Новини » Суспільство

Віталій Портников: Якщо людина здатна створити власну душу, то може створити власну країну

Журналіст і публіцист Віталій Портников під час презентації першої художньої книги – роману «Евора» у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK

У Львові відбулася презентація першої художньої книги – роману «Евора» – відомого журналіста і публіциста Віталія Портникова. На публіку чекала цікава розмова про літературу, мову, імперії, які потрібно здолати, саморозвиток – про життя.

Пропонуємо найцікавіші цитати із львівської зустрічі із Віталієм Портниковим:

«Евора»книга про сум

Я почав писати роман «Евора» кілька років тому. Події розгортаються в одному із португальських міст. Головний герой – львів’янин. Поясню – чому. Думаю, коли людина народжується у древньому місті із такими стінами, з таким уявленням про історичну пам’ять, то її можуть надихати різні міста, і львівська атмосфера з цієї точки зору теж допомагає літературі. Саме тому величезна кількість книг, що формують високу українську літературу, виходить саме звідси. А популярна українська література народжується на київських землях, бо Київ не таке сумне місто. А древність народжує сум.

Презентація першої художньої книги – роману «Евора» Віталія Портникова у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK
Презентація першої художньої книги – роману «Евора» Віталія Портникова у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK

Моя книжка про сум. Головний мотив, який я хотів дослідити, – це те, як народжується сум, сум у коханні. Це роман про кохання.

Є такий знаменитий португальський вираз Saudade. Це те, що визначає португальську цивілізацію, і те, що не перекладається з португальської іншими мовами. Це такий легкий сум, що не створює дискомфорту, разом з тим дозволяє жити не у таких веселощах, у яких живуть сусідні народи.

Португальці, на відміну від усіх інших європейців, не усміхаються на вулицях. Територія, де так поводяться, починається на Галичині. Коли я уявляв українського головного героя, який мав би відкрити португальцям, як народжується їхній історичний сум, то було лише одне місто, де він міг народитися – Львів. Герой мав нести із собою по життю цю тугу і романтизм.

Дія відбувається у двох часових вимірах: сучасний, коли наш головний герой потрапляє у Португалію, і середньовічний.

Ця книжка українська, єврейська за тематикою, а також португальська.

Ми маємо боротися з імперією путіних, медведєвих, абрамовичів, фрідманів

Людина завжди ставить перед собою якісь творчі цілі. Коли я почав займатися журналістикою, то в українській журналістиці було відсутнє майже все, що було у цивілізованого світу. Насамперед, міжнародна журналістика. Ми дивились на світ очима Москви. Навіть на Москву дивилися очима Москви. І це для нас було нормою: на телебаченні, на радіо, в газетах розповідаємо про жнива, а якщо потрібно говорити про історію, пов’язану із міжнародними речами – від політики до культури і спорту, – то «это дядя из Москвы должен рассказать, потому что он лучше всех знает, конечно, как иначе. И вообще, на украинском языке такие вещи не рассказывают».

Презентація першої художньої книги – роману «Евора» Віталія Портникова у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK
Презентація першої художньої книги – роману «Евора» Віталія Портникова у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK

Ми були тоді країною, де жило 50 млн людей і де видавали газету із півторамільйонним накладом. Це не була маленька, нікому не відома країна в океані. Ні! Але дякуючи зусиллям російських сусідів нас сприймав оточуючий світ, як маленький острів.

Я розумів, скільки нам потрібно буде зусиль, щоб вибратися із цієї вбивчої тіні. Вважаю, ми і далі маємо докладати зусилля аж до остаточного демонтажу цієї неймовірної імперії, яка була імперією більшовиків, а стала імперією путіних, медведєвих, абрамовичів, фрідманів, деякі з яких і досі не можуть забратися зі Львова.

Для світу українська література – це екзотика

Вважаю, що ми маємо робити українську літературу європейською. Зараз вона цікава оточуючому світу як література екзотики. Те, що пише український письменник, перекладається, вивчається, цікавить як книги якогось абсолютно екзотичного, незрозумілого світу.

Я хотів би, щоб у нас була і класична європейська література, щоб українською мовою можна було писати про вічні, глобальні проблеми, щоб українська література переходила кордони, щоб читач побачив, що український письменник може думати про інші країни, проблеми і світи.

Рівно так, як розвивається Українська держава, українське суспільство у бік Європи і світу, рівно так змінюватиметься звичайна українська література. Впевнений, за роки ми матимемо європейську літературу і ніхто не дивуватиметься, що українською мовою підніматимуться проблеми, які нібито в Україні не укорінені, але є вічними і важливими.

Достатньо було Шевченка, щоб зявився український народ

За допомогою літератури можна робити чудеса. В Україні це ясно, як у жодній іншій країні, бо у принципі у певний момент імперського експерименту із з’єднання націй українці б мали зникнути. Адже країна, до якої приєдналась основна частина Великої України, поглинула не лише землі, а й історію, побутове життя і сам народ.

Мирослав Маринович під час презентації художньої книги – роману «Евора» Віталія Портникова у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK
Мирослав Маринович під час презентації художньої книги – роману «Евора» Віталія Портникова у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK

Тому в українців не було можливості, як в інших під час «Весни народів», відродитися з допомогою історичного міфу, адже він був «приватизований» іншою державою.

Це зараз ми дивуємося, коли Путні говорить, «что Анна Ярославна русская правительница». А 30 років тому це нікого не дивувало. Так було написано у підручниках з історії.

Виявилося, що достатньо було Тараса Шевченка, щоб наш народ на цих землях з’явився як доконана константа, щоб люди у звичайних селах поділились на тих, у кого в хаті була Біблія, і тих, у кого була Біблія і «Кобзар». Це не перебільшення! Так виник народ, який зміг зберегти себе для подальших історичних випробувань.

Для мене українська література така ж близька, як і єврейська

У дитинстві світ російської літератури був для мене більш далеким, ніж світ єврейської. Те, що я читав у Шолом-Алейхема чи у Гофштейна, бачив фактично вдома і серед людей, з якими спілкувався. Те, що читав у Толстого чи іншого російського письменника, для мене було світом іноземної літератури, таким самим далеким, як світ англійської чи іспанської літератури – дуже цікаво, але не моє.

Потім, коли я пішов у школу, з’явилась українська мова і література. Я побачив, що у цих творах є світ, що мені набагато зрозуміліший, ніж у російських. Помітив відмінність: одним з головних сюжетів української селянської літератури був образ хлопця, який бажає вчитися, але не може, бо потрібно працювати, допомагати сім’ї. Я бачив таких дітей на власні очі. Вони приїжджали з батьками до Києва.

У Росії таких класичних образів не було, хоча б тому, що не було школи для селян.

Тому тоді я сам собі хотів дати відповідь на питання, чи можу я називати російську мову рідною, якщо цивілізаційно вона є від мене далекою. Так, я можу нею працювати, комунікувати, але вона не стала для мене своєю.

Без української мови неможливо полюбити античну літературу

Якщо б я не знав української мови, то не любив би античної літератури. Колись пояснював своїм російськомовним друзям: «Ви думає, що не знаєте української мови, то нічого не втрачаєте? Ну, якась мова східноєвропейського народу, така схожа на російську... А насправді, ви не знаєте не лише української мови, а й античної літератури».

Журналіст і публіцист Віталій Портников під час презентації першої художньої книги – роману «Евора» у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK
Журналіст і публіцист Віталій Портников під час презентації першої художньої книги – роману «Евора» у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK

Перекладений російською мовою Гомер – це абсолютно архаїчна річ, яку не може прочитати звичайна людина. Це твір для спеціалістів. Думаю, якби я не знав української мови, то не любив би Гомера, Овідія.

Людина може розвиватися не лише завдяки книжкам

З часом я почав думати, чи має людина розвиватися лише завдяки книгам. Живопис може впливати, як і слово. Я перестав боятися, коли людина говорить, що не так багато читає.

Слово перестало бути головним у культурному розвитку. Воно змагається з різними можливостями. Якщо людина може розвиватися завдяки живопису, музиці, новітнім технологіям, то її необов’язково привчати читати книжку.

Ми завжди залишимося з тими, хто буде прихильниками слова. Але якщо людина здатна розвиватися, коли дивиться на Рафаеля, Мікеланджело, Шагала, Марчука, коли вона слухає Моцарта, Рахманінова, Лятошинського, це теж шлях, що народжує образи і створює душу.

Насправді головне завдання людини – це створення душі. І як кожен до цього підходить, це величезне питання. Впевнений, якщо людина здатна створити власну душу, то може створити власну країну.

Завжди казали, що країна – це якесь місце, де всі заможно живуть. Після 2014 року ми зрозуміли, що це зовсім щось інше. Це не питання кількості грошей в гаманці, а питання твого власного розвитку і розвитку твоїх дітей.

Українська мова має стати мовою соціальних ліфтів

Із сторіччями русифікації і знищення мови неможливо боротися одними розмовами. Це – очевидна річ.

Для мене є приклади, зокрема Держави Ізраїль. Іврит витіснив ті мови, якими користувалися євреї у побуті, культурі, житті упродовж століть. Люди, які приїхали до Палестини створювати державу наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., були переважно ідишомовні. Логічно було б сказати «какая разніца» і зробити гармонізований ідиш. Зараз ми мали б на Близькому Сході державу, що була б продовженням великої німецької культури і цивілізації, просто з іншим алфавітом, а на івриті молитися в синагогах. Але вибір був із точки цивілізаційної, історичної ідентичності народу, хоча цю мову доводилось вчити з першої літери. Причому, їх ніхто особливо не примушує. Можна не вчити іврит і розмовляти все життя російською, тільки на певному рівні розвитку та соціального успіху. Ось важливий момент – рівень розвитку та успіху!

В Ірландії пішли іншим шляхом. Там зробили дві державні мови. В Ірландії гельською розмовляють теоретично всі, а практично – ніхто. Країна мала перспективи для поширення мови, але її втратила.

Ірландія – частина великої англомовної цивілізації, але її лінгвістична ідентичність фактично втрачена. Чи маємо ми йти таким шляхом? Я не впевнений. Тим більше, бути частиною великої англомовної цивілізації і бути частиною великої російськомовної цивілізації – «это две большие разницы».

Журналіст і публіцист Віталій Портников під час презентації першої художньої книги – роману «Евора» у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK
Журналіст і публіцист Віталій Портников під час презентації першої художньої книги – роману «Евора» у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK

Тому впевнений, що потрібен законопроект (про мову, – ред.). Немає ніякої трагедії у тому, що ми називаємо позитивною дискримінацією. Переконаний, що людей не треба примушувати вивчати українську мову, але разом із цим, як в Ізраїлі, незнання української мови просто створює для тебе певні обрії подальшого існування. Українська мова має стати мовою соціальних ліфтів, мовою розвитку.

Потрібно не лише закони про українську мову ухвалювати, а й безкоштовні мовні курси держава повинна створювати. Мають бути всі умови для тих, хто бажає вивчити українську! Держава має бути промоутером мови. Сподіваюсь, так колись і буде.

В Україні політична нація є, а в Росії досі немає

Журналіст і публіцист Віталій Портников під час презентації першої художньої книги – роману «Евора» у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK
Журналіст і публіцист Віталій Портников під час презентації першої художньої книги – роману «Евора» у Львові. Фото: Микола Тис/ZIK

Можна мати не тільки дві етнічні ідентичності, а й дві політичні. Але треба при цьому усвідомлювати, що інтереси країн, які є твоїми, можуть бути різними, бо однакових інтересів у різних держав, немає.

Якщо я вважаю себе українцем політично і євреєм, який має шанувати єврейську державу, то на все треба дивитися тверезо. Я – реаліст. Намагаюсь так діяти, щоб знаходити шляхи порозуміння між двома країнами.

Ми маємо важливу норму української політичної нації, яка, по суті, утворилася лише після 2014 року. Для наших сусідів – це величезне відкриття. Завжди повторюю, якщо ви скажете українському єврею, що він українець, то він, швидше за все погодиться, бо вже вважає себе українцем. А спробуйте підійти до російського єврея і сказати, що він русскій. Він буде вважати, що це антисемітизм.

У цьому різниця: в Україні політична нація є, а в Росії досі нема.

Записала Надія Сапіга,
ІА ZIK

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...