четвер, 9 листопада, 2017, 13:43 блоги Суспільство
Село, де кожен третій – Вітовський
Богдан Скаврон
письменник, журналіст

Коли вперше побував у рідному селі одного з органiзаторiв легiону Українських сiчових стрiльцiв, полковника УГА i вiйськового мiнiстра ЗУНР Дмитра Вітовського, найперше, що впало у вiчi – яблуневi сади на довколишнiх горбах, вкритi першим снiгом, нiби цвiтом. Було так, наче повернувся у весну, бракувало хiба гудiння бджiл над квiтучими деревами. Власне ще дорогою сюди менi здавалося, що в цьому селі завжди має пахнути яблуками i медом, бо його назва якась особливо духмяна – Медуха.

Ще одним здивуванням було те, що односельцi Вiтовського святкують уродини свого знаменитого земляка не 8 листопада, коли маленький Дмитрик народився у сім’ї зубожілого місцевого шляхтича, а водночас iз рiчницею Листопадового зриву – найважливiшою справою його короткого, але яскравого життя. Двадцять років тому на честь славетного земляка у селi Медуха Галицького району (Iвано-Франкiвська область) з’явився величний монумент, хоча й раніше тут не забували вшановувати його пам’ять.

Та й як тут забудеш, коли ледь не кожен третiй у селi має прiзвище Вiтовський. Щоправда, нiхто iз нинiшнiх Вiтовських не має стосунку до знаменитого діяча ЗУНР, а є тiльки його однофамiльцями. Та зрештою тих Вiтовських, що були родичами Дмитра, в селi здебiльшого кликали Боднарями, бо походили вони саме з цього шляхетського роду. Батько Дмитра Вiтовського завжди пам’ятав про своє шляхетське походження i навiть мав родинний герб, який, окрiм гонору, звiсно, не давав йому нiчого.

Пам’ятник Вiтовському стоїть пiд горою Гай, а на горi – церква святого Миколая. Це новий храм, а стару церкву, в якiй у 1887 роцi Вiтовськi хрестили свого первiстка Дмитра, довелося розiбрати – вона була в аварiйному станi. Зi споруд у Медусi лише католицький костьол є нiмим свiдком давнiх часiв. Примiщення цього римо-католицького храму ще на так давно використовувалося як склад тутешнього колгоспу. Тепер тут – пустка.

З приходом радянської влади у 1939 роцi та в повоєнні роки iз Медухи виїхали геть усi поляки. Село вiдтодi змалiло, населення скоротилося мало не втричi, зараз тут проживає ледве пiвтисячi селян. А в кiнцi 19-го та на початку 20-го столiття у Медусi було понад 500 дворiв, дiяла двокласна початкова школа. Вiддавна тут селилася польська та українська шляхта, обидвi сiльськi громади – польська та українська – жили приязно, без образ та конфлiктiв.

З першими проявами польського шовiнiзму Дмитро Вiтовський зiткнувся пiзнiше, коли виїхав з рiдного села, щоб продовжувати подальше навчання: спершу в Станиславівськiй гiмназiї, а потiм – в Львiвському унiверситетi. У той час Вiтовський став членом Радикальної партiї, почав спiвпрацювати з товариствами «Сiч» та «Просвiта». Потiм була служба в австрiйськiй армiї, повернення до науки в унiверситетi i майже одразу – перший арешт за участь у несанкцiонованому вiчі студентiв.

У 1911 роцi Дмитро Вiтовський був засуджений до одного мiсяця тюрми, позбавлений старшинської ступені хорунжого австрiйської армiї i виключений з унiверситету. Але все це не особливо переймало тодi Дмитра. Перебуваючи у львiвськiй тюрмi, Вiтовський планував втечу... Мирослава Сiчинського, який вiдбував 20-рiчне ув’язнення у станиславівськiй тюрмi «Дiброва» за вбивство намiсника Галичини графа Потоцького. Вийшовши iз в’язницi, Вiтовський таки поїхав до Станиславова i там здiйснив задумане, органiзувавши найскандальнiшу втечу в iсторiї галицьких тюрем.

…Влiтку 1915 року Дмитро Вiтовський з трiумфом повернувсяся в рiдне село на чолi сотнi українських сiчових стрiльцiв. Перед тим були органiзацiя легiону УСС у складi австрiйського вiйська, успiшнi бої його сотнi, визволення Галича, де сотника Вiтовського обрали комендантом мiста i вiн наказав пiдняти над тамтешньою ратушею синьо-жовтий прапор. А через три роки, 1 листопада 1918 року, український прапор замайорiв i над ратушею у Львовi пiсля того, як за наказом голови центрального вiйськового комiтету Дмитра Вiтовського сiчовi стрiльцi обеззброїли австрiйськi вiйськовi гарнiзони i захопили мiсто.

Пiсля проголошення ЗУНР Дмитра Вiтовського було призначено мiнiстром вiйськових справ. Та на цiй посадi вiн пробув недовго, подавши у вiдставку через протирiччя з Євгеном Петрушевичем. Але на мирову конференцiю до Парижа, на якiй Антанта вирiшувала долю Галичини, полковник УГА Дмитро Вiтовський все таки вiдбув у складi української делегацiї. На жаль, тi перемовини закiнчилися невдало для українцiв – Галичину вiддали полякам.

А потiм сталася загадкова авiакатастрофа, причини якої досi залишаються нез’ясованими. 4 серпня 1919 року зафрахтований українським урядом лiтак, яким, повертаючись з паризької конференцiї, летiв до Кам’янця-Подiльського Дмитро Вiтовський, несподiвано вибухнув у повiтрi. Сталося це бiля рiки Руда на нiмецько-польському кордонi. Смерть застала Вiтовського, коли йому не виповнилося ще й 32-ох рокiв.

...Коли Дмитра Вiтовського хоронили на цвинтарi святої Ядвiги у Берлiнi, вiдомий галицький дiяч Роман Купчинський сказав: «Як тiльки втишиться свiтова буря, вiзьмемо ми твої тлiннi останки в рiдний край».

Лише 1 листопада 2002 року Дмитра Вiтовського перепоховали на Личакiвському цвинтарi у Львовi. Щоб «втишилася буря» довелося чекати понад 80 рокiв.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-13 00:41 :38