live

Марко Р. Стех: Кремль знищив Миколу Зерова та інших світочів української культури

Микола Зеров

«Літературна дискусія» 1920-х рр., започаткована 1925 року сутичкою Миколи Хвильового з партійними письменниками і зупинена 1928 року загальним наступом комуністичної влади на свободу слова в Україні, була безпрецедентною за значенням і розголосом полемікою про характер і функції української культури. Сам термін «літературна дискусія» підцензурний. Насправді ішлося також про театр, кіно, культуру в широкому розумінні, та й врешті-решт про право українського народу на самостійний історичний розвиток.

Більшість тих, які сьогодні згадують про цю вагому інтелектуальну подію, думають про неї як про конфронтацію українських творців з московським партійним естаблішментом. Згадують особисте втручання Сталіна проти вільнодумства Хвильового чи вирішальний вплив на призупинення дискусії московського наставника в Україні Лазаря Кагановича.

Однак літературна дискусія – це аж ніяк не тільки конфронтація із зовнішнім опонентом. Вона почалася і розвинулася навколо давніх внутрішньо-українських чвар про завдання і дозволені межі нашої культури. Насамперед була дискусією між українською культурною елітою та прихильниками культури для мас і когортами графоманів, які в такій культурі хотіли забезпечити для себе теплі місця. Почалася вона із заклику третьорядного автора Григорія Яковенка, що література має бути зрозумілою для всіх; що з неї треба відсунути, нехай і літературно цінні, але надто складні, «ідеологічно неправильні» твори. Література має бути здоровою, ідеологічно корисною. І Яковенко закликав творити в кожній редакції ідеологічні секції, які цензурували б зміст друкованих матеріалів.

І чи не нагадує нам цей спосіб мислення, а навіть і вживана термінологія інших наших малокультурних ідеологів: від політичних вождів і вождиків до малограмотних наглядачів над чистотою суспільної моралі? Відгуком на примітивну статтю Яковенка був памфлет Миколи Хвильового, який поставив ключове для культурного розвитку України питання: «Европа чи Просвіта»? Себто висока, а відтак вимоглива для читача культура повноцінної европейської нації чи низькопробна масова культура для домашнього вжитку?

А іншими словами він висловив це питання так: Зеров чи Гаркун-Задунайський? Гаркун-Задунайський – це фіктивний персонаж з оповідання Володимира Винниченка, який втілює стереотип нашого провінційного гопако-шароварництва. А Микола Зеров – це, звісно, реальна людина: поет, перекладач, літературознавець, професор Київського університету і провідник гурту неокласиків. Водночас для Хвильового це символ українського творця та інтелектуала европейського типу. Чому саме Зеров? Ким був цей ще досі замало відомий своїм землякам діяч нашої культури?

Народжений на Полтавщині в родині учителя, вже у віці 12 років Микола самостійно переїхав до Києва, де вчився в гімназії, а згодом блискуче закінчив Київський університет, вивчаючи класичні мови і літератури. Феноменальна пам’ять та автентичний голод знань дозволили Зерову розвинути його багатогранні знання у подиву гідну, глибоку ерудицію. Після революції він очолив редакцію часопису «Книгар», біля якого уперше сформувався неформальний гурт київських неокласиків. Цей гурт, у повному складі, включав Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару та Освальда Бурґгарда, відомого під псевдонімом Юрій Клен, а, дещо поряд, ще й Віктора Петрова і Михайла Могилянського.

<nbsp;>

Учасників того гурту об’єднувала любов до культури в загальному і до античної класики, зокрема. Їх споріднювали інтелектуальні зацікавлення і віра в те, що українська культура може вийти із зумовленого віковим поневоленням провінціоналізму, лише рівняючись на найвищі досягнення світового мистецтва. У творчості вони дотримувалися строгих правил класичної поетики; плекали стиль і мову у витончених, високих регістрах; наполегливо розвивали творчу майстерність. Микола Зеров був серцем і душею неокласиків.

Глибокий знавець як української, так і загальноевропейської культур, він найпосиленіше пропагував конечність підняти українську літературу над регіональний рівень і поставити її в один ряд зі світовими літературами. З тією метою, він стримів до універсалізму, навіть і коштом локального фольклорного колориту. В літературній дискусії він подав гасло «Ad fonts! До джерел!», яке вимагало від діячів культури глибокого пізнання основ власної і світової традицій. Блискучий промовець і викладач, Зеров був теж, між іншими, автором нового, модерного погляду на історію новітньої української літератури.

І цікаво (а справді закономірно), що на повністю аполітичного Зерова посипалися громи найзапеклішої, а водночас і найбезглуздішої критики ідеологічних комісарів і графоманів-кар’єристів, для яких високі вимоги ерудиції і майстерності були недосяжними, а тому й небажаними. Зерова ганили за елітарність, естетизм, відірваність од життя і несприйняття радянської дійсності, доказом чого був для них уже факт, що він перекладав на українську мову шедеври античної римської поезії. На жаль, крім малокультурних партійців, на нього накинулися з критикою також деякі важливі діячі культури: провідник організації «Плуг» Сергій Пилипенко і футуристи, включно з талановитим Валер’яном Поліщуком. Захищали Зерова Микола Хвильовий і його елітарна група ВАПЛІТЕ.

Саме оті внутрішньо-українські ідеологічні, групові і особисті чвари вміло використали кремлівські вожді. Спершу руками другорядних писаків, які хотіли позбутися талановитих конкурентів і посісти перші місця в літературі, вони придушили українську еліту. Згодом, у час сталінського терору, арештували і знищили як одних, так і других. І це добрий урок для сучасних вислужників Кремля в Україні і короткозорих, розсварених отаманчиків, які за особистими інтересами і антипатіями не добачають великої спільної загрози.

<nbsp;>

Життя Миколи Зерова обірвалося в листопаді 1937 року в одному із демонічних спектаклів сталінського терору. Зеров був замордований в урочищі Сандармох у Росії, де протягом чотирьох днів капітан радянської держбеспеки Матвеєв розстріляв у честь 20-ї річниці Жовтневої Революції 1111 політв’язнів. Серед них, крім Зерова, було ще чимало світочів української культурної еліти. Лесь Курбас: найвидатніший діяч нашого театру. Геніально талановитий прозаїк Валер’ян Підмогильний, якого змусили замовкнути у віці 29 років, який був предтечею европейського екзистенціялізму. Світового рівня драматург Микола Куліш. І багато, багато інших. Як українці, ми не маємо права забувати про цей жахливий злочин проти нашої культури і народу.

<nbsp;>

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK

 



Loading...
Loading...

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...