понеділок, 11 грудня, 2017, 10:32 блоги Суспільство
«Інтернат» Жадана: коли ти інертний, війна приходить у твій дім
Юлія Толстих
середньостатистична львів'янка
Роман «Інтернат» Сергія Жадана
Роман «Інтернат» Сергія Жадана

На появу роману «Інтернат» з нетерпінням чекали читачі і критики. Адже його автор – Сергій Жадан – один із найулюбленіших і найвідоміших сучасних українських письменників, який пише про пострадянську Україну без прикрас, з гумором і часом нецензурною лексикою. А ще більше тому, що цей роман – про війну, яка відбувається зараз на Сході нашої країни. Всі інші теми, які описані зараз письменниками, очевидно, вважатимуться не такими важливими, не такими актуальними. До того ж, сам автор народився в Луганській області, в україномовній сім’ї. А це ще більше підігріває цікавість, бо у нього ми хочемо дізнатись «з перших вуст», як же так все закрутилось.

Тож роман – про війну на сході України, але не очима солдатів однієї з ворогуючих сторін. А війна очима жителя сірої зони, з якої військові однієї країни виходять, а іншої заходять. Жителя, який мав би бути противником, або прихильником. Який мав би визначитись і бути на чиємусь боці. Натомість Паша – головний герой – вважає, що це його не стосується, що його хата скраю. Він ніколи не цікавився політикою. Аж поки ця війна фактично не стала на порозі його домівки.

Паша – вчитель української мови у школі, але послуговується нею лише на уроках. Він не звик брати на себе відповідальність, не висловлює чітко свою позицію, не в змозі відстояти свою думку чи протистояти обставинам, зрештою, зробити хоч якийсь вибір чи крок в будь-якому напрямку. Настільки звик пливти за течією. Настільки інертний. Паша навіть спить в одязі, щоб випадково не торкнутися до своєї дівчини, коли вона починає спонукати його до якихось дій! І вона тікає з небезпечної території і тікає від нього. А Паша залишається, сподіваючись, що якось воно буде.

У Паші є племінник Саша. Його батько покинув сім’ю, мама працює провідником у потязі, і оскільки у Саші є проблеми зі здоров’ям, вона віддає його до інтернату. Дідусь малого і Паша проти цього, але не настільки, щоб завадити сестрі його віддати. Традиційно.

І ось зараз Паша має забрати малого звідти. Це, знову ж таки, не стільки його особисте рішення, скільки наполягання дідуся малого, Пашиного батька.

Три дні з життя Паші, які й описані в романі Жадана, це його шлях від домівки до інтернату і назад, який він має здолати. (Якщо не враховувати його мандрівки у спогади). Транспорт не ходить, над головами літають снаряди, навколо зруйновані будівлі і люди, які з острахом і підозрою ставляться одні до одних. За кожним наступним поворотом – військові, і він не знає свої, чи чужі (і котрі з них свої?).

Саша, хоч і малий, але фактично самостійне життя в інтернаті робить його набагато рішучішим, чіткішим і навіть жорсткішим за Пашу. Він має свою позицію і, можливо, трохи зневажає Пашу за те, що він – ні.

«Слід втрутитись, думає Паша, але не втручається.» – так протягом роману Паша думає часто. Оця його подорож, коли він має захистити малого, а отже бути сильним, шукати безпечніший шлях, обирати, кому довіритись, фактично змінює його. Він не стає героєм, не бере автомата до рук, не накриває своїм тілом немовля, рятуючи від ударної хвилі вибуху. Але він починає впорядковувати свої власні думки в голові, розставляти по полицях всередині себе усе, що було хаотично розкидане протягом всього життя.

Одним з найдраматичніших, найважчих і найкривавіших моментів є сцена у лікарні, куди звозять поранених військових. Паша мимовільно змушений допомагати заносити важкопораненого і допомагати лікарю тримати його. Направду моторошно, боляче і серце обливається кров’ю... Саме цю сцену зачитував автор на презентації роману у Львові. Ось уривок:

«Поранений – зовсім підліток, мабуть, і двадцяти немає… Гострий ніс, темні очі, які він заплющує від болю. Під светром тільник. Важкий армійський пасок, камуфляжні штани, берці. І рана під горлом. Коли закашлюється – тільником стікає кров. Тому він затримує дихання, мов пірнає під воду. А видихаючи, все одно зривається на кашель, знову виплескує кров. І Паша дивиться на цю кров зачаровано, не відводить очей, дивиться на ніжно-малинові краплі, що в’їдаються в тканину, на темну кірку, що підсихає довкола рани, на різану плоть, через яку із пораненого виходить життя…»

Чи не єдиною людиною в романі, яка має чітку позицію і вголос її висловлює, це директорка того самого інтернату Ніна. Вона намагається завадити військовим зняти український прапор з будівлі, в той час як решта працівників, до того ж чоловіків, мовчки спостерігають.

У своєму романі Жадан не намагається когось виправдати чи засудити. Пояснити чиїсь дії чи бездіяльність. Просто розповідає. Без прикрас і обнадійливих висновків.

«Інтернат» Жадана – важливий роман. Важкий, болючий, зі спалахами снарядів над головами героїв і читачів. Його треба прочитати тим, хто досі вважає, що війна його не стосується, що вона десь далеко.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-14 15:30 :11