Дитяча дружба без батьківських стереотипів
Юлія Толстих
середньостатистична львів'янка

Пропоную вам картинку з життя.

- Привіт! Ти не так давно почав приходити на цей дитячий майданчик. Я знаю, що твоя сім’я поселилась до сусіднього з моїм будинку. Ти тільки не подумай, що я за вами стежила. Просто я усіх тут знаю, живу ось у тому будинку від народження. І зі всіма тутешніми подружилась, тільки з Марком не дуже, бо він б’ється... От і подумала, що ти, напевно, захочеш знайти друзів. Але ти надто сором’язливий, бо вже декілька разів разом зі своєю мамою проходив повз мене і не наважився познайомитись. Хоч я до тебе посміхалась.

Дівчинка, що й цього разу сяяла милою посмішкою, підійшла до хлопчика на дитячому майданчику. Його мама сиділа поруч на лавці, а він малював кола пальцями на піску. Тож не дочекавшись жодної реакції від нього, дівчинка продовжила свій монолог.

- Мене звати Кароліночка. Моя мама говорить, що це дуже гарне ім’я. Так ніби у мене два різних імені, які склеїли докупи. Керол – так звуть американську письменницю, і Ліна – це вже, як в української письменниці Ліни Костенко. Мама читала мені її вірші. І мені вони сподобались. Письменники дуже багато про все знають і вміють писати цікаві книжки. Тому мама впевнена, що з таким іменем я обов’язково виросту розумницею. Ось так! А як звати тебе? Ти вмієш розмовляти? Чуєш мене?

Хлопчик глянув на неї, але швидко знову опустив очі і продовжував мовчати. Знайшов паличку і почав малювати кола на піску вже нею.

- Ти просто мовчазний хлопчик, еге ж? Знаєш, так, напевно, навіть краще – не будеш зі мною сперечатися. Бо я часто розповідаю щось Оленці, а вона тільки й вміє, що стояти на своєму. Каже, що старша за мене на три місяці, тому знає все краще за мене. А ще Наталка завжди штовхається і сиплеться піском, коли я не хочу гратись у хворого і лікаря. Вона мріє стати лікарем, коли виросте, а тому неодмінно хоче потренуватись на мені робити уколи. Але я не хочу ніяких уколів. Насправді я страшенно боюсь уколів. Тільки ти нікому про це не розповідай, бо з мене будуть сміятися. Я ж уже доросла дівчинка – ходжу до школи. Це буде нашим з тобою секретом, гаразд?

Хлопчик підвівся на ноги, струсив пісок із долонь. Тоді підійшов до дівчинки, взяв її волосся у долоню і почав легенько намотувати його на палець іншої руки. Кароліночка не заперечувала.

- Моя мама каже, що дівчатка повинні щодня причесуватись і мати гарну зачіску: заплетені кіски чи хвостики з бантиками. Але я насправді зовсім не люблю чесати волосся. Це буде ще одним нашим з тобою секретом, добре? Усі дівчата повинні любити цю справу. Так говорить і наша сусідка тітка Тома. І мені здається, що всі у дворі до неї прислухаються. Бо вона завжди всім вміє порадити, що треба робити у всіх ситуаціях, що трапляються у їхньому житті. Мама говорить, що тітка Тома – доросла жінка, але у неї немає своєї сім’ї, тому не варто на неї ображатись, коли вона свариться і вказує, що слід робити, а що – не слід. Ходімо візьмемо мої лопатки і грабельки, щоб збудувати замок із піску.

Кароліночка спробувала взяти хлопчика за руку, але він різко відсмикнув її і скрикнув так, ніби його вжалила бджола.

- Добре, добре, не чіпатиму тебе. Десь я таке вже чула. В тебе алергія на людей, тому тебе не можна рухати. Але це не страшно. В мене, наприклад, алергія на мед. Це не дуже сумно, бо я все ж можу смакувати багато інших солодощів. Наприклад, я можу їсти шоколад, персики і морозиво. Ти ж любиш морозиво? І я теж люблю, тому не страшно, що я не можу їсти мед. Я постараюсь більше до тебе не торкатись.

Хлопчик підвівся і почав бігати навколо пісочниці. Тоді побіг до гірки, тричі з’їхав з неї і повернувся до дівчинки.

- Я тобі ще не розповідала? Мої подруги обзивають мене Рижиком. Це тому, що у мене руде волосся і ціла купа ластовиння на обличчі. А моя мама говорить, що я – золотоволоса, і що такий колір волосся – дуже рідкісний. Тому я – особлива і маю цим пишатись. Але я хотіла б мати біляве чи чорняве волосся, тоді б я була звичайною, і мої подруги називали б мене просто Кароліною. А тепер моя черга вигадувати гру. Ми збудуємо замок, у якому житимуть мої звірятка. Я взяла з дому свої улюблені іграшки.

Дівчинка взяла лопатку, іншу поклала поруч із хлопчиком, і почала будувати свій замок. Хлопчик спершу дивився на пісок, длубався в ньому пальцями і сипав собі на взуття. Відтак взяв лопатку в руки і почав набирати нею пісок і висипати на Каролінину гірку. Коли гірка з піску вже була достатньо високою, Кароліна зробила там отвори: вікна, двері, а зверху встромила гілочку, яка заміняла прапор.

Поки Кароліна оздоблювала замок із піску камінцями, листочками та гілочками, хлопчик поставив усіх її звірят у рядок. У рядочку звірята були ідеально розміщені: від найбільшого слона до найменшого зайчика.

- Мені подобається, як ти всіх порозставляв. Це будуть вартові, які охоронятимуть принцесу. Мене тобто. – Каролінка засміялась, і хлопчикові теж стало весело – він вперше посміхнувся.

Раптом з будинка, що височів навпроти дитячого майданчика, вибігли діти і з шумом-галасом підбігли до гірки. Хлопчик затулив свої вуха руками і присів. Каролінка повторила за ним і сказала:

- Я зрозуміла, ти граєш в таку гру. І я буду з тобою. Я нічого не чую, вуха замалюю.

Діти тим часом звернули увагу на них і почали перешіптуватись. Каролінка з хлопчиком їх не слухали і все ще затуляли вуха. «З ким це грається Рижик?» «Цей хлопчик ходить до того класу, де вчаться діти з туберкульозом чи педикульозм. Точно не пам’ятаю, що там у них. Моїй мамі розповідала тітка Тома. Вона цілими днями сидить у своєму вікні і все про всіх знає» «А мені мама наказала триматись подалі від дітей з того класу.» «Тоді біжімо на інший майданчик» «Треба розповісти Рижиковій мамі, з ким грається її донька.» І діти всі як один побігли до сусіднього майданчика.

- Ось і все, можеш відкривати вуха. Я вже втомилася тримати так руки.

Хлопчик підвівся і побіг на гірку, з’їхав з неї тричі і прибіг назад, до пісочниці.

- Ти не вмієш довго сидіти на одному місці. Весь час крутишся-вертишся, бігаєш, стрибаєш. Я тебе розумію. У тебе затерпають ноги. В мене теж таке буває. Особливо, коли треба писати уроки. Коли я довго сиджу і пишу речення чи розв’язую задачі, у мене затерпають ноги, а ще болять пальці рук. І тоді мені хочеться стрибати чи танцювати і потрусити-помахати руками і ногами. Щось подібне на те, як ти оце зараз робиш. Тільки в мене виходить трохи гарніше. Не ображайся, я ж дівчинка, а дівчатка вміють краще танцювати, ніж хлопці. Але це не страшно, бо хлопці натомість краще грають у футбол.

Хлопчик пострибав по черзі на правій і лівій нозі, а тоді поліз на дерево.

- Любиш лазити по деревах? Я теж би хотіла, але я боюся висоти. Хоч, напевно, я просто боюся впасти і розбити колінка. Якось я впала з гойдалки і розбила коліно й лікоть, тоді мама обробила мені рани зеленкою. А потім вона намалювала мені на нозі сонечко і квіточку, і через це мені вже було не так боляче і стало трохи веселіше.

Хлопчик зліз із дерева і побіг на гойдалку. Каролінка сіла на гойдалку поруч із ним.

- Я тобі не розповідала? Коли крапає дощ, я люблю сидіти біля вікна і дивитись, що роблять люди на вулиці, як вони тікають від дощу. Особливо, коли забули взяти з собою парасольку. Вчора я бачила, як ти гуляв зі своєю мамою під дощем у ґумачках. Мені теж захотілось побігати в ґумачках по калюжках, але моя мама мені не дозволила, бо я б повернулася вся мокра і брудна, одяг потрібно було б прати і ще я могла б застудитись… Коли я стану дорослою і зможу самостійно приймати рішення, я собі дозволю бігати по калюжах під дощем стільки, скільки захочу! А в тебе класна мама, вона дозволяє тобі бігати по калюжах і лазити по деревах. А ще вона носить темні окуляри і рожеві штани. Я тобі говорила, що рожевий – це мій улюблений колір? А ще твоя мама завжди ходить з тобою на прогулянку, а моя мама майже ніколи. Бо вона ходить на роботу, і через це я майже цілими днями її не бачу, тому мені буває сумно. Але на вихідних ми з мамою завжди проводимо час разом. І тоді ми вигадуємо різні розваги. Наприклад, я накриваюсь покривалом і ходжу по квартирі і лякаю маму, наче я привид. І мама сміється і радіє. Іноді я вдягаю мамині підбори і малюю вуста червоною помадою. І тоді мама знову посміхається. А ще моя мама каже, що треба ставитись з повагою до усіх людей і дітей, бути доброю, намагатись подружитись, а не побитись.

З будинку вийшла Каролінина мама і попрямувала до доньки. Мама хлопчика підійшла до неї і привіталась:

- Добрий вечір. Мене звати Юлія. Дозвольте мені вам щось розповісти. Я випадково дізналась, що вам наговорили про мого сина. Про туберкульоз і педикульоз. Насправді мій син здоровий. Просто він має певні особливості в розвитку. У нього аутизм, тобто розлади спектру аутизму, якщо по-правильному. Це означає, що його органи чуття дещо по-іншому сприймають навколишню інформацію, і він поки що не завжди знає, як поводитись у різних ситуаціях. Ви чудово виховали свою донечку, вона – просто диво. Сьогодні вперше мій син так захоплено грався. І я сподіваюсь, що ви не будете проти дружби Кароліни з моїм сином. Інші діти рідко граються з ним, бо батьки їм не дозволяють, вважаючи, що мій син не такий, як всі, що він – дивний, не розмовляє і може когось скривдити. Але він ніколи нікого навмисно не скривдить! А Кароліночка сама підійшла познайомитись із ним. І хоч він майже не розмовляє і не вміє проявляти свої емоції так, як ми звикли, я все ж знаю, що він сьогодні радісний і щасливий. І я теж...

Юлія помітно хвилювалася, вона так хотіла, щоб її син знайшов друга. Можливо, одного дня вони запросять друга до себе додому, і діти складатимуть разом конструктори Лего, які так любив її син, і яких в них була ціла колекція. Мама Кароліни мило посміхнулась – точно так само, як її донька.

- Пані Юліє, мене звати Ольга. Рада знайомству із новими сусідами. І не хвилюйтесь ви так. Я відповіла сусідським діткам, що Кароліночка сама обирає, з ким їй гратися. І ми йдемо додому тому, що уже час вечеряти і доробляти шкільні домашні завдання. А завтра Кароліна зможе знову прийти на майданчик і гратись із вашим сином. Тож до зустрічі. Гарного вам вечора!

Кароліночка разом з хлопчиком тричі з’їхала з гірки, позбирала іграшки і стала прощатись:

- Мені вже час йти додому, тож побачимось завтра. І не забудь, що ми домовилися намалювати малюнки одне одному. Я намалюю тобі рожевого фламінго, бо рожевий – мій улюблений колір. Я вже, здається, казала тобі про це. Бувай. Тільки я досі не знаю, як тебе звати...

- Сашко. Мене звати Сашко.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-10-16 09:02 :02