неділя, 26 березня, 2017, 10:01 блоги Суспільство
Мій гаджет – Вінниччина. Веселе було село
Тетяна Андрєєва
журналіст, редактор IA ZIK

Технології увірвалися в наше життя стрімко, впевнено й безповоротно. Ти програмуєш на зручний час роботу домашньої техніки, замовляєш квитки на літак зі смартфона, компостуєш талончик в трамваї чи он-лайн відвідуєш знамениті музеї світу. Та що там дорослі! – півторарічний малюк, сидячи на горщику, ялозить пальчиком по екрану гаджета.

«Мам, та ти повинна динозаврів пам’ятати, хіба нє?», – бере на кпини мій дорослий син. Я регочу й з приємністю згадую себе в його віці.

Свого часу ледь не все літо ми проводили в бабці у селі на Вінниччині. З’їжджалися брати-сестри з Білорусі, Казахстану та Росії; з Уралу троюрідна сестра Юлька щороку приїздила з однокласницею Ларискою, яка досить пристойно навчилася говорити українською, зі мною їхала Віка, найкраща подруга.

Орава збиралася ще та. Ми ловили рибу кошиком в річці на долині, а запах татарського зілля лоскотав ніздрі, смажили кобликів на тринозі, підкидаючи хмиз, каталися на мотоциклах і конях, крали яблука в колгоспному саду і ходили за три кілометри в сусіднє село на дискотеку. А ще мокли в ставку, аж поки моя бабця Марія не виходила й не починала гарлапанити: «Ану гайда вилазьте, бо верба в ср*ці виросте!».

Місцеві тітки часто-густо запитували: «Чи у вас там в ЛівОві голод, шо ти така худюща?» (зате зараз мені нічого не бракує). І ледь не кожна намагалася влити в мене кварту молока (як же я його ненавиділа!). І якщо всі бабчині внуки ввечері вишикувались вервечкою за щойно видоєним молоком, яке бабця наливала з пузатого глиняного гладущика, я була дідовою внучкою і в цей час торгувалася, скільки копійок мені дадуть за випите горнятко. Коли отримувала своє, тишком-нишком виливала молоко поросятам, бо ж коти вже раз мене підвели, чим викликали праведний гнів бабусі й обіцянки літати як срані віники, причому я мала літати разом з ними...

Веселе було село. Всі його жителі мали прізвиська, здається, тільки наш дід Галушко не удостоївся народної назви. Навіть вулиці в селі були Горішня замість Коцюбинського, Варшава, Березівка, Ґлоґовська… А вже як ввечері сідали бабульки на лавочки, та й починали: «Це чия паскуда пішла?» – «Та то ж Явдохина» – «Ото жаба. Тьху! А наші дівки – ну такі вже гарні, шо не знаю, де вони такі гарні взялися! В мішок вбери – а все одно як пава!». Лариска переймалася такою оцінкою: «Бабушка, а я тоже паскуда?» – «Нє, Ларіса, ти гарна, ти вже як своя, бо ти до мене третій рік приїжджаєш!».

Дивувалась, як можуть так багато працювати місцеві дівчата – прийдем за Тонькою чи Людкою, а в них роботи – мама рідна! І от поки Тонька порається, ми сидимо під грушкою, вирізаємо перочинним ножичком на кабачках «Вадім» (бо Тонька в те літо закохалася в хлопця з Варшави (це та, що вулиця) – і ми таким чином її підтримували) та згодовуємо їх Тонькиному бику :)

Ми ж вдома за холодну воду не бралися. По правді сказати, особливо нас ніхто й не заставляв. Бабця наше дармоїдство пересипала смачними перлами, як-от: «Ото дІточки, наказання Господнє, а не діточки! Паразіти! На одну лабу стати, за другу потягнути – і роздерти, як ту жабу. В кропивИ викинути». Але хатніх обов’язків у нас, чад ненаглядних, не було. В нас були канікули! Якось, правда, попросила мене бабця суп закришити зеленню… то я не змогла відрізнити кріп від романця (бур’ян такий), що несамовито смердів, коли опинився в каструлі. Крики-зойки-примовляння чуло все село!

Зате коли сідало кілька ротів навколо столу під горіхом надворі, роздивлялися тарілки й виделки, чи добре їх бабця вимила (точно, «паразіти»). І як тільки нас терпіли?!

Ввечері повимальовуємось як мавпи «О, дівки вже на всеношну зібралися». І ніхто не переживав (без мобільних телефонів), шо шляк наглий нас десь трафить… Приходили з Вікою вдосвіта додому і як чули, що дід на веранді зарядку робить, щоб не попастися й не напроситися на «благословення», сиділи в кукурудзі – а вона була, як ліс, висока і густа – й крутили з качанів ляльки.

Весело було. І хоча казала, здається, Агата Крісті, «ніколи не повертайся туди, де тобі було добре», все-таки варто з’їздити в місця, де залишилась частинка серця.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-13 18:07 :14