Спогад про діда
Анничка Королишин
письменниця, пластова виховниця
<nbsp;>

Мій дідо був столяром, бондарем і стельмахом. Мав столец – дерев’яний станок, у який кріпилися деталі, стругак – поперечний ніж з двома ручками, гиблики, різці, долото і ковтало – дерев’яний молоток.

Дитиною найкращим місцем у баби на обійсті для мене була столярня – невеличка прибудова збоку хати. Як пахла стружка з-під ножа, ммм...Тоненька закручена спіралька ховала в собі краплю справжнього світла, медовим полиском просвічувало крізь неї сонячне проміння...

Баба брала пригорщу стружок, розводила вогонь в пічці. По хаті плив неймовірний аромат смоляного духу.

Дідо сідав коло печі на стільчику, довго й пильно лагодив собі самокрутку – мав для них спеціально нарізані квадратики паперу – прикурював, делікатно тримаючи сірничка самими кінчиками пальців, мружив очі від першого димка, лагідно посміхався.

А ми, малі, тільки й ждали цієї благословенної хвилини, коли дідо всядеться на стільчик, похапцем примощувались поруч, прямо на підлогу, дерев’яну, чисто вишурувану бабусею, – і починалася чергова історія.

То могла бути казка, могла бути справжнісінька вигадка або розповідь про дідів ліс – так, так, дідо дійсно володів невеликою ділянкою справжнього лісу. Ніколи не зрубав там зайвої гілки, а коли доводилось брати дерево на господарські потреби чи на майстерку, завжди, натомість, садив то ялину, то вільху молоденьку,то кущ калини над ярком.

Це він утік від німців, уже з самої Німеччини дістався додому, ховався від облав у бункері на городі, разом з бабою і моєю шестирічною мамою, аж одного разу йому пробили плече вилами, коли шукали за ними, а він ані звуку не подав, ані знаку – поруч була донька й дружина.

Це його розстріляли ковпаківці, недострілили, виповз, у глибоких горах на стежці знайшла його, непритомного, жінка, що жила в самотній хаті серед лісів. Виходжувала всю осінь і зиму, аж під Великдень увійшов у свою хату, а там...панахиду баба відправила вже, бо сказали, що мертвий.

Стільки й пам’ятаю, що дитиною бачила одного разу бабцю і її доньку, коло хати у лісах коли з мамою йшли у Татарів через верхи. Ще тоді здивувало, що мама і та бабця обійнялися при зустрічі якось так щиро – у нас так вітатись не прийнято зовсім.

Діда не стало у вісімдесять сьомому. Тридцять літ тому.

Аж дивно, як воно все пам’ятається...

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-03-20 05:29 :04