народу потрібно позбуватися цього, потрібно просто відходити духовно від тих символів минулого радянського життя.

Тому не варто реагувати так гостро на те, що суспільство міняється. Ми не будемо ментально жити в Радянському Союзі, а якщо хтось живе – я можу йому лише поспівчувати, тому що він опиняється за бортом суспільних змін.

Разом із тим, я би не хотів крайнощів. Наприклад, я би дуже гостро відреагував, якби до наших музичних училищ прийшла цидулка., що у зв’язку з тим, що ми позбуваємося якихось елементів колоніальних і так далі, треба викинути з репертуару всіх російських композиторів. Це був би абсурд. І я був би категорично проти, тому що є певні речі, які належать до світової культури. Люди мають мати вільних доступ до них і ніхто їм не має забороняти.

Чи можуть зараз ці постаті, які назвав В’ятрович, бути використані сучасною кремлівською пропагандою, щоб показати, що ми «адін народ»? Думаю, всі ці способи і спроби Путіна будуть ефективні доти, доки наші душі прив’язані до цих символів. Доти Путін буде мати владу над нами. Тут я згоден. Наприклад, я можу із задоволенням послухати Галича (Олександр Галич – радянський поет, сценарист, драматург, автор і виконавець власних пісень, політичний емігрант, – ред.), але це для мене вже є просто феномен не моєї культури. Це феномен давно минулого часу. Якщо для когось це є такий ностальгійний момент – а ностальгія передбачає прагнення вернутися в той час, – тоді є проблема».


Підготувала Тетяна Штифурко,
ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-10-22 14:03 :59