понеділок, 22 січня, 2018, 11:55 Суспільство
«Краще було б Москві не рухати українців», – історик про 22 січня в історії
Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко. radiosvoboda.org
Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко. radiosvoboda.org

Хоча Незалежність Української народної республіки (УНР) протрималася тільки три роки, але з її загибеллю народилося щось значно сильніше. Настільки, що краще було б Москві українців не рухати.

Про це у своїй статті для «Радіо Свобода» пише історик Центру досліджень визвольного руху і Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Олеся Ісаюк.

У 1920-х роках, на еміграції, незалежно один від другого, було написано два вірші на одну і ту ж тему. Перший – Олександром Олесем:

О, Боже! В нас була держава!
Невже ми втратили її?
Невже у нас не стало сили
Хоч крихту рідної землі
Чому в руках ми не лишили?

Автором другого був Юрій Липа:

І ось відходять, упадають
У все рідших розривах гранат
Державо, ти була, як огненна злива!
Державо, прощай!

Обидва автори не просто були сучасниками подій, вони були їх активними учасниками. У майбутньому ситуація не змінилася – Юрій Липа загинув у 1944 році як лікар УПА. Олександр Олесь, хоч і не брав активної участі в «етапі другому» українського ХХ століття, але зумів «заразити» духом «етапу першого» свого сина – майбутнього поета, археолога, діяча ОУН і, зрештою, жертви Заксенгаузена Олега Ольжича.

Меморіальна дошка пам’яті Олега Ольжича, поета, діяча ОУН. Львів, 2017 рік. Фото: radiosvoboda.org
Меморіальна дошка пам’яті Олега Ольжича, поета, діяча ОУН. Львів, 2017 рік. Фото: radiosvoboda.org

Юрій Липа і Олег Ольжич належали до двох крил однієї і тієї ж організації. Організації, яка поставила собі за пріоритет незалежність України і вимагала від своїх членів повної віддачі не в імені власних інтересів, а в ім’я Незалежності.

22 січня для них обох сенс їхнього життя оформився у чіткий посил. Незалежність.

Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року. Фото: radiosvoboda.org
Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року. Фото: radiosvoboda.org

Починаючи від 22 січня 1918 року вони – і українці – остаточно мали що втрачати. В принципі, вони і так мали що – інтелектуальну, політичну, військову еліту, культурну спадщину, клас власників, який все ж таки був у стані забезпечувати матеріальне запліччя.

Разом із проголошенням Незалежності приходила і суб’єктність. Після 22 січня 1918 року відповідальність зростала в рази. І виклики – також. Україна взяла на себе цей тягар одною з перших – з-поміж колишніх підданих Російської імперії її випередила лише Фінляндія.

Інфографіка Українського інституту національної пам’яті та Українського кризового медіа центру. Фото: radiosvoboda.org
Інфографіка Українського інституту національної пам’яті та Українського кризового медіа центру. Фото: radiosvoboda.org

​Парадоксальним чином її підштовхували до цього обставини, створені більшовицькими наслідниками тої ж імперії – в умовах стрімкого наступу того, що пізніше називалося Червоною армією, було принципово важливим чітко заявити «ми – не вони». Більшовики «підігнали в спину» автономістів, які б ще довго дискутували з самостійниками на тему можливих негативних наслідків Незалежності. Хіба що вважати такими війну за цю саму Незалежність – але ж вона і так вже тривала.

Проти України стояв ворог із власною логікою

І Незалежність не знала поділів. Вона стосувалася всіх – автономістів, самостійників, соціалістів, консерваторів, лібералів, бідних, багатих. Усіх. Незважаючи ні на що. Бо втрата незалежності ставила під удар кожного – знов-таки, незалежно від переконань. Це блискуче довів розвиток подій, починаючи з 1921 року. Найстрашнішим звинуваченням у СРСР був «український буржуазний націоналізм», а «садили» та розстрілювали за нього не тільки «патентованих» націоналістів, а й соціалістів за переконаннями і належністю на кшталт Сергія Єфремова. І членів компартії, на кшталт Григорія Косинки чи Миколу Куліша.

На жаль, не всі це розуміли. Історія української Незалежності переповнена не тільки драматичними епізодами боїв, а й не менш драматичними чварами. Автономісти проти самостійників, державники проти соціалістів, військові проти «партійників», гетьманці проти Директорії... І навпаки. І в запалі якось забулося, що без Незалежності всі ці конфлікти втрачають сенс.

Бо проти України цього разу стояв ворог, готовий нищити її і як націю, і як суспільство, і, взагалі, як будь-яку цілісну окремішню структуру з власною логікою. І не тільки Україну. Аналогічну послідовність: падіння імперії – проголошення незалежності – війна за державність – повторне потрапляння під владу імперії у новій редакції пройшли практично всі країни, які до 1917 року були під владою Російської імперії. Виняток становлять тільки Фінляндія та балтійські країни. Частковий випадок становить Польща – так званий «російський забор» став повноправною частиною незалежної польської держави після падіння у листопаді 1918 року ще двох імперій – Австро-Угорської та Німецької. Але війни з колишньою метрополією Польща не уникла – у 1920 році більшовицькій армії довелося зупиняти на Віслі.

Цей же 1920-й продемонстрував усім, хто бачив одну з основних причин неуспіху «перших Незалежностей» – кожна з держав боролася окремо. А часом ще й взаємно між собою, як Україна і Польща, влаштувавши війну: одна за Польщу у кордонах 1772 року, друга – за західні межі. Окремо боролася Білорусь, окремо Грузія, окремо Вірменія... Усіх поодинці топили у власній крові.

Для того, щоб домовитися, слід скомунікуватися. При тодішніх засобах зв’язку і стрімких змінах ситуації було б утопічним вимагати злагоджено діючого союзу. Тож були і об’єктивні причини описаної вище ситуації. Але була і одна суб’єктивна – переважна більшість не добачала за поточними задачами екзистенційної загрози – тоталітарної редакції імперії.

Навіть тих, кому вдалося вирватися, наздогнали у 1939 році, як Польщу, і в 1940, як країни Балтії. У 1945 році наздогнали майже всю колишню Австро-Угорську імперію та європейську частину Османської. Москва рвалася до проток і рвалася в Європу. «Ибо два Рима падоша, третий наш, а четвертому не быти».

І цього не бачили не тільки Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Польща, Угорщина... Цього не бачили й у Франції та Англії, поспішаючи закріпити перемогу над суперницею – Німеччиною. Цього не бачили автори концепції «санітарного кордону», зміцнюючи Польщу коштом українців, не розуміючи, що підсаджують під обидві країни бомбу з годинниковим механізмом.

Це відчули на своїй спині українці, починаючи з 1921 року.

Краще було б Москві не рухати українців

Коли вже Незалежність була втрачена, то усвідомлення втрати – і людських жертв – було настільки болючою, що не дозволило залишити Незалежність тільки у спогадах. Треба було відвоювати її назад – бодай з поваги до вже загиблих. Щоб заглушити відчуття марності і запитання – «заради чого?». Тож цілі покоління українців виховувалися з моральним обов’язком – відновити. Відвоювати. Вигризти. Як писав дисидент Валентин Мороз, «бо коли людина втрачає державність – то боротьба за неї вже і є наркоманія у чистому сенсі слова». Для всіх. Для ОУН, для УНР, для гетьманців, для державників, для лівих і правих. Бо повернеться імперія – і всі вони стануть тільки м’ясом для її гармат. Для гармат ілюзії «Третього Риму».

...І хоч Незалежність протрималася тільки три роки, але з її загибеллю народилося щось значно сильніше. Настільки, що краще було б Москві українців не рухати.

Бійці МВС України під час церемонії відправки на Донбас – до зони збройного протистояння з російськими гібридними силами. Харків, 30 січня 2015 року. Фото: radiosvoboda.org
Бійці МВС України під час церемонії відправки на Донбас – до зони збройного протистояння з російськими гібридними силами. Харків, 30 січня 2015 року. Фото: radiosvoboda.org

​Мало не 100 років українців довелося розстрілювати тисячами, знищувати їхню еліту фізично і морально, покоління за поколінням, морити голодом, кидати у самогубчі атаки через Дніпро й Одер, перетворювати їх у «солдатів імперії» – і через 100 літ, замучені всіма можливим постколоніальними і стокгольмськими синдромами, вони попруть тільки з національним стягом наперевіс проти озброєного ворога. Частково забувши рідну мову, не тямлячи родичів далі 33-го....

Ліпше було б не рухати.

Бо ця сила – сила втрати. «Державо, Ти була, як вогненна зливо!...»

Ти є.

«Ми билися не надаремно!..»


Нагадаємо, в Україні 22 січня відзначається День Соборності – в честь проголошення злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в 1919 році.

22 січня також прийнято згадувати і іншу подію, що відбулася в 1918 році – прийняття IV Універсалу Української Центральної Ради, який проголосив повну незалежність УНР.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-08-22 09:59 :16