Новини » Суспільство 1 серпня, 2017, 10:15
М. Стех: Українських митців поч. XXст. «розривала» боротьба між Європою і ментальністю орди
Марко Роберт Стех
Марко Роберт Стех

Для більшості українців «Енеїда» Івана Котляревського – це початок нової української літератури, це щось зовсім нове, не подібне до нічого, що існувало раніше. Та це, звісно, не зовсім так. Хоча значення Котляревського, без сумніву, епохальне для нашої культури, його творчість не виникла на порожньому місці. Вона є продовженням попередньої традиції, а водночас ланкою, що поєднує дві, на перший погляд, дуже різні, але насправді органічно споріднені стадії нашого культурного розвитку.

У другому томі «Музи Роксолянської» Валерій Шевчук аналізує поєднання символів, ідей і поетики «Енеїди» з літературою українського бароко, з творчістю таких авторів, як Іоанікій Галіятовський, Стефан Яворський чи Симон Симонід. Навіть вживання народної української мови він розглядає як вивершення давніших застосувань розмовної мови у творах низьких жанрів і ліричній поезії. Одним словом, Шевчук показує, що «Енеїда» – це не початок чогось зовсім нового, а завершення епохи барокової літератури, яке відкрило двері до нової епохи: романтизму. А драми Котляревського, такі як «Наталка Полтавка», Шевчук називає першими паростками української романтичної літератури.

Іван Котляревський
Іван Котляревський

Інший провідний дослідник нашої старовинної культури Леонід Ушкалов в «Есеях про українське бароко» віртуозно аргументує думку, що ця ж «Наталка Полтавка» – це ніщо інше, як «варіація на тему» твору Григорія Сковороди «Убогий жайворонок». В обох цих творах розглядається, зрештою, ця сама тема: тема спроможності індивідуальної людини збагнути неправильність своїх дій і через зусилля розуму, совісті і серця вдосконалити себе. А дальшу еволюцію тої теми від Котляревського і ранніх романтиків до Шевченка нещодавно обговорив у збірнику «Історії літератури» дослідник Ростислав Чопик.

Усі ці студії показують органічну тяглість української літературної традиції від бароко до нової літератури, незалежно від того, що ці літератури писалися іншими мовами. А що особливо цікаво, ці досліди показують, що основні теми українських авторів принципово відрізнялися від тем авторів імперських. Якщо у тих других в епоху експансії Російської імперії на захід, південь і південний схід, коли вона, під захват своїх співців, поневолила Україну, Польщу, Кавказ та інші народи, ми знаходимо пафос культу царя, імперії, війни за розширення імперії і загалом колективних ідеалів, то українці, незалежно від того, якою мовою писали, навпаки: зверталися до типово європейських тем індивідуальної людини і її особистого морального розвитку.

Спрощуючи, це різниця ментальностей між Європою і Євразією, гуманізмом із повагою до особистого життя та культом абсолютистської держави. І це аж ніяк не випадково. Таку відмінність можемо знайти в інших епохах. Приміром, в реакціях творців Росії та України на драматичні події революцій 1917 р. та українсько-совєтської війни, у двох радикально протилежних світоглядних перспективах. В літературі росіян того часу часто знаходимо поетизацію боротьби, кровопролиття, помсти і піднесення революції до виміру сакральної дії, навіть в таких естетів як Олександр Блок у поемі «Дванадцять». Загалом революція в російській літературі це переважно торжество сили пригноблених мас: культ гніву, помсти і жертвування особистими цінностями людини заради колективної мрії соціалізму.

Та в українських авторів, і то навіть прихильників революції, навпаки, революція майже ніколи не зображена, як колективне політичне дійство. В нашій літературі революція – це подія моральна, яка насамперед є духовним випробуванням для окремої людини на рівень її гуманності. Тому боротьба відбувається не назовні, а в душі індивіда, і знакові твори нашої літератури того часу часто писані від першої особи, де «я» розповідача бере на себе відповідальність за революційні дії і моральність власної поведінки.

І так у знаменитій повісті «Я (романтика)» провідник українського відродження Микола Хвильовий відобразив внутрішню боротьбу чекіста, який має розстріляти власну матір. У монументальній драмі «Патетична соната» видатний драматург Микола Куліш аналогічно поставив у центрі дії душевну драму поета, який вбиває свою кохану із ворожого табору, знищуючи при тому свої власні найвищі ідеали. А майстер психологічної прози Валер’ян Підмогильний у новелі «Проблема хліба» від першої особи аналізує процес деморалізацію людини в обставинах післяреволюційної руїни тощо.

В російській літературі того часу нелегко знайти отакий підхід до теми революції. Там події героїв поетизовані, жорстокість виправдана пафосом боротьби за світле майбутнє. Оті герої не індивіди, а знаряддя революції, які і не думають про особисту відповідальність. Глибоко обурений такою естетизацією насильства, український поет Павло Тичина писав: «Жорстокий естетизме! – й коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла!»

Узагалі цей блискучий поет у двох ранніх збірках яскраво виразив українське ставлення до війни, як до морального випробування на гуманність. Приміром, в енігматичному вірші «Війна» він так описує розмову христоподібного сина-борця із матір’ю:

Благословляю, синку, на ворога.
А він: матусю моя!
Немає, каже, ворога
Та й не було.

Тільки єсть у нас ворог –
Наше серце.
Благословіть, мамо, шукати зілля,
Шукати зілля на людське божевілля...

Але Тичина, наляканий і деморалізований брутальністю обставин, сам згодом піддався чужій стихії насилля і антигуманізму. Всі знають, що цей витончений естет на початку 30-х, аби вижити, став писати оди Сталінові і злочинній радянській системі. У вірші «Партія веде» він у повній протилежності до своїх раніших ідеалів, закликав:

Павло Тичина
Павло Тичина

Всіх панів до ‘дної ями
Буржуїв, за буржуями,
Будем, будем бить!

Та далеко не всі знають, що процес його внутрішньої капітуляції почався значно раніше, на початку 1920-х. І був наслідком поразки у цій внутрішній боротьбі зі собою. У вірші 20 р. він поставив горезвісне питання «Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи?», де папа, звісно, означає Леніна. І, здається, що вже 1921 р. дав відповідь, створивши у вірші «Прометей» демонічний образ революційного Прометея уже в дусі євразійського комунізму, мовляв:

Піду життя творить нове –
Хоч би й по трупах!

Так він і пішов «по трупах» у 1930-х рр. Але ґрунт для цього заклав раніше, коли відкинув європейський гуманістичний ідеал поваги для людського життя заради колективістської ілюзії «нового життя», до якого, нібито, дозволено іти «по трупах» мільйонів людей. Така боротьба між Європою і ментальністю степової орди мала місце в серцях усіх українських творців 1920-х рр. Ба, вона має місце, в дещо іншому регістрі, у нашій свідомості сьогодні. Це душевна боротьба, яка вирішує напрям майбутнього. У 1920-х роках, не бажаючи здатися, харизматичний Микола Хвильовий вибрав навіть самогубство як останню можливу форму протесту. Але про Хвильового поговоримо уже іншим разом.

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK

 

 

 

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-05-23 01:58 :58