четвер, 14 грудня, 2017, 10:15 блоги Суспільство
Дні тижня. Давні назви й сучасні – чужі вони для нас чи рідні
Любов Сердунич
українська поетеса, журналістка

Дні тижня. Чому вони мають саме такі назви, якими послуговуємось нині? І чи завжди їх називали саме так? До вашої уваги – роздуми про ДНІ ТИЖНЯ із просвітницького циклу моїх досліджень.

ДНІ ТИЖНЯ. Здавалося б, що нового можна повідати про те, що має сім днів, назви яких відомі й малечі. Однак і цього разу, я намагалася по крупиночці, по словечку знайти якомога більше знаного і багатьма нами не знаного про назви днів. А це те, що знали наші предки і що відбирали в нас або спотворювали наші недруги й вороги. Коли ми говоримо слово «тиждень», то, звісно, маємо на увазі проміжок часу в 7 діб із певною назвою кожного окремого дня. Проте були часи, коли тиждень складався із 5-ох і навіть 10-ох днів. Поступово декади і 5-денки змінилися на семиденки, а кажучи давньоруським словом, – седмиці.

То чому дні тижня мають саме такі назви, які відомі нині? Чи випадкові вони? Чужі ці назви чи рідні нам, українські?

В українців сучасні назви днів пов’язані не з небесними світилами, як, напр., у римлян, а більшість назв днів вказує на їх порядок у тижні, послідовність. Точкою відліку цього порядку взято неділю.

Саме слово «неділя» походить від д.-руського слова «нє дєлать», себто «не робити». Неділя – це день відпочинку.

Назва понеділка утворилася від слів «по неділі», тобто «перший після неділі».

Назва вівтірка виникла від слова «второк, вторóй», цебто 2-ий день після неділі.

А середа пойменована так за своє серединне положення між сімома днями тижня.

Четвер – від слова «четвертий» (після неділі день).

П’ятницею назвали 5-ий день по неділі.

І лише субота, назва шостого дня тижня, має відгомін чужого слова «сабат», «шабаш», себто кінець роботи. Так, 6-ий день тижня має неукраїнську назву, утворену від д.-єврейського слова «шабат» (шабаш).

На жаль, про власне українські, зокрема, давньоукраїнські, назви днів тижня чути не доводиться. А вони були. Тож спробуймо дослідити і їх. Одначе справедливо відзначу, що субота, як і інші дні тижня, в давніх українців первісно мала власну назву, тобто українську. Зокрема, суботу праукраїнці називали Перундень – на честь д.-українського бога Перуна, якого вважали покровителем шлюбу. Можливо, саме тому й одружуються українці переважно в суботу. А ще Перун – се бог-воїн, визволитель, а також бог грому, блискавки і земних вітрів. За іншими джерелами, день Перуна – четвер.

Про ТИЖДЕНЬ. Слово тиждень, як я вже відзначила, теж має давньоукраїнський відповідник, котрий зрозуміліший, аніж слово «тиждень», позаяк седмиця має в корені давньоруське «сєдьмь», тобто «сім», 7 днів, хоча ще раніше наші предки мали 6 днів у тижневі.

Приказка «понеділок – день важкий» відома кожному, до того ж відома ще з часів Русі. Хоча відоме й інше прислів’я: «Понеділок – день, як день». І зараз цей вислів точніший. Бо й справді в наш час перший день седмиці нічим не відрізняється від інших буднів, окрім того, що він починає тиждень. Однак чому ж так мовлять? Були в історії України страшні часи, котрі й породили перший вислів («Понеділок – день важкий»). І було це в пору примусового хрещення Русі, коли князь Володимир наказав жорстоко карати по понеділках тих, хто не йшов до церкви у неділю. Княже слово діяло і через 8 сторіч: навіть у ХVІІІ віці селян, які не приходили на церковне богослужіння, привселюдно карали. Тож понеділок став справді важким із часу примусового нав’язування християнства. Підстави для виникнення такого прислів’я були, як бачимо, вагомі. Тому вислів зберігся й досі. Та ще звичка «понеділкувати» у тих, хто пиячив по неділях, теж робила понеділок важким для них. А я вам зичу, щоб і перший день седмиці у низці наших трудових буднів, і всі інші, були багатими на радість!

Тиждень у народній звичаєвості має багато наймень: прощальний (колодка), жилавий, середопісний (або середохресний), похвальний, вербний, білий, Великодній, Провідний (мав назву Радуниця, Радовиця), правий (або переплавний, у період Рахманського Великодня), зелений (себто русальний), задушний тиждень...

НАРОДНИЙ КОЛОДАР І ЗВИЧАЇ були тісно прив’язані і до кожного окремого дня. Напиклад,

ПОНЕДІЛОК – день чоловічий. Його вважали важким днем. Справді ж бо, «по неділі», після відпочинку, нелегко братися до важкої роботи. Тому в понеділок не починали ніякої великої справи, бо його вважали несприятливим, хоча таким був не завжди, адже мав назву Хорошдень (за прадавніх, ще дохристиянських, часів). Є й прислів’я:

  1. Понеділок – шевський празник.
  2. Понеділок і п’ятниця – важкі дні, вівторок і субота – легкі.
  3. У понеділок роботи не починай і в дорогу не вирушай.

ВІВТОРОК – «второй», себто 2-ий день після неділі. Чоловічий день. Його вважали легким днем, сприятливим для початку роботи. Щасливий день. Мав древню назву Велесдень, бо був приурочений д.-українському богові Велесові, трудівникові. Прислів’я:

  1. Вівторок – щасливий день.
  2. На вівторок бід зібралось сорок.

СЕРЕДА – жіночий день. Цього дня дотримувалися посту. Намагались не мити волосся, не розчісувати, не заплітати кіс, «бо в середи 40 доньок і кожна висмикне пасмо», «бо волосся перестане рости», «бо голова болітиме», «бо коса буде поганою». Не дозволяли і різати полотно на сорочки та шити або вбиратись у нову сорочку. У дохристиянські часи середа мала назву Яродень. Сучасна назва, «середа», означає середина тижня.

Багата середа на приказки і прислів’я про себе:

  1. Воно як трапиться: коли середа, а коли й п’ятниця.
  2. В середу постила, а корову вкрала.
  3. Гуляла середа, як ще була молода.
  4. Знає песик середу.
  5. Не сунься, середо, наперед четверга, бо ще й п’ятниця буде. (Не сунься, середо, поперед четвера).
  6. Середа в нас аж до п’ятниці.
  7. Середа – по коліна борода.
  8. Середа та п’ятниця – четверові не укажчиця.
  9. Середу твердо держить, а за чужим дрижить.
  10. Скривився, як середа на п’ятницю.
  11. Середа? То хай не ходить наперед четвера.
  12. Ще то не біда, що без риби середа.
  13. Як прийшла середа, то й вчепилася біда.

ЧЕТВЕР – «день чоловічий», сприятливий для різних справ. Заборони стосувалися лише деяких видів робіт. Не можна нічого садити в землю, бо з’їдять черви. Сіяли цього дня капусту, огірки, садили квочку. Подекуди в четвер не мастили: «щоб не було павуків у хаті», не прали, «бо буде град падати», не снували, «бо хлопці снуватимуть по селі» (ходитимуть неодруженими). До сходу сонця добре примовляти або заговорювати – допоможе. Купальдень – так називали четвер у давнину, бо приурочували його давньоукраїнському богові Купайлові.

Приказки і прислів’я:

  1. Згоджусь я тобі не тепер, то в четвер. (Краще тепер, ніж у четвер. Не тепер, а в четвер. Не тепер, то в четвер. Хоч не тепер, то у четвер).
  2. Як мені тепер, так мені в четвер.
  3. Не попередить четвер середи.
  4. Хто в четвер скаче, той у п’ятницю плаче.
  5. Четвер середу нагнав на льоду, як став тащить, аж лід тріщить.

ПЯТНИЦЯ – 5-ий день тижня, «жіночий», пісний. Цього дня не виконували домашніх, особливо ткацьких, робіт. Не пекли хліба. У п’ятницю після заходу сонця, кажуть, не можна мити ложок і мисок, бо «вороги будуть тарабанити про тебе язиками, наче тими ложками». А ось для чоловічої роботи цей день вважали легким на почúн. У п’ятницю добре орати, сіяти жито й овес. «Проти п’ятниці сон неодмінно справдиться». І хто йтиме свататись – пощастить: «У п’ятницю засватається навіть свинячий пастух», казали. Тому й назва цього дня була – Ладодень на честь бога любови, Лада. І СВАТАЛИСЬ У ЛАДОДЕНЬ! Враховуючи численні повір’я на Святу П’ятницю, зокрема, у п’ятницю і перед п’ятницею, заборону на багато видів робіт (шити, прясти, золити білизну, пекти хліб), можна припустити, що в давнину саме п’ятниця була святковим, неробочим днем, а тиждень мав не сім, а п’ять днів (етнограф Світлана Творун, с.62).

Прислівя про пятницю:

  1. Буде сім п’ятниць на одну неділю. На одному тижні сім п’ятниць. В неї сім п’ятниці на тиждень. У тебе десять п’ятниць на тиждень.
  2. Довша п’ятниця, ніж неділя.
  3. Не гляди, що п’ятниця, тоді бери, як трапиться. П’ятниця – кому що трапиться.
  4. П’ятниця на гусячих ногах ходить.

    а) Хто у п’ятницю засміється, той у неділю буде плакати.
    б) Хто у п’ятницю скаче, той у неділю плаче.

І лише СУБОТА носить не українську назву (а маємо ж свою!). З уведенням християнства названа від чужого слова «сабат», «шабаш», тобто кінець роботи перед неділею, кінець робочого тижня. Найважчий день для роботи. «Субота – не робота: помий, помаж і спати ляж». Можна почати прибирання – легше пройде. В суботу краще всього купатись і переодягатись. Одні вважали останній будній день вдалим для початку роботи і для початку життя: «Хто народився в суботу – цілий вік буде щасливим». Инші вважали день важким, намагалися закінчити будь-яку роботу, «бо будеш 10 субот закінчувати». Якщо в суботу одружуються ті, що народився цього дня, то казали, не матимуть дітей. У суботу змащували долівку жовтою глиною, готувалися до неділі. Перундень. Так називали суботу давні українці, бо приурочували давньоукраїнському богові Перунові.

  1. Субота – вся робота. (Субота – не робота. Субота – не робота, а в неділю нема діла. Субота – не робота, неділя – не вільна).
  2. Субота – кінчається робота.
  3. Субота – не робота, помий, помаж, та й спати ляж. (У суботу помий, помаж і спати ляж).

НЕДІЛЯ – від д.-руського слова «нє дєлать», не робити. Неділя – «не робота і не діло». Домашню роботу забороняли: «щоб не було хвороби, нещастя вдома». Не можна в неділю шити, «бо нарве палець». Не можна рубати сокирою. Казали, що розрубана в неділю ломака, якщо її зберегти, навіть через 7 років обов’язково спалахне і згорить. Але якраз у неділю добре саджати курку, «щоб курчата ішли добре». А ще неділя була днем для толоки й иншої гуртової роботи. Народна мудрість про неділю:

  1. Йому щодня неділя.
  2. Неділя – день вимушеного безділля.
  3. Не тоді мені неділя, як сорочка біла, а тоді, коли мала час узяти.
  4. Од неділі до неділі, щоб усі люди погляділи.
  5. Прийде така неділя, що і в нас буде весілля. (Ще прийде його неділя).
  6. Сховай слабість на неділю, бо тепер робота є.
  7. У неділю: «Гой-я, гой-я!», а в понеділок: «Головонько моя!..».
  8. Через день – та й неділя, через хату – та й весілля.
  9. Як неділя, то й сорочка біла.

ЧАС – найбільший дефіцит у скороминущому житті. Тож нерідко молоді господині позичають його у неділі або у святкових днів, а то й у релігійних, аби доточити будень. Бо не впоралися з роботою. Бува, що й у неділю закінчуємо прання або штопаємо-латаємо чи йдемо в перукарню стригтись. Тому й такими доречними є докори бабусь про те, що, мовляв, нині жінка нічого не відає про хатні тонкощі. І це при тому, що у неї одненьке чи двійко діток. А колись – 5 – 10 – 15! Проте і в будень жінки встигали все зробити, і неділю поважали. А після заходу сонця не калатали ложками. І був день для прання, день для сватання, окремий – для замовляння... Про ці тонкощі на щодень знала чи не кожна жінка в Україні, а мудрість їхнього життя вінчали знання предків, висловлених у приказках і прислів’ях:

Аби день до вечора.

Бережи час, час за гроші не купиш.

Вода пливе – роки йдуть.

Багато води втекло з того часу.

Багато води до моря уплине, закн’м те станеться.

Все добре у свій час.

Всякому овочеві свій час.

Все перетреться, перемелеться, та й так минеться.

Все минеться, одна правда останеться.

Є – минеться, нема – обійдеться.

Згаяного часу і конем не наздоженеш.

На все свій час.

Настане час – не стане й нас.

Не тим час дорогий, що довгий, а тим, що короткий.

Прийде врем’ячко – достигне яблучко і само відпаде.

Час усе лікує.

Час – найліпший лікар.

Час – лікар на всі гризоти.

Час за час – а все ближче до вечора.

Час минає, а не вертає.

Час, мов віз: згори чухрає, його не доженеш.

Час мочить, час і сушить.

Час – не кінь: не підженеш, але й не зупиниш.

Час – не віл: його не налиґаєш.

Час плáтить, час і тратить.

Час усього навчить.

Буває, було, буде.

Був, та не стало, мов язиком злизало.

Була м’ята, та пом’ята.

Було – не було, само минулося.

Було, та загуло.

Було, та з водою спливло.

Було, та полетіло.

Було, та мохом поросло.

Година плáтить, година тратить.

День і ніч – доба пріч.

День минув, як у пальці тріснув.

День мій – вік мій.

І за доброї години чекай лихої днини.

І завтра день буде

І давно ріки догори не плили та калачі на вербах не росли.

І день буває роком.

Краще пізніше, ніж ніколи.

«Коли то було?» – «Ще як дід до баби у свати ходив».

Казали: минеться, а воно тільки настає.

Минеться і не змигнеться. Минулого конем не наздоженеш.

Минулося – забулося.

Не за нас те настало, не за нас перестане.

Не так сталося, як гадалося.

На годину спізнився, за рік не доженеш.

Не буде так, як думаєш, а буде так, як станеться.

Те буде, як на камені пісок зійде.

Тоді те буде, як на моїй долоні волосся виросте.

Тоді те буде, як мій татуньо з тамтого світу вернеться.

Тоді те буде, як ся догори вода оберне.

Тоді те буде, як своє вухо побачиш.

Тоді те буде, як рак свисне.

Тоді те буде, як дві неділі разом зійдуться.

Це тоді ще було, як баба дівкою була.

Чому бути, тому не минути, що має бути, те й буде.

Що без нас було – чули, що при нас буде – побачимо.

Що буде, те й буде, ми все перебудемо.

Що було, те було, а що минуло, те травою поросло.

Що було, тео за вітром по воді попливло.

Що було, те за водою пішло.

Що було, те мохом поросло.

Що було, те не вернеться ніколи.

Що не бувало, те тепер настало.

Якось-то воно буде. Ще не було так, щоб не було ніяк.

Як те було давно славно: стояли столи попід сади – їли, нили, глаголили, по бороді текло, а в роті сухо було.

Що буває, те й минає.

Піднявся зранку, ще чорти навкулачки не бились.

Ранній пізньому кланяється.

Ранок вечора мудріший.

Ранок – ланок: щов ранці не зробиш, те ввечері не наздоженеш.

Хто перший часом, той перший і правом.

Хто рано підводиться, за тим і діло водиться.

Хто рано плаче, той увечері сміється.

Хто раніше прийде, той швидше змеле.

Ранні пташки росу п’ють, а пізні слізки ллють.

Рання година держить золото в роті.

Як не було зранку, то не буде й на останку.


Отже, маємо ШІСТЬ днів із давньоукраїнськими назвами. Це тому, що у давніх наших предків було не сім, а шість днів.

Седмиця, тиждень, триждень... Ні, це вже не моє продовження слів. Останнє позичаю у хмельницького поета Миколи Мачківського з його циклу віршів під назвою «Триждень». Уривочок із нього процитую на завершення і на підтвердження дослідженого про давні назви днів і тижня:

Куди несе Планету? Хто нею люто трусить?

Не відаємо зроду, ніколи не збагнем...

О пращури, о предки, о мужі краю-Руси,

Вітаємо зі Святом, з Безсмертям, із Триднем!..

Є українське «тричі», є праслов’янське «трижди».

Символіка одвічна – жива вона й тепер...

Господь дав людям тиждень.

Сім днів дав дивовижних,

І тиждень дáно звідти – з божественних прасфер!

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-22 02:13 :53