середа, 26 липня, 2017, 9:31 Регіони
Українці мають своїх героїв, нічим не гірших за голлівудських, – Олександр Гаврош
Олександр Гаврош
Олександр Гаврош

Закарпатець, відомий журналіст, письменник та драматург. Надзвичайно цікавий співрозмовник, переможець та дипломант низки літературних конкурсів Олександр Гаврош розповів ІА ZIK про зміни у суспільстві та літературі.

Цьогоріч виповнюється 10 років з дня виходу книги «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу». Фактично ви відкрили для сучасного українця постать закарпатця Івана Фірцака, який 1928 року був визнаний найсильнішою людиною планети. Як виникла ідея написати цю книгу?

– Ідея написати дитячу повість про Івана Силу виникла після прочитання художньо-документальної книжки Антона Копинця «Іван Сила (Кротон)», що побачила світ у видавництві «Карпати» у 1972 році. Автор був особисто знайомий із відомим силачем і з його вуст записував історію.

Мені здалося, що Іван Фірцак, якого в народі ще прозвали Іваном Силою, може стати чудовим прикладом для дітей всієї України. Адже в нас не так багато літературних героїв, пов’язаних зі спортом. Кумири нашої молоді переважно закордонні, з відомих кінофільмів. Тому в мені зіграло, передовсім, патріотичне почуття – показати, що українці мають своїх героїв, нічим не гірших за голлівудських.

Не дивно, що через п’ять років після виходу книжки на екрани вийшов повнометражний художній фільм «Іван Сила», який був визнаний найкращим українським дитячим фільмом. Це засвідчує, що мій намір поцілив у десятку. Про Івана Силу заговорили. З’явилися десятки статей. Після художнього фільму зняли вже й документальний, а саму повість внесли до шкільної програми 7 класу.

– Які закарпатські постаті ви б хотіли відкрити всеукраїнському читачеві у своїх творах?

– Закарпаття – дуже самобутній регіон і мало прописаний в українській літературі. Хоча ми мали потужних прозаїків у ХХ столітті (Федір Потушняк, Юрій Станинець, Михайло Томчаній, Іван Чендей), які чудово зафіксували наш край в літературі, але все-одно їхні твори не стали хрестоматійними на загальнонаціональному рівні. Питання тут не в якості творів, а в слабкості і провінційності самого регіону. Важко бути розкрученим у столиці, коли живеш у найвіддаленішому і найменшому обласному центрі.

Однак Закарпаття має унікальну історію і своїх героїв. Краще, ніж закарпатці, про них не розкаже ніхто. Тому одним із головних напрямків своєї творчості я вбачаю у «прописуванні» Закарпаття на загальнонаціональному рівні. Після Івана Сили видав дві повісті про відомого опришка Григора Пинтю. Написав кілька п’єс про відомих закарпатців – князя Корятовича, будителя Олександра Духновича, художника Адальберта Ерделі. Започаткував і популярну серію документальних книжок про відомих закарпатців. Нині готується до друку вже п’ята – про останнього опришка Карпат Миколу Шугая.

Постатей, які би були цікаві всій Україні, на Закарпатті є десятки. Зрештою, як і в будь-якому іншому регіоні України. Просто у Львові, наприклад, до своєї крайової історії письменники ставилися значно завзятіше і тому мають тут кращі успіхи.

– Зараз українське суспільство проходить етап змін та випробувань. Ми починаємо цінувати своє, вивчати історію, шукати правду. Чи виокремлюється це в сучасній літературі?

Олександр Гаврош
Олександр Гаврош

– Скажу про літературу на Закарпатті, за якою прискіпливіше спостерігаю. Нині маємо своєрідний літературний ренесанс, з’явилися зо два десятки цікавих авторів, більшість з яких вийшли й на загальнонаціональний ринок. Маємо й кілька історичних романів, як на мене, цікавих. Це «Вічник» і «Криничар» Мирослава Дочинця та «Валет Валентина Другета» і «Карпатський кросворд» Сергія Федаки. Ці твори вдало передають історичну атмосферу краю. Тож Закарпаття міцно прописується в загальнонаціональному літературному просторі.

– Як загалом ви можете охарактеризувати те, що сьогодні відбувається в державі?

– Знаєте, ми сьогодні з великою цікавістю читаємо романи чи дивимося кіно про Велику французьку революцію, Але, не дай Боже, було би нам опинитися в той час у Франції, бо болючішого періоду в історії вона не мала. Люди жили у постійному страху, кількарічні громадянські війни, зубожіння, терор і в той же час – ідеї і гасла, що змінили розвиток людства на століття.

Себто, великі події стають зрозумілі тільки з відстані часу. Так і нині: можна зациклюватися на дрібницях, на порошинках, що впадають в око, але можна й бачити колосальні зміни в українському народі – остаточне шматування російської пуповини, якою ми були прив’язані понад триста років. Тому стараюся дивитися на сучасні події з дещо філософської дистанції.

– А які зміни ви помітили за останні три роки у закарпатському суспільстві?

– Набирає силу так зване громадянське суспільство. Його ще не має, але вже з’явилися його провісники – небайдужі люди, активісти, які спроможні бодай підійняти проблему публічно і цим самим якось вплинути на владу. Деколи це дає результат. Можновладці стали більше боятися публічного розголосу. І це дає змогу мати бодай один інструмент впливу на них. Раніше цього не було, і це головний здобуток останніх трьох неймовірно важких років.

– В одному зі своїх інтервю ви торкаєтеся теми неорусинства на Закарпатті. В чому його небезпека?

– Небезпека його в тому, що на Закарпатті хочуть створити новий народ. Професор Любомир Белей влучно цей процес охарактеризував «націєтворенням з пробірки». Є сили за кордоном, яким не до вподоби український характер Закарпаття. Причому підтримка русинства у цих країнах ведеться на найвищому рівні. Для Росії важливо дестабілізувати ситуацію на крайньому Заході України. Угорщина снує свої власні плани на нашу область, і їй потрібен потужний союзник серед місцевих мешканців. (Самих угорців тут тільки 14 %).

Підтримується потужно русинство й у Словаччині та США.

До цього слід додати, що для закарпатської ментальності характерна розмитість чіткої національної ідентичності. Тисячу років люди тут жили під чужоземними пануваннями і весь час пристосовувалися до сильніших. Тому діяльність закордонних центрів часом лягає на вдячний ґрунт. Якщо силові органи будуть проводити ефективну роботу, то у провокаторів нічого не вийде. Але потенційна загроза для суверенітету України на Закарпатті зберігається. На жаль, мусимо констатувати, що наша Служба безпеки ще значно поступається закордонним. Інакше сепаратисти би так вільно на Закарпатті не почувалися.

Адже твердження про те, що закарпатці – це не українці, а Закарпаття – не Україна можна тут вільно читати в книжках, часописах, чути на телебаченні. А це є чистої води сепаратизм.

– Яким, на вашу думку, має бути сучасний політичний лідер. Хто із реальних політиків вам імпонує?

– Я ніколи не був членом жодної партії, але як журналіст добре знаю ціну словам. Нині вони нічого не вартують. Як кажуть у народі: «Говорити – не мішки тягати». Але я не бачу серед нинішніх чільних політиків альтернативу Порошенку. Йому вдається тримати удар в найважчі для України роки. І це ми зможемо оцінити тільки з віддалі років. Якщо й з’явиться альтернатива нинішньому президентові, то, мабуть, вже серед молодшої генерації.

– Що мають зробити народ і влада, аби припинити неоголошену війну?

– У цьому запитанні вже відчувається революційний пафос. У демократичному суспільстві завжди є різні думки і, як правило, владу критикують. Тому я би не вживав такі вирази як «неоголошена війна». В незалежній Україні завжди політична боротьба проходить гостро. Це головна наша відмінність від сусідньої Московії, де традиційно був цар-тиран і вдячний йому народ.

Якщо Порошенко перестане бути потрібним українському народові, то ми зможемо обрати собі іншого президента через два роки. Тому не варто нагнітати пристрасті у такі складні для України часи гібридної війни. Два роки – не така вже й далека відстань. Вміння чекати – це теж ознака цивілізованості.

– Якою ви бачите Україну через 5 років?

Олександр Гаврош
Олександр Гаврош

– Складне запитання, оскільки відбуваються бурхливі процеси і не завжди вони видимі. Тим паче, коли знаходишся на відстані 900 кілометрів від столиці. Але сподіваюся, що українське суспільство й далі буде змінюватися у бік активності і відповідальності. Нам дуже бракує мудрих людей. Хочеться вірити, що з кожним роком їх більшатиме. Бо насправді розвиток країни вирішує на пасивна більшість, а активна меншість. Треба формувати цю активну меншість.

– І наостанок: до написання дитячої книги для багатьох журналіст Сашко Гаврош асоціювався з поезією, зокрема з еротичною, чи пишете вірші сьогодні?

– Вірші вже не пишу. Останнім часом бракує часу вже й на творчі проекти. Не можна повноцінно займатися всім. Мусиш виставляти пріоритети. Хотів би далі працювати в дитячій літературі, драматургії, публіцистиці, документалістиці, пробувати свої сили в прозі. Де тут ще й вклинитися поезії?

На жаль, одна людина може зробити тільки те, що під силу одній людині. Так влаштований світ. І я тут нічого не можу змінити.

Розмовляла Вікторія Жуйко,
для ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-17 18:52 :49