середа, 24 січня, 2018, 12:35 блоги Політика
Про примирення крілика з удавом
Богдан Тихолоз
літературознавець, франкознавець

У контексті «новомодних» балачок про «примирення», гіпотетичних і вилами-по-воді-писаних (і, дуже ймовірно, інспірованих ворожими спецслужбами), дедалі частіше чую й читаю химерні фантазії про «хороших русских», про те, що «Путін – це ще не вся Росія», що, мовляв, російське суспільство також неоднорідне, і є здорові сили, тож треба шукати там співрозмовників для майбутнього порозуміння...

Коротше кажучи, народ нібито не відповідальний за царя; шляк трафить гаспадіна Пу – і «оп»ять будєм дружить домамі» – все одно ж сусіди, а дехто досі каже, що й родичі... Як не дивно, подібну ахінею несуть не лише гомосовєтікуси глибоко пенсійного віку, а нібито адекватні й порівняно молоді люди, які точно «Лєніна нє відєлі»...

І пригадалися мені Франкові слова зі статті «Сухий пень» (1905), написані з приводу ставлення російського суспільства до законодавчих заборон української мови. Давно написані, 110 літ тому, а ніби сьогодні:

«Українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; що та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виїмком немногих, високих умом і сердцем одиниць) так само, як її бюрократія, чи іншими словами, що російська бюрократія невідродна дочка російської суспільності, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій».

Теперішня кремлівська бюрократія – так само «невідродна дочка російської суспільності», і справа не в одноосібному тирані-деспоті Путіні, а в цілому російському суспільстві, яке в страхітливій більшості своїй думає точнісінько так само, як і його очільник (за дуже небагатьма винятками, що лише підтверджують правило – «з виїмком немногих, високих умом і сердцем одиниць», як писав наш класик).

Якщо російська влада – це божевільна дочка російської суспільності, то її «мама» теж невиліковно хвора, причому на голову.

Справа не лише й не передусім у Путіні – він смертний, як і всі ми.

І російська нафтогазова псевдодержавність так само – переконаний – скінченна й недовговічна, тож іще на нашому віку рано чи пізно лусне від своїх імперських амбіцій, розпавшись на численні уламки.

Проте величезні люмпенізовані людські маси з невизначеною ідентичністю, ампутованою історичною пам’яттю, задавненими комплексами «імперської вищості» та водночас невиліковної безпідставної образи на всіх і вся, непомірними геополітичними апетитами й неконтрольованими приступами п’яної агресії нікуди просто так не дінуться.

Вони не щезнуть, як роса на сонці. Навпаки, у своїх бідах звинувачуватимуть нас і водночас нашим-таки коштом намагатимуться вгамувати свій вічний голод, розглядаючи Україну лише як транзитну зону в ординському просуванні на захід чи територію для дикого кримінального полювання.

Війна з Росією давно перейшла у хронічну фазу, і треба бути надто наївним, щоб думати, що цей конфлікт в якийсь один щасливий момент буде розв’язано розчерком пера на мирному договорі. Такі рани не заживають дуже довго, якщо взагалі колись заживають.

Вочевидь, як не сумно це визнавати, нам треба готуватися жити в стані перманентної війни роками, якщо не десятиліттями (так, як це уже майже сім десятків років робить крихітний Ізраїль).

Це сумно, це прикро, це страшно, але це можливо.

Що це означає?

Невсипуща увага до питань безпеки (від вуличної до інформаційної), пріоритет обороноздатності над іншими аспектами життя держави, всезагальна військова повинність і постійне підвищення рівня боєздатності, розвиток високих технологій в оборонній промисловості, ефективна система освіти та військово-патріотичного виховання... І багато чого іншого.

Але найголовніше – усвідомлення того, що ми українці, і це наша земля, і ми не віддамо її нікому, і не забудемо нікого з тих, хто поливав її своєю кров’ю. І нікуди звідси не вступимось.

Це усвідомлення має спиратися на розвинене почуття національної гідності, примат свободи як найвищої цінності і непохитну віру в те, що правда на нашому боці, життя варте боротьби, а тому Перемога – неодмінно за нами!

І ще – за жодних обставин не втрачати оптимізму, самокритичності й почуття гумору.

Інакше нас поглине Мордор – байдуже, як він називатиметься чи як буде ім’я його тимчасового божевільного ватажка.

І, як писав той-таки Франко того-таки 1905 року (тільки в іншій праці – знаменитому «Одвертому листі до галицької української молодежі»), «наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів».

Отакі невеселі думки навіяло перечитування давнього Франкового тексту.

Браття, не будьмо кріликами.

Північний Boa constrictor не спить і тільки й чигає, щоб нас проковтнути.

Не даймось.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-19 07:18 :34