Новини » Суспільство 25 квітня, 2017, 11:55
Олександр Масляник: Життя людини зачиняється у мушлі, де є тільки інтернет і мобільний
Олександр Масляник. Фото: zakarpattya.net.ua
Олександр Масляник. Фото: zakarpattya.net.ua

Укотре переконуюся, найважче готуватися до розмов з людьми, яких знаєш не один десяток літ. Здавалося б, про що запитувати? Та ловлю себе на думці, що запитувати якраз є про що. Бо навіть із давніми приятелями ми навряд чи говоримо про одвічні сенси. Якщо і говоримо, то вкрай рідко. Розмова, як правило, обертається довкола побутових речей, роботи, здоров’я. А ось сісти та поговорити про важливе завжди бракує часу, бо мчимо далі, не оглядаючись, не роззирнувшись, не зауваживши чогось невловимого. Тому я користаю з власної професійної діяльності для того, аби з’ясувати для себе і для своїх давніх знайомців певні речі, про які не випадає поміркувати серед суєти. Олександр Масляник – журналіст, письменник, видавець сьогодні гість ЗІКу.

«Класику, реалізм ніхто не перекреслив»

– Пане Олександре, почнемо з того, що вважаю Вас і наставником, і колегою, і добрим приятелем. Колись давно, літ так з тридцять пять назад, нас звела журналістика. Тепер Ви – письменник і видавець. Як дався цей стрибок від газетярства до літератури?

– Хотів би, щоб мої колеги теж колись за нагоди замислилися над тим, що ремесло, навіть якщо воно робиться добре і фахово, а в нас дуже багато високопрофесійних журналістів, потребує переходу на новий рівень, у нову іпостась. Я це називаю більш акцентованою творчістю. Коли тобі стає тісно у рамках та жанрах, в яких ти працюєш як журналіст, коли ти зауважуєш у своїх текстах, що виходиш за ці рамки, вони тобі завузькі, тоді варто щось міняти. Для мене це еволюційний перехід, це абсолютно не було стрибком. Я писав давно, усе своє свідоме життя, просто зараз пишу здебільшого літературні тексти, але журналістика мене не відпускає, я мушу відгукуватися на певні події, тим паче, що у певних темах, зокрема, коли йдеться про Закарпаття, мою батьківщину, цього нікому зробити. А офіси Спілки журналістів і Спілки письменників у Львові розташовані на одній вулиці, і віддаль дуже маленька… (сміється). Правда ж? Кількасот метрів. Але як важко ті метри пройти – від журналістики до письменства. А шлях-то відомий.

– А взагалі, якою є література сьогодення, чи є вона у наш час інтернету такою ж потрібною, як колись, бо нині народ здебільшого читає тексти не довші за смс?

Сумніви не допікають, як на мене, тільки ідіотів. І коли ти робиш річ, і вона належить до високої творчості, то, безумовно, сумніваєшся: а як це буде сприйнято? Чи потрібно це взагалі? А хто це читатиме? Хто споживач твого продукту духовного, душевного, інтелектуального, задля якого ти кладеш не тільки свій час, а й купу спалених нервів, емоцій, досвіду. Якою має бути ця річ? Третє тисячоліття, модернізм, постмодернізм… Нові школи, нові течії, літературні школи, гуртки, угруповання, «тусовки». Однак, я для себе вирішив, і остання книга прози і новел тому свідчення, що працюватиму у стилі класичної української літератури, якої, як з’ясовується, дехто вже спраглий. Мені дуже дивно було, що люди, які читають всіх і вся, дуже високо оцінили мою книгу. Вона їх повертає до звиклого, до класиків у доброму розумінні цього слова.

До речі, зараз великий фурор у Парижі, а він диктує літературну моду, спричинив молодий автор, який відкинув постмодерн і почав писати у стилі Золя, Бальзака, Гюго. Він має шалені наклади, французи просто насолоджуються, бо класику, реалізм ніхто не перекреслив і не перекреслить. Але паралельне існування модерну, постмодерну – це, безумовно, дуже добре, оскільки світ є поліфонічним.

Ми покликані на цей світ у надзвичайно важливу годину. Я другий том публіцистики назвав «На крутозламі». Чому? Тому, що ми є учасниками, а не лише свідками, подій, які журналістським штампом називають «вікопомними». Колись оці «вікопомні» нам пробували нав’язати. Але пишеться новітня історія, ми відновили (наголошую – відновили!) Незалежність, ми були учасниками двох революцій – Помаранчевої та Революції Гідності, зараз відчайдушно боремося, аби нашу незалежність не втратити. Перебуваємо хто в окопах на передовій, а хто – у своїх окопах – у черговій українсько-російській війні з ворогом, який понад 400 років прагне нас знищити як націю, як етнос, викреслити нас з Книги Буття.

Тобто час дуже тривожний. Я б його охарактеризував словами розстріляного енкаведистами поета Івана Ірлявського. Передчуваючи такі страшні часи, звертаючись до своїх сучасників, він сказав:

«Земляче юний Срібної землі, прийшла пора жорстока і кривава».

«Інтимно наш найвищий Суддя творив світ»

– Пане Олександре, Ваша проза напрочуд лірична, я б сказав, навіть інтимна. Так часто говорять про поезію, я ж про новели з Ваших збірок. Торкнемося проблеми приватності у нашому транспарентному, відкритому світі, з його соціальними мережами. Чи є у ньому місце приватності, окрім книги?

– Напевно, приватно, інтимно наш найвищий Суддя творив світ. Це була направду інтимна, приватна справа. Рівно ж люди, які працюють у царині духу. Творчість передбачає момент приватності й інтимності. Однак, що цікаво, – це усамітнення, цей приватний спосіб творення передбачають певну соціалізацію, вихід на люди, аби відтак спричинити певні дискусії. І маєте рацію, на жаль, життя людини ІІІ тисячоліття щораз то глухіше зачиняється у дещо макабричній мушлі. У тій мушлі є тільки інтернет, є мобільний. І це всі способи комунікації зі зовнішнім світом. Як на мене, це дуже недобре, це тренд, який захоплює особливо молоде покоління. Адже воно мусило б спілкуватися між собою наживо, гуртуватися наживо, а не в соціальних мережах. Пригадуєте нашу молодість? Ми ходили і на каву, і «до кави», але завжди дискутували над прочитаним і читали багато, хоча дискусії тоді не надто схвалювалися владою.

Ні, я не нарікаю, у нас чудова молодь, я її підтримую. Але не чую дискусій про духовний хліб, про екзистенцію. Є про моделі Iphone, інших гаджетів. Це гарно, це добре, але це занизька планка. Хотілося б, щоб вони сперечалися про останню театральну постановку, нову виставку, свіжу книгу. Бо саме на молодих ерудитів, інтелектуалів у майбутньому ляже дуже велика відповідальність.

– Митець і влада – два антагоністи і два нерівноправних спільники. Як трактуєте стосунки письменника й держави? Чи свобода творчості не передбачає жодних контактів?

– Це надзвичайно складний дискурс. Будь-яка влада хотіла б бачити митця з простягнутою рукою. Митець, на її думку, мусить постійно просити щось: кошти на виставку, на спектакль, фільм, видання книги, журналу, газети. І такий погорблений стан, момент стояння митця перед владою з напівпоклоном – це не вина митців, це вина влади.

Є й інший аспект. Є творчі спілки, де кажуть: нам не дали, нам повинні дати. Патерналізм у творчості, гадаю, теж мав би бути відсутнім. Є багато можливих способів залучати кошти. Безумовно, чикаленків у нас дуже мало, на жаль… До того ж нині не модно офірувати на високу творчість. Для розривки скажу, що, видаючи свою першу книжку, пішов до знайомих-бізнесменів. «Добре-добре, – сказали вони, – але проходь завтра, бо ми нині без грошей». Що трапилося? «А ми вчора у казино програли, ну, в еквіваленті – 5 тисяч доларів». Повеселилися, для них це не було особливою витратою. А на завтра вони мені дали заледве сто доларів. От вам і благодійність, стосунки митця, влади, бізнесу.

Тепер я ні до кого не ходжу і нічого не прошу для себе. Бог дав мені можливість самому вирішувати всі питання. Але для справи, для мистецтва, для літератури я піду, корона з мене не впаде. Втім, тепер я прошу так, що не можуть відмовити.

Як на мене, у нас слід поширювати культ меценатів. Отих всіх товстосумів, злодіїв, які накрали наші ж гроші, поставити в умови, щоб вони, прокидаючись вранці, знали: віддати на культуру, на духовність – це невідворотність.

І ще один приклад. Зруйнована, розбомблена після ІІ світової війни Японія у своєму бюджеті передбачала на культуру 14 відсотків ВВП. У нас якщо набереться три відсотки, то це було б чудово…

«Без мрії недобре жити»

– Процитую Вас: «Куди зникають прожиті миті, що глибокими зарубками в памяті, карбами в серці позначилися?.. Куди то усе дівається потім, по усьому?». Мить, яка грітиме Вас усе життя – що це за мить?

– Це мить, коли тебе у твоєму рідному місті зустрічає мама. Це мить, коли внуки несуть тобі намальовані фломастерами свої шедеври. Це мить, коли ти відчуваєш гармонію із прекрасним, гарним світом. І це мить, коли той світ озивається до тебе на глибинному гармонійному рівні.

Чи є у письменника Олександра Масляника мрія? Це традиційне для моїх інтервю запитання, його ставлю усім своїм гостям.

– Переконаний, поети і письменники усі великі мрійники. Взагалі, без мрії недобре жити. Треба мріяти, треба просити, треба стукати, і вам відчинять. Стукати, правда, не туди, куди раніше «стукали» (сміється), але просити. І тоді буде дано.

Маю дві мрії. Перша – широка і глобальна, гуманітарна, планетарна, а інша – дуже локальна. Попри те, що за 25 років, як на мене, наша еліта провалила всі іспити, країна доведена до руїни, до відчаю, але мусимо зробити все, що в наших силах, щоб припинити війну, кровопролиття. І маленька мрія: у своєму рідному Рахові я б дуже хотів створити музей Закарпатської Гуцульщини. Вже працюю над цим, де можу купую експонати.

– Я дякую Вам за цю щиру бесіду. Бажаю втілення Ваших мрій.


Розмовляв Ігор Гулик,
для IA ZIK


Довідка

Олександр Масляник

Народився 5 серпня 1956 року у закарпатському місті Рахів.

Працював редактором тижневика «Трибуна робітника», заступником головного редактора першого національно-демократичного часопису «За вільну Україну», генеральним директором Львівської обласної державної телерадіокомпанії та головним редактором газети «Український шлях». Автор численних публікацій у газетах, журналах, збірках радіо- і телепрограм. З-під пера Олександра Масляника вийшли книги «Люди з Вавилону», «Сповідь душі», «На круто зламі» та «Каміння на всіх», поетична збірка «Згадай мене у вранішній молитві». Заслужений журналіст України, лауреат премії імені Вячеслава Чорновола. Нещодавно отримав міжнародну літературну премію імені Ірини Вільде.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-20 11:31 :17