Новини » Події 2 січня, 2018, 11:42 блоги
Війна поміж двома книгами
Влад Якушев
журналіст, письменник, екс-начальник прес-служби 14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»
  • Фото: Влад Якушев
  • Фото: Влад Якушев
  • Фото: Влад Якушев
  • Фото: Влад Якушев
  • Фото: Влад Якушев
  • Фото: Влад Якушев
  • Фото: Влад Якушев

Збираючись на Схід я взяв у дорогу дві книги.

«Бойню номер п’ять» почав ще у потягу Львів–Рівне. Курт Воннегут один із найулюбленіших моїх авторів, але прочитання «Бойні…», книги, яку автор вважав найкращим своїм творінням, я весь час відкладав. Мені здавалося, що, закінчивши її, я підведу риску під творчістю цієї неймовірної людини. Процес читання мав би бути якимось урочистим, особливим, але збираючи речі я взяв з полиці саме цю книгу. Відчув, що треба взяти саме її. Буває, ведеш рукою вздовж книжкової полиці, торкаючись пальцями обкладинок, обираючи, і раптом розумієш – час цієї книги настав.

Повість почалась словами: «Все було саме так, більш-менш. Принаймні там, де йдеться про війну…»

Про війну… Вилізаючи зранку з теплого ліжка у затишній квартирі я зрозумів, як це важко – бути волонтером. Коли ти там, на війні, то вона стає буденністю. Ти засинаєш під час війни і прокидаєшся під вибухи і постріли. Війна перетворюється на рутину. Ти на ній і вона у тобі. І від цього нікуди не дінешся, бо ти саме там, де маєш бути і не можеш перебувати у другому часі чи місці. Ти, як комаха у бурштині – застиг посеред війни. Інша справа, коли вибір є. Тобі тепло і добре, і нічого не загрожує. Навіщо вставати й іти туди, де холодно, вогко і тебе можуть вбити? Можна сказати: «Я своє відбув», повернутись на інший бік і натягнути ковдру на голову. І ніхто не осудить. Навіщо робити те, що не комфортно? Скоро Новий рік…

Ото ж бо й воно, що наближався Новий рік. І я пам’ятаю, як було приємно, що саме під Новий рік до тебе на позицію приїхали волонтери. Вони привезли стільки смачного, що вдалося накрити справжній святковий стіл. Та, власне, не це було головним. Головне, що про нас не забули. Важливо, що люди залишили свої сім’ї і передсвяткові турботи, сіли у старенький бусик і проїхали майже 2000 кілометрів, щоб нас привітати. Закривши очі я «провалився», так само, як головний герой книги Курта Воннегута – Біллі Пілігрім, який міг подорожувати уздовж свого життя. Щойно він лежав у своєму ліжку, а за мить вже був учасником Другої світової, йшов засніженим лісом і навколо свистіли кулі…

Волонтери вносили у наш будиночок ящики із консерваціями, а по рації доповідали, що пост «Матроси» щойно був обстріляний. Волонтери були усміхнені, хоч дорогою вони теж потрапили під обстріл. Вони могли залишитись вдома, як багато інших українців, які живуть, роблячи вигляд, що війни немає. Могли, але не залишились.

Якщо вони приїхали, значить вважають це важливим. Значить, я тут не просто гарматне м’ясо. Я захищаю свою країну і люди у цій країні пам’ятають про мене. Цінують те, що я роблю! Тепер я міг подарувати такі ж емоції комусь на передовій. Хіба я мав право залишитись вдома, у ліжку?

Біллі Пілігрім уже йшов по руїнах Дрездену, а я опинився у Рівному, коло церкви. Священик щойно окропив бусик волонтерської організації «Вірність Україні та присязі» і до машини пішли люди, які хотіли передати щось воїнам. Якийсь дідусь приніс 50 гривень від своєї сусідки. Сусідка була такою старенькою, що вже не могла ходити. Він віддав гроші і передав баньку з консервованим салом від себе. Дивлячись на нього я розумів – він віддав би всі свої запаси, але просто не годен був донести більше однієї банки.

Стрибок у минуле і я знову на фронті, а навколо мене ті ж волонтери. Вони і до нас їздили. Там і подружились. Коля розповідає, як до церкви прийшла місцевий депутат. Принесла кількасот гривень і сфотографувалась у всіх можливих ракурсах – для Фейсбуку. «Це не пожертва, – сказав тоді Коля. – Це інвестиція у своє політичне майбутнє».

У бусику я читав книжку із маленьким ліхтариком. Курт Воннегут був на війні. Що він міг сказати про війну? Він писав: «…неможливо якось чітко та ясно описати масове вбивство людей, бо розраховано на те, щоб знищити геть усіх, щоб ніхто більше ніколи не міг щось сказати…Після такої операції має запасти мертва тиша, все мусить мовчати, за винятком хіба що пташок. І що кажуть ці пташки? Єдине, що можна сказати із приводу масового вбивства: «Цвінь-цві-рінь?»

Сильно потепліло і пташки почали співати, майже як весною. Ми приїхали у Мар’їнку і зустрілись із директором будинку творчості Аліною Коссе. У бусі лежали подарунки для дітей. На ранок мав відбутись великий концерт, де ці подарунки отримають найменші.

Якось Аліну Коссе запитали, як змінились діти на війні, і вона відповіла: «Ніяк. Діти залишились дітьми». Їм було байдуже, що околиці Мар’їнки зараз нагадують Дрезден після бомбардування. Їм було байдуже, що вікна у будинку творчості вибиті пострілами зі снайперської гвинтівки і будівельники лише недавно ліквідували наслідки потрапляння міни 120-го калібру. Діти хотіли свята. Нас запросили прийти на концерт. Хіба ми могли відмовитись?

На нічліг розмістились в Аліни, але мені не сиділося, і ми із Сан Саничем пішли на позиції, де стояли рік тому.

Доки йшли, я, опанувавши можливість Біллі Пілігріма, провалився на рік у минуле. Ми із Сан Сничем щойно вивезли з-під обстрілу пораненого. Бій щойно закінчився і ми повертались у будиночок, де жили. Вже почало темніти. От він – будинок на куті вулиці, наші зелені ворота. Зараз ми зайдемо на подвір’я і назустріч нам вибіжить собачка Аська, і кульгаючи вийде кицька Рижка. А в будинку тепло, тому що Саня Москаль натопив буржуйку, а Міша закручує газовий балон і знімає із плити макарони з тушонкою. Про щось сперечаються Панда із старшиною…

Аська була тут. Я присів і вона стала передніми лапками мені на коліна і облизувала обличчя. Вона впізнала нас у темряві, хоча минув рік. Тепер тут стоїть «Правий сектор», і нас привітав командир із позивним Астма.

– А така руда кицька, що накульгувала… – запитав я.

– Загинула два місяці тому під час артобстрілу.

Кажуть, що в котів дев’ять життів. Схоже, Рижка вичерпала їх усі. Півтора роки тому вона, теж після обстрілу, вповзла у наш двір із перебитими тазовими кістками та зламаною щелепою. Ми виходили її, годуючи купленими у місцевих молоком та яйцями. Той обстріл вона пережила і потім пережила ще багато обстрілів, окрім того, що кілька місяців тому… Ми не могли забрати звірів із собою, коли виходили, тому що на вихід нам дали пів години і техніка була завантажена різними військовими речами. Звірів передали солдатам, що міняли нас. Аська ще жива. І кіт Чорний живий. Поселився в дяді Володі та тьоті Галі. Дядя Володя недавно підірвався на розтяжці, але, слава Богу, живий. На його будинку побільшало слідів від куль, а на подвір’ї велика воронка. Що з того приводу можна сказати? «Цвінь-цві-рінь?».

Рижка б могла сказати «м’яв», але Рижки вже немає. Жителі планети Тральфамадор, які, як запевняв Біллі Пілігрім, живуть у чотирьох вимірах, вважали, що смерть – це лише одна мить, де панує фіолетова тиша. Опанувавши час, вони гадали, що істоти народжуються і живуть, завжди перебуваючи на відрізку від народження до самої смерті. Просто у цей момент вони мертві, а от у цей, рік тому, живуть і будуть жити завжди. Зробити крок на рік назад – і живою буде не тільки руда кицька. Посміхнеться своєю щирою посмішкою Вітя Чопко, пройде замислений Юра Коваль, погладить по голові собачку Ніку дядя Толя Лоцман…

40 чоловік із 14-ї бригади лягло у землю під час моєї служби. 13 загинуло за той рік, що я на гражданці…

Зараз на позиціях у Мар’їнці двоє бійців, що служили тут зі мною. Мені вдалося знайти їх, обійняти. Потім було пробите колесо, подорож у якусь неймовірну глухомань без доріг по поламаний генератор, який треба було відвезти до Рівного та відремонтувати. Заїхали на місце, де загинули хлопці із 51-ї. Помолились…

Книжка про війну закінчилась, а разом з нею і наш час на війні. Ми вирушали додому.

Сідаючи у бус я відкрив «Афористичні етюди» Андрія Содомори. Я не встигну її дочитати, як вже опинюсь вдома, де тепло і безпечно. Відстань від війни до миру – одна книга. Від небезпеки до затишку… Між смертю та життям. 400 сторінок і все побачене буде здаватись розмитим – нереальним. Варто перегорнути 400 сторінок і потрапиш із пекла у мирне місто, в якому про війну не захочеться згадувати, так, ніби її й немає.

Попереду веселі свята, але я хочу, щоб сідаючи за стіл ви пам’ятали, що ви у теплі та добрі завдяки людям, які зараз в окопах.

Гей ви, хто не був на війні, але вже змучився від неї! Гей ви, які робите вигляд, що війни немає. Чуєте мене?

53 людини пішли в небо тільки за два із половиною роки і тільки у моїй бригаді! Пам’ятайте про це, коли будете наколювати ковбасу на вилку.

Пам’ятайте і дайте собі обіцянку, що у 2018 році зробите щось дня нашої перемоги. Не відкупившись кількома гривнями і не зробивши внесок у політичне майбутнє, а зі всією віддачею – як бабця, що не може ходити, тому передає останні гроші із сусідом. Як дідусь, який приніс стільки, скільки зміг підняти.

Веселих свят, любі мої. Веселих свят.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-07-19 12:59 :07