У ГУЛАГу людина перетворювалась на арештантський номер, – історик

ZIK

Дев’ятнацятирічна «упівка» Марія Гаврилів відбула 10 років у мордовському таборі суворого режиму. Їй, як і тисячам інших бранок ГУЛАГу, доводилось повертатись із каторжних робіт, які проводила на собачому холоді, мокрою та втомленою. На всіх у бараку була лише одна «буржуйка», тож часто до ранку одяг не встигав висохнути – люди працювали у вологих сорочках чи взутті. В умовах, де був брак медикаментів, для багатьох це мало летальні наслідки.

Про це йдеться у фільмі «Жінки в ГУЛАГу» проекту «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» (щосуботи о 22:00 на телеканалі ZIK).

Після того, як 19-річну медсестру УПА Марію Гаврилів засудили до 10 років таборів суворого режиму Мордовії, дівчина опинилась у страшному пеклі. Замість підлоги у неї тепер – сира земля, а стеля всіяна суцільними дірами. Нині жінці – уже майже 90, та вона досі із жахом пригадує ті перші години свого перебування у ГУЛАГу. Тоді, переступивши поріг бараку, голодна та втомлена після виснажливої дороги у товарних вагонах, дівчина відразу падає на дерев‘яні нари.

«Я лягла, хоч мимоволі, 15-20 хвилин людина мусить заснути. А далі – намагаюсь порухати головою, та не можу – волосся замерзло», – згадує свої перші години в ГУЛАГу пані Марія.

Про систему радянських виправно-трудових таборів керівник проекту «Локальна історія» Віталій Ляска знає не лише з архівних даних, а й з уст колишніх бранців. Чоловік розповідає: за нормами ГУЛАГу, на кожного в‘язня було передбачено від 4-х до 2-х квадратних метрів житлової площі. Однак, на практиці цих правил узагалі не дотримувались. Відтак, особистий простір бранця зазвичай обмежували лише одним квадратним метром.

«У бараку було максимальне скупчення людей із лише однією пічкою-буржуйкою. Він міг бути гумовим – нари доставлялися постійно», – розповідає Віталій Ляска.

Марія Гаврилів опинилась у тісному бараці мордовського ГУЛАГу лише у тонесенькій сорочині. Посеред ночі дівчина просто зривалася від холоду.

«Одна литовка мала два светри, то мені скинула, бо я була майже голісінькою. Ще інша пані дала теплу сорочку. Оце стільки усього в мене було», – каже пані Марія.

Та дівчина не встигла і трохи зігрітися – рівно о шостій ранку двері бараку відчинилися і – за табірним номером – усіх бранок вишикували на каторгу.

«По суті, людина втрачала своє ім’я, життєву історію і перетворювалась на арештантський номер. У цьому плані радянські концтабори не відрізнялися від німецьких», – наголошує Ляска.

Із каторжних робіт дівчина поверталась майже босою – «чуні», які видавали в‘язням, після 12-годинної зміни на собачому холоді, промокали наскрізь.

«Мокрий одяг не встигав висохнути за ту коротку перерву. Часто доводилося йти у вологому одязі і через те жінки нерідко хворіли на запалення бронхів і легень. В умовах, де був брак медикаментів, для багатьох жінок це могло мати летальні наслідки», – наголошує кандидатка історичних наук Марта Гавришко.

Окрім пронизливого холоду, бранкам ще й постійно докучали блощиці. Особливо вночі нестерпні комахи обсідали усе тіло. Тож під ранок Марія Гаврилів прокидалась від нестерпного холоду та болючих укусів комах. Та один із таких ранків відразу підняв на ноги. Розплющивши очі, дівчина завмерла від жаху – її близька подруга наклала на себе руки.

«У мене була львівська подруга Свистун Оксана. Вона повісилась, не могла це все витримати», – каже колишня ув‘язнена.

Відбувши увесь свій термін, наприкінці 50-х Марія Гаврилів повернулася із Мордовії на Львівщину, у рідні Хишвичі. Коханий чоловік Петро, який отримав удвічі менший вирок, таки її дочекався. Відтак, за кілька місяців пара обвінчалися вдруге – уже в церкві, як і обіцяли одне одному ще десять років перед тим. 

загрузка...
загрузка...
Loading...