Відважна «Дорога опівдні» Марії Кривенко в очікуванні…скандалу
Тетяна Вергелес
головний редактор Інформаційного агентства
«Західна інформаційна корпорація» (IA ZIK)
«Дорога опівдні» Марії Кривенко. Фото: ZIK
«Дорога опівдні» Марії Кривенко. Фото: ZIK

Книжна грудомаха Форуму видавців не придавила своєю стотонною вагою відважну книгу – дилогію «Дорога опівдні» Марії Кривенко, дружини, вдови відомого журналіста, ім’я якого носить премія, яку щорічно вручають черговому обранцю на черговому медіа-форумі.

Можна було б таку приписку до імені письменниці не робити, якби не зміст власне її двох романів під однією палітуркою, на якій – акварель: оголена і спокуслива спинка Таємниці. «Тінь» і «Дорога опівдні». І ця таємниця Таємниці, яку зберігалося з десяток років (тільки щось ледь-ледь витало у повітрі), відкривається у цій книзі – сторінка за сторінкою. І, здається мені, ще буде і буде з приводу цієї дилогії й обурень, і захвату, і скандалів, і перешіптувань. І буде запитано із характерним галицьким апломбом: «Хіба так можна???».

Хіба так можна? Можна.

І я спочатку почула, що, мовляв, насувається «літературний скандал», перелякалася: «Маріє, навіщо?», а тоді лише прочитала книгу. І, власне, подумала – а чому ні? Чому не повинно бути саме такої книги? Чи хтось талановитій, повній творчої енергії Марії Кривенко запечатував вуста, зв’язував руки? Вільні люди у вільній країні. Невже нам лише тоді комфортно, коли маска і фальш? Хіба не такою має бути література – максимально відвертою, коли проговорюється те, що «не можна»? Тоді де це проговорювати, якщо не в літературі та мистецтві? Зрештою, Анна Кареніна, яку не раз згадує в романі письменниця, – хіба ця історія не була свого часу за межами пристойного?

Ця книга скаламучує душу.

Нарікати на чоловіків «як клас», змішувати їх з болотом – не моє. Але якщо бути об’єктивною, то хіба завжди солодко? Хіба навколо мене лише щасливі жінки? Швидше, навпаки, – якщо вникнути, сісти за кавою чи «повиснути» на телефоні з товаришкою. Кожна і кожен має щось своє.

У книзі два романи – «Тінь» і «Дорога опівдні». І першу, і другу історію хочеться пов’язати з письменницею, особливо, коли авторку трохи знаєш. І це небезпечна спокуса, так неправильно. У «Тінь» спочатку занурилася з головою – настільки форма у гармонії зі змістом, а на певному переході відчула дискомфорт. Божечку, що твориться в головах людей! Всім щось здається, здається, здається, здається – так, що врешті все сплутує і зводить на манівці. Щось схоже відчуваєш у фіналі роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович (хоч це різні речі, але тут є спільність щодо того, куди заводять нас ілюзії і власні уявлення про щастя й недолю). Роздратувала одна з героїнь, і то так, що хотіла відкласти книгу, не витримуючи того, як письменниця глибоко копає і як проникливо бачить. Аж страшно.

«Дорога опівдні» – річ проста і складна, моторошна і прекрасна, зла і душевна. Книга така ж сильна, якою сильною змушує бути жінку недоля. Виговорити те, що стискало душу, звільнитися, вирватися на волю – щоб знайти сили не просто проживати день за днем, а творити. Так виливають душу близькі подруги, що й психотерапевта не треба.

Чи це феміністична література? Не знаю. Що таке, якщо спрощено, фемінізм? Всі мужики – зволочі? А жінки – ні? Зрештою, ми притягуємо тих, кого притягуємо. І вони, чоловіки, також. Не знаю, що закладала авторка, але книга не про «мужики –зволочі», не про це вона. Роман про (не)реалізованість жінки і як це стикується з чоловічим честолюбством, де опиняється жінка у такій ситуації. Як відбутися самій, коли твого чоловіка (коханого, товариша) манять трибуни, слава, великі звершення? Як не дати переступити через себе? Як себе сприймати? Як не втратити себе? І що робити, якщо ти раптом в його житті лише етап, сходинка до якоїсь високої мети? Героїня роману вже знає відповідь. І це – головне. І добре, що «минуле минає, нехотя, неквапом, залишаючи шрами».

Хтось кинеться читати книгу, бо «скандальне» одкровення, викриття, розвінчання ГЕРОЯ. Хтось вже вирвав щось з контексту й поніс «брехню по селі»... А треба дочитати до крапки. Щоб все стало на свої місця. Ненависть – на своє місце, розпач і печаль – своє, заземлені гризоти про хліб насущний – на своє. Лише любов – всюди і скрізь. Попри все.

Впевнена, кожен у цій книзі вичитає своє, винесе свої уроки, зробить свої висновки. Але важливо, прочитавши, не піддатися спокусі – судити. «Не судіть і не судимі будете». Наші думки – то є лише наші думки, і вони не конче відповідають тому, що є насправді. І моє прочитання «Дороги опівдні» – то лише моє прочитання.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-24 02:51 :10