субота, 25 березня, 2017, 11:47 Суспільство
В’ячеслав Чорновіл про гнилу бульбу, львівських пліткарок, кумоньку і вино. Із листів
Листи В’ячеслава Чорновола до Ірини Калинець. Фото Олі Зброжко
Листи В’ячеслава Чорновола до Ірини Калинець. Фото Олі Зброжко

Вісімнадцять років тому, 25 березня 1999 року на трасі поблизу м. Борисполя під Києвом загинув в автокатастрофі відомий український політичний діяч, журналіст, публіцист, «шістдесятник» В’ячеслав Чорновіл. Цьогоріч у грудні йому б виповнилося 80 років.

В’ячеслав Чорновіл – яскрава постать українського дисидентського руху, один з беззаперечних моральних авторитетів, політик, що займався власне державотворенням. Життя та діяльність уродженця Черкащини тісно пов’язані зі Львовом.

В’ячеслав Чорновіл з дружиною Оленою Антонів. Шешори, 1967 рік
В’ячеслав Чорновіл з дружиною Оленою Антонів. Шешори, 1967 рік

За опір радянській системі тричі арештовуваний та суджений. Під час слідства у 1967-1968 та 1972-1973 р.р. перебував у слідчому ізоляторі Управління КДБ у Львівській області, відомому в народі, як «тюрма на Лонцького».

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігаються три листи В’ячеслава Чорновола із заслання в Якутію до його куми, хрещеної матері його сина Тараса, відомої поетеси, шістдесятниці Ірини Калинець, яка на той момент теж відбувала заслання в Читинській області.

Ці три листи дають багато інформації про життя та побут політв’язнів, проблеми, з якими стикалися неблагонадійні для режиму особи, про інших українських і не тільки дисидентів (В. Стуса, С. Шабатуру, П. Айрікяна, І. Світличного, Є. Світличного), про особисті переживання, хвилювання за рідних.

З усієї добірки листів, адресованих Ірині Калинець її друзями та однодумцями, листи від В’ячеслава Чорновола найдовші. В одному з них, він і сам написав, що не вміє писати коротко.

Як справжній журналіст, він детально змальовував усе, що його оточувало та хвилювало. Таким чином, будучи позбавлений якісного спілкування, своїй однодумиці писав своєрідні репортажі із якутського життя засланого політв’язня.

Олена Антонів з сином Тарасом Чорноволом. 1975 р.
Олена Антонів з сином Тарасом Чорноволом. 1975 р.

Епістолярний стиль В. Чорновола вражає легкістю та дотепністю, красою маловживаних українських слів. У ньому наче відображається особливий шарм, притаманний його особистості. Величезна життєрадісність, оптимізм і любов до життя проступають навіть в описах сірих буднів людини, змушеної терпіти складний побут і нав’язані умови життя.

     26.V.1978

Кумо кохана!

Даруй за затримку. Ще менше тепер у мене часу. Та й який хосен[1] писати, якщо лист спочатку днів 10 полежить у Чаппанді, поки його якимсь транспортом затягнуть у Нюрбу, а там лежатиме, чекаючи, поки аеропорт (ґрунтовий) відкриють, закритий через негоду з 18. V. Як Тобі подобається: 21.V випав сніг метрової глибини. До того щодня мокрий сніг, що переходив у дощ. Так весь травень. Багнюка невилазна. Правда, вже чотири дні як схаменулося, сонце, з’явилися перші весняні квіточки (фіолетові підсніжники). Оце вчора йшов пішки 25 км в Нюрбу відмічатися, а сьогодні таким же побитом назад, бо дорога низиста, то натішився і зозулями, і жайворонками, і оберемок квітів приніс.

З 10.V працюю. Міліція таки видавила з радгоспу формулювання «різноробочий з легкою фізичною працею» (сім раз мене радгосп футболив). І ось я перебираю бульбу в холодному (від -2 º до +3º), вологому підвалі. Якраз для мого горла! Заробляють там 70-80 крб. (це із 60%-им північним коефіцієнтом!) Не дадуть порядної квартири (тут зараз є можливість), після першої зарплати розрахуюсь, бо в СРСР оголошено найнижчою 70 крб. зарплату (без коефіцієнту).

Цей раз в Нюрбі був у кагебістів. Начальник – дуже ввічливий якут, що викликався навіть поклопотатися за квартиру. Я до них ходив з приводу «слухавки» й комедій в Чаппанді, що тривають. Тут до мене заглянув пару раз учитель історії, з яким говорили в основному про полювання. Так от його спочатку пропісочив гебіст, цитуючи якісь там необачні фрази з розмови в моїй хаті (!), а потім на педнараді директор школи заявив, що якщо той вчитель ще хоч раз зустрінеться зі мною, то буде вигнаний з роботи. Заборонив також розмовляти зі мною всім учителям, сказавши (на зборах, офіційно!), що в мене в хаті стоїть підслуховувач і тому кожен, хто порушить його заборону, буде викритий…Думаю, директорові за таку відвертість дадуть доброго прочухана.

Це все Тобі пишу не задля скімлення, а тільки обрисовую ситуацію. Бо виник у мене задум узагальнити становище засланців і ткнути носом високі органи в те, що не чинять з нами так, як їхні закони пишуть. Пришлю скоро й Тобі «питальник».

До речі, Ти теж неуважно закони читаєш. Звідки Ти взяла про можливий нагляд? Якого ще хочеш нагляду в глухій дірці? По закону засланцеві за різні там порушення можуть тільки побільшити кількість відміток до 4-х (але то пусте, я сам викликався в Нюрбу з’являтися, бо хотіли відмічати тут в сільраді, позбавивши мене двох законних прогулів, лазні, сяких-таких магазинів, їдальні і т. п. ознак цивілізації), або на півроку заборонити виїзд з населеного пункту в інші населені пункти району. Більш нічого, ніяких наглядів, бо Ти й так під наглядом.

Звідки взяла, що можна не працювати? Хто і як Тобі це сказав? Напиши точно, бо я б теж кинув до дідька ту гнилу картоплю з майже табірною оплатою. Гадаю, Ти щось наплутала, бо он чув, що судять за «тунеядство» московських організаторів профспілки. Не так швидко й легко вони від своїх милих «нравов и обычаев» відмовляться. До речі, страшенно втішений і судом над Орловим, і вироком[2]. Хвильки не вагаючись, погодився б бути на його місці і відбувати той термін. Бо кого Бог хоче покарати, позбавляє розуму (і гнучкості). Та й чого від дідів чекати?

Паруйр мій лист дістав перед самим від’їздом в Саранськ, написав мені звідти. Я відповів, ще не знаю, чи він одержав. Твої листи він мав усі. Мабуть, не варто звертатися до Романова, тішачи їх визнанням паралельної адміністрації. Написала мені поетичного листа Орися. Ось буду їх відповідати.

Запевне знаєш, що у Надійки народився Іванко. Я запитав телеграфно, чи не бракує кума.

Дізнався, що обраний до Пен-клубу. Хіба за публіцистику? Бо за літературу те місце полягало Ігореві чи Василеві (а може вони вже там?)

«Спасибо» Паруйру було і за 12 січня (він доклав багато зусиль цього року і за забезпечення відносно благополучної дороги, була ж купа петицій в зв’язку з тими погрозами). Він писав Тобі із Саранська теж 18.IV, чи дістала? Пише: «Твоя кума совершенно не представляет себе, какими широкими правами она обладает. Ты, канечно, поконсультируеш ее». Щось не розумію, що має на увазі. Ще пише, що писав Тобі й раніше (здав лист перед від’їздом – 31.ІІІ), але не знає, чи одержала.

Виручай мене. Написала із США таки Софія Кисляк (Kislak). Пише, як до давнього знайомого і що тепер (підкреслення автора – І. Є.) живе в Філядельфії. Мушу відписувати, а не знаю, хто це. Підкажи по можливості так, щоб згадав (коли? де? як?). Але мене не продай, якщо з нею листуєшся.

Мав лист від добродія Чинченка, вже кілька від Галі і, звичайно, від своєї амнестійної посестри Христі. То неперевершена німкеня! Також від її соратниці Карін із Швеції. Також купа внутрішніх, ще не відписаних. Починаю розуміти, чому кореспонденція йде майже без втрат. Щоб нічим більше не займався, тільки гнилою бульбою і листами. Помітили ж, що коротко писати не вмію.

Переповідж, що писала Надійка про виклики, бо мені те не написала, а нагадувати їй зараз не хочу, хай чучукає Іванка.

Що вони там крутять? Ви з Ігорем маєте разом бути в засланні. Пиши, як з тим далі, бо то й для моєї петиції про умови заслання потрібно.

Нійоля[3] далі потроху мене постачає, бо «около 60 заграничных стран заботится и помогает мне, про своїх я уже молчю». Тож просить дозволити часом слати з того «маленькую капель». А що ми з нею вже побраталися (маю ще одну посестру), то я хоч і відгавкуюся, але не так агресивно. Їй добре. Робота якраз для її християнського милосердя. Здається, у нас тільки двом (їй і Стефі) дозволено жити в райцентрах, хоч її хотіли випулити. Уже знаю, яка вона, бо маю фото.

Атена буде у мене, мабуть, в середині червня тижнів на 2–3. А що Стефа, вже передумала? Написав їй, що було б бажаніше, щоб їхала не сама, а з Валерієм чи Людкою, чи бодай з Тарасом зкооперувалася, щоб ті голубі чорти менше пліток розпускали. А вона пустила поголос по Львову, що я боюся її приїзду, аби Атена не ревнувала. Ні, ці львівські пліткарки невиправні…

Ніяк не спроможуся написати більшого листа Стефі, а вона кривдиться.

Кумонько, йди перукаркою, дуже Тебе в тій ролі уявляю! А чому так боїшся розмовляти, бодай в загальних обрисах? Дарма!

Хай шлють посилки нам, якщо рідним клопіт. Хай би написали, я б їм у відповідь тикнув би 70 «північними» карбованцями, на яких самі поздихали б.

Євген[4] в 35-й зоні (618810, Пермська область, Чусовський район, ст. Всехсвятская, ВС 389/35). Як повна адреса Ігоря? Я писав теж на Всехсвятську, тільки 389/36. Послав великодню поштівку, Євгену я. Ів[анові] Св[ітличному] теж. Іван скоро мав би відгукнутися із заслання, зараз у дорозі. Не знаю Володимирської адреси (Зорян, Юрко), напиши. Микола досі в Казані, воює, щоб пустили до брата в Київ, а не до сестри на селі. Адреси не знаю, хоч уже просив.

Задуми і заняття у Тебе гарні. Працюєш на майбутнє, а я на злобу дня. Тобі складатимуть шану внуки, а мене забудуть, як і ці сумні дні…(Жартую, не огризайся)

Ти що, без радіо? Не розумію, як без нього можна обходитися.

Турбуюся Твоїм здоров’ям, хоч навіть зі Львова маю звістки, що Ти поправилася (я – теж!) і гарно виглядаєш. Але болячки, мабуть, хронічні, як і у мене і реагують на погоду, гнилу бульбу і т. п.?

З Василем говорив по телефону, днями послав йому цінного листа, бо від нього відрізали Галю, то ж послав її поштівочку для нього.

Окс[ана] Яківна на мою пропозицію кооптуватися відповіла казна-що. Мовляв, жалко мене і взагалі з того казус вийшов (??). Думаю, що добре вийшло. Найкорисніші процеси. Прислали й мені лист соснівчан про В-на, що його «хтось» масово розсилав. Фе! Більше ним себе компрометують, як опонента. Колись, на волі, пошкодують, перечитуючи. А Рая незадоволена моєю об’єктивістською позицією!

Чи знаєш, в тих обставинах Гелій писав свого листа (чи й писав?) Заледве живого перевели в лікарню, «помилувавши», і нікого не пускають[5].

Маю листа від Сокульського, вітання від Овсієнка[6]. Ну, на цей раз годі.

Дописано на полі зліва: Даруй за страшенний поспіх. Пишу вранці перед роботою. Кипить суп…

Цілую. Кум

Листи В’ячеслава Чорновола до Ірини Калинець. Фото Олі Зброжко
Листи В’ячеслава Чорновола до Ірини Калинець. Фото Олі Зброжко


17.VII.1978

Добридень, кумонько!

Наші листи розминулися, тож маю відповідати аж на два. Три тижні була Атена, і я, зрозуміло, в той час нікому не писав. Набувався. Нарешті одружилися, хоч було трохи дрібних перешкод. Була злецька погода: холодно, дощі, поруч у Мирному навіть сніг випав. А як тільки від’їхала, ось уже кілька днів спека.

Проглядаю Твій давнішній лист. «Сдельная» – це відрядна, у мене теж сдєльная: за місяць (25 роб. днів) заробив разом із 60 %-ним північним коефіцієнтом 78 крб. З того приводу хочу написати гостреньку петицію, зв’язавши з Аліком і пасквілем в «Льв.[овской] правде». Ставлять в таке становище, що не можна обійтися без допомоги, а за надання такої допомоги садять або цькують. Під час останнього суду слав телеграму Боннер «прошу приєднати мій голос». Ніби одержала. Розмова з А. Дм. [Андрієм Дмитровичем] після Твоєї телеграми про Василя не була вдалою. Він, виявляється, вже знав і апелював (Твоя «швидка» йшла до мене більше доби). Крім того, я скористався нагодою, щоб завуальовано дорікнути з приводу могильного мовчання про Левка і попросив ніби не втручатися і не реагувати на колотнечу в Соснівці,бо там дехто фігурує його іменем. На перше почув, що для Левка «очень многое делается», у що я не дуже вірю, почувши за 4 місяці один раз його ім’я у великому переліку членів у зв’язку з судом Орлова…На друге відповів, що «по имеющимся у него сведениям там все уже успокоилось», що, як знаєш, не зовсім так.

Валя писала, що в Києві хтось бурчав про шкоду тієї голодівки. Я порадив скласти 4 дулі, обмовившись, що можна в кишені, якщо то не дуже погана людина. Якби навіть не було позитивного висліду, то ми все ж показали, що наша розкиданість на тисячі км не шкодить нашій єдності. За кілька днів по тому, був у мене якийсь чин з республіканського КГБ (точніше не визначився) разом із заст. [упником] прокурора республіки. Спочатку роблено вигляд, що нічого не знають про піст, а потім той ввічливий тов. [ариш] із ГБ (ах, які ж вони всі ввічливі та м’якенькі, хоч до рани прикладай…) пояснював, що вийшло непорозуміння, бо телеграма Стусові прийшла, мовляв, без відмітки про завіреність лікарем…Добре, що Василь застав батька ще живого і при свідомості. Може, знаєш, що туди в Донецьк літали Михайлина, Рита Довгань (ця через Валю шле вибачення, що так радикально від мене ці роки відмежовувалася), здається, Льоля Світл.[ична]. Мабуть, знаєш, що про Василя в якійсь газеті (умовно назвемо «Колымская правда») з’явився пасквіль, обіцяв детальніше написати. Давно не було від нього листів, лише телеграми, але це зрозуміло.

Дарма думаєш, що переймався «підкидними листами» отця Вас..[иля][7]. Так називаю, бо майже дослівно такий текст послав Стефі, а та, не знаючи обставин, спробувала на мене «впливати». Мусив їй пояснити, що до чого, попередивши, що то тільки їй. Написав навіть про бойові кличі: «ми кров проливали», «прем’єр нещасний» – і подальші вибачення усні й письмові. Може й маєш рацію, що та щирість була тільки для того, щоб потім настроювати проти мене, покликаючись на «мої» слова. Не маєш рації тільки щодо 6 січня, бо то був Р-к, а цей ще лишався і від’їхав після мене 13.І. А ти вловила в тому помпезному грізному тексті нотки невпевненості й відступу? «Веремія серед моїх сусідів» – ніби він не прямий учасник. І В-н [Валентин] уже майже хороший, тільки Іван, що його штовхав, поганий[8]. Несмачно те все. Слава Богу, що всі на те махнули рукою і мені й не довелося пропагувати своєї тактики ігнорування. Все, що ти їм на те написала, добре, але найкраще оте рішення «не озиватись, хай собі самі мастять голови». Я щось не розумію, що там наговорено В-еві, бо в розмовах з Ш. я його взагалі не чіпав[9]. Іронізував тільки над Мих.[айловим] геройством не в тому місці з приводу його мені ультиматумів. Та ось чую, що десь там серед тих герців о. В. [отець Василь] вигукував, буцім я за громадські кошти розгулював з …(тут милі слівця з прицілом на Атену). Щось мені ні його щедрість, ні те, щоб я хоч раз до нього звернувся, не пригадується… Мабуть, треба було в газеті фінансовий звіт друкувати: куплено те-то, злітано туди-то…Дурне! Знаєш, я навіть після їхнього звільнення з деким підтримувати відносини не буду, без вияснення стосунків. Атена каже, що у Києві й Львові говорять, що там не кращі люди опинилися з звідти й цей шкідливий гармидер. Я вголос таку тезу заперечую: мовляв, хто має моральне право судити. А подумки згоджуюсь. Бо не можу собі уявити, щоб Стус, Іван Св[ітличний], Євген, Ігор[10] і ін. – при найбільшій напруженості стосунків дозволили собі так ганебно себе вести, плюючи на загальні інтереси. Зрештою, ви там в своїй кліточці теж трохи чубилися, але ж в газети того не виплескували. Знаєш, що у мене з Ів[аном] Св[ітличним] були далеко не ідеальні стосунки, але через те я й не міг голосніше говорити про його тодішнє назадництво, щоб не витлумачилося, як особисте (правда, В-н [алентин] гостро і безапеляційно розвинув мої думки). Потім він трохи дрівець наламав на слідстві (але це – суворо між нами!) Отож коли зводили в Харкові на пересилці, думали побачити герці, а побачили обійми.

…Ніяк не годен закінчити цей лист. Сьогодні вже 22-ге. Мабуть, знаєш, з якою людожерською люттю розправилися з Левком. Чорт-зна що робиться. Не бачу в їхніх діях ні логіки, ні гнучкості. Самі собі кров з носа пускають. Але ж від того не легше сидіти такі божевільні терміни. Послав телеграми в Москву і Київ, щоб мене мали на увазі, але що то… До речі, я київську бабцю[11] не так зрозумів. Таки зачислено навіть з моєю умовою. Кажеш, як нитка за голкою…Я було зрадів кампанії і хотів за Тебе зголошувати. Але потім стримався. Не квапся, серденько, бо то не просто якась петиція або що. Бачиш, як їм те не до шмиги…Почекай Ігоря, порадься. А потім я до Твоїх послуг.

Тим часом маю лист Василя. Ну й цькують же його там! Йому таки найгірше. Не заздрю я його 300 крб. місячно…Вже краще мати 70 і спокій…А у мене таки занадто спокійно, майже як на цвинтарі. Хоч би чимсь зачепили, а то роздобрію і розлінюся.

…Далі спека. Дозріла червона смородина, я собі накрутив з цукром кілька банок. Скоро буде чорна, гриби, суниці. Тарас з Оленою гуляє по Сибіру десь там, південніше, на початку серпня буде у мене.

Чи й Тобі так страшенно повільно йде час? Якщо таке довжелезне літо, то якою ж буде тутешня зима? Не вірю, що щойно 4,5 місяця на волі. Так вже набувся…

Щось питала про Тебе Галя. А, згадав, турбувалася якимись висиланнями, а потім повідомила, що дійшло. Знаєш, а мені рішуче все здаля, окрім листів, назад завертають. Бачу, що є така вказівочка. Е, дітько з ними, я й сам усім пишу, щоб нічого не слали. Не дуже мені до вподоби те благодійництво (наші цільові збірки – щось інше), хоч часом без нього, на жаль, не обійтись.

Василь прислав газетку районну «Ленинское знамя» (= «Колымская правда») з опусом «Друзья и враги Василя Стуса», що задуманий навіть з продовженням. Телеграфував, щоб слав далі, бо наміряюся на відгук. До речі, чи всі мої телеграми одержуєш? Бо виявилося, що деякі доходять на Україну з половиною тексту! Ось, приміром, чи мала моє прохання передати привіт Збишеку у відповідь на Твоє хизування викликом? А я ось уже два місяці не зберуся відповісти такому Петру Журавецькому зі США, про якого у візитці написано, що він і «archibishop» i «metropolitan» (??). Чи чула про такого? Лист примусив мене весело посміятися, то ж і Тебе потім відпишу. На фірменному бланку, після усіх цих титулів йде таке:

«Мир Вам!

Дорогий Добродію!

Я переживаю недоувірення трагедію в демократичній Державі. Місцевий уряд у повіті Мідлсекс, стейту Ню Джерсі на смітник вивіз мою катедру, ще й домагаэться (машинка з московським акцентом!) заплати за таку десекрацію. Наш цвинтар недавно забрав за податки й продав якимсь недовіркам, а згадані посілости були вільні від податків ще з 1937 року. Ніхто тут не платить податків за церковне майно. Наш Президент (підкреслення автора – І.Є.) ані не думаэ за такі справи. Про це можна би писати цілі томи, а Вам такої здібності не бракуэ.

Що Ви сказалиби на це, якби я вислав запрошення /визов/ для Вас? Чи приїхалиби до мене й взялися за це діло? З такого твору ще й на телебачення можна шкрабнути дещо, а при тім і американці побачилиб і Вас і дечого навчилиби ся.

Коли Ви э членом голляндського ПЕН-Клюбу, то й тим легше булоби Вам приїхати до мене (в Р-овей, Ню Джерсі) і тут на стало замешкати.

Ожидаючи Вашої відповіді

Остаюсь з пошаною,

(підпис)»[12]

Оце переписував і знову реготався. Є ще один дуже химерний лист, від якого вже не так сміятися, як чухати потилицю хочеться, але про нього іншим разом.

До речі, про ПЕН-клуб. Там все гаразд, бо мене зачислено саме як журналіста, до того ж не дійсним (я ж не голляндець!), а почесним (там чомусь пише «надзвичайним») членом. Повідомлено мені, що в різні наші секції зачислено Василя, Михайла (мабуть, Ор.), Миколу Руд-ка і навіть Д. Шумука[13]! (А про Сартакова Петра не чути…). Ігоря, гадаю, ще раніше. Маю лист від 68-річної голляндської письменниці, де пише (по-німецькому): «Ви, добрий (саме так!) пане Чорновіл, маєте друзів у всіх європейських країнах, в ПЕН-клубах чи журналістських товариствах і об’єднаннях. Там намагаються щось для вас зробити» і т. п. Картер он теж намагався декому допомогти, а допоміг більші терміни схопити. Хоч, зрештою, це добре, що їх там трохи провчили. Особливо я в захопленні від того суду над журналістами, чогось кращого придумати важко. Молодець, Юрій Волод[имирович], на нас працює[14]! Миша Хайфец[15], правда, шкодує, що їм хоч по пару років не дали! (До речі, вчителем Миша працює! Єврей, все ж таки!)

Що 3/5 вивезли і Паруйр в 37-му, напевне, знаєш. А як повна адреса 37-го? З Нійолею у мене розмова не вийшла, не чути було, а через 2 дні прекрасно чув Атену.

Про поділ дисидентів на: 1) досидентів; 2) сидентів і 3) відсидентів Тобі, здається, писано. Я вношу доповнення. Другу групу ділити на підгрупи: разсиденти (це – ти), двасиденти (це я зараз), трисиденти (це я трохи згодом) і т. д. Харашо?

У «моєї» Софійки прізвище хоч кисле, та не те, не Кислиця, а Кисляк! Пишу їй і признаюся, що не пам’ятаю. Пан Іван з мого спокійного опису тутешніх умов наробив алярму: загине, мовляв, бідака, за 5 літ (чому 5?), шліть йому мерщій бульйонні кубики! (Аж тут півня можна за 6 крб. купити, правда, Атена добу варила і кляла, бо дуже був виспортований, як каже про себе кума Стефа).

До речі, кума надумалася було стягнути гроші на дорогу із громади, натякнувши про на важність своєї місії. Але нашу громаду голими руками не візьмеш! Отож не чекай.

Чи маєш уже Дзвінку. Бачив у Паруйра фото – дівонька! До речі, як Твої фотоборги? Думаєш, забув? Дзуськи! А, крім того, тут у мене на стіні «Дошка пошани» альбо стенд «Бойовий шлях к-лу». То Стефа висить, а Тебе немає. Негоже!

Від Рубана теж мав лист, скоро відповім. Щодо Епельф. Якби він справді був патентований стукач, як твердив Д-ло[16], його б за таку дурницю не садили. Все трохи складніше.

«Різноробочий» – це не тимчасовий робітник, як ти гадаєш, принаймні в с/г. Зрештою, не знаю, Якщо маєш щось точніше щодо цього (параграфи), відпиши, я зі втіхою покачаю права.

Про Гелія[17]. Листа він не писав (підкреслення В. Чорновола – І. Є.), написали, скориставшись, що смертельно хворий. Перевели на оперування в цивільну лікарню, сказав жінці, та – О. Я.[18] – пішло. Потім жінку залякали так, що від усіх тікала.

Лікуйся, кумонько, не відкладай. Якщо можна в Читу, то це ж чудово! Правда, Ігор на підході, але ж везтимуть 2 міс.[яці] – то норма.

Хто Ніні (і Стефі) сказав, що я в Нюрбі? Випадково взяв там на «до запитання» давні листи з телеграми. Розмова, звичайно, пропала.

Мої листи до Б-на теж не доходили, на телеграфний запит прийшло, що «вибув у невідомому напрямку», а це пише Миша Х-ц, що його посадили по ст. 92, ч. ІІ УК РСФСР. Не знаю, що це, здається, якісь крадіжки чи махінації. На чомусь підсиділи чи сфабрикували, бо аж за дуже він з ними з’їдався по дрібницях. Нічого більше не знаю.

Кумом знову з Тобою не буду, бо Надійка відмовчалася. Або не дістала телеграму чи дістала врубану.

Що роблю? Байдики б’ю. Усі косять для себе сіно, а у мене худоби ще немає, отож кілька днів гуляв (було, до речі, бо при Атені), а потім поставили до якоїсь вперше придуманої тут цього року теплиці, де, як бачу, виросте не більше десятка замучених огірків, бо все робиться не так, як треба. Якщо в тому місяці заробив 78, то в цьому з 50 зароблю. Але дарма, бо в магазині нічого немає, то нащо гроші?

Нійолю зупинив, заявивши (телеграфно), що буду їй щось слати. Атену зупинити не так просто, хоч, бідака, тріпається в боргах. Поки що не бідую, а там щось Бог дасть. Тим не переймаюся. Ось вишлю Тобі смородини власного приготування, якщо у Тебе там не родить (тут – повна тайга).

Ну, годі, бо то вже щось аж за дуже розписався. Хоч рідко пишу, але он скільки, щоб не шкодувати за пропажею, шлю цінним. Для цінності кладу наклеєні малюночки, якими моя німкеня прикрашує листи, аби надати їм сентиментально-інтимного вигляду. Віддай Дзвінці (треба відривати нігтем по обрису – і клеїти).

Отож будь здорова і бадьорися далі.

Обіймаю. Кум

Листи В’ячеслава Чорновола до Ірини Калинець. Фото Олі Зброжко
Листи В’ячеслава Чорновола до Ірини Калинець. Фото Олі Зброжко


27. XI.1978

Кумо кохана!

Писатиму куценько, бо щойно говорили, від Ігоря листа ще немає (як і листів взагалі, арештовані либонь), і часу немає, і новин немає. А є тільки палке бажання не прогавити Твій день народження і вчасно подякувати Богові, що з усіх можливих варіантів кумівства зупинився на цьому. І т. д. і т.п.

Щось не лізуть із мене сьогодні оті зализані вітальні слова. Але ж Ти без них знаєш, як я Тебе люблю й шаную, навіть (на диво!) деякі з тих кусочків вдачі, від яких ундинські корови втрачають надої. Будь і далі такою, щоб в нашому змалілому майже до чоти легіоні були «хороші і рідні», і неповторні!

Думав вислати Тобі ще баночку смородини (бо дві лишилося), але не маю надійної тари. Отож шлю жменьку грибів. Не думай, що скупий: оце все, що насушив. З’явилися бо в кінці серпня, а на початку вересня вдарили морози до -10º. Отож прогавив момент. Це – козирі й маслюки, багато разів апробовані мною й Тарасом у смаженому стані. І без жодного хробачка!

А ще гарні відкриточки Лаври, може, не маєш. І ще кілька окремих. Вгадай на них who is who.

А ще взірець ленінської райфотоіндустрії. Коли я обурився і став доводити їхньому директорові, що я не негр і перед сеансом вмивався, він виправдовувався, що його фотоаси працюють по ІІ классу, який аборигенів влаштовує, і що він ніяк не дочекається з материка ще знаменитішого фахівця. Отож мені звернули гроші, подарували маленькі фото, а більші (в кожусі!) навіть не показали, заявивши: «Те еще хуже вышли».

Після урочистої частини переходжу до концерту.

Отож так. Ти – не Нійоля, церемонитися і оголошувати 777 попереджень не буду, а гроші чи посилки (якщо вони не символічні задля блага…) безпардонно футболитиму назад (цю, першу, ще проковтну). Я не голодний і не сиджу без копійки (до речі, мені допомогли грошима з України влітку – і я й не здумав відмовлятися чи говорити про «подачки»), а писав Тобі лише про загальну ситуацію, яка склалася в зв’язку з Валиною хворобою, Атениними боргами (дуже багато на мене тратить, теж доводиться вдаватися до ультиматумів) і т. п. Зараз потроху виборсуємося.

Про соснівчан писати вже не хочеться, остогидло. Я їх справді на майбутнє з рахунку списую. Може, доведеться все ж коротенько про все те написати, позаяк Шумук (а отже і його коаліція) не хоче обмежитися персональними мордобоями, а пише про шестидесятництво й пізніше «групівство», як про «фронду». А це вже питання принципове, що виходить за межі особистих герців. Тільки як же бідолашні Михайло і отець? Адже вони також «фронда»!

Дарма Ти, кумонько, тішишся такими публікаціями, як Гомульського. Таких читачів, як ми з Тобою, не так дуже багато. І не зразу вони з’являються. Ще не дуже давно одна моя приятелька цитувала в тролейбусі вождів у відповідь на тов[ариські] вибрики… Тому читачеві, що від одного відстав, а до другого ще не пристав, зовсім не так приємно читати, як один другому морду б’є або В-ові пасажі щодо фюрера (а я можу повірити, що він щось подібне говорив). Інша справа – «зозуля». Там справді безпомічно і неважко зорієнтуватися навіть середнячку. Я читав, посміхаючись. Переживала Атена (сердечниця ж…). Мабуть, чула кривду, що її туди прив’язали, хоч всі ті роки як невизнана жона ніякої далекої допомоги не одержувала. Обмінялися посилочками з Надею Воляник, щось раз прислала Галя (у відповідь була «контрабанда», бандура, подарована Марині). Згадувалося ще «ніякого не родича», а всього лиш маминого брата Гримиляка із їхньої Бистриці (Прусів), який і слав щось там мамі, а не Атені… Кривдно їй було, що з’єднали з людьми, з якими ніяк не контактуєш. Але найсильніше дошкулили подальші збори, де присланий для інформування гебіст плів казна-що про неї і про мене, кричав, грів кулаками по столу. Атена нібито велася гідно і ті збори морально виграла (каже, що незнайомі раніше люди підходили потім по закутках і виявляли солідарність), але те їй дорого коштувало…

Там Тобі сподобалися деякі місця, то подякуй авторові, бо якраз вони вигадані. Не було ніякої вечоринки, на яку прийшов з однією, а пішов з іншою, не була навіть знайома Атена з Вірою аж до мого арешту, не було «плясок», не було й подальшого співробітництва двох «бывших жен» (так там чомусь написано!)

Хто такий Марченко Валерій? Паруйр мого листа одержав. Фото Стуса у мене немає, а Ти брала, обіцяючись повернути. Отож обманула. Може, вже знаєш, де Орися? Мабуть, ще їде, бо обізвалася б. Газет ще не маю, відповідей також. Мабуть, через них накладено лапу на мою кореспонденцію. Позавтра розмовлятиму зі Стефою і т. д. Їм на зло.

Ігор хай вибачає, що звертаюся до Тебе самої яко «уродинниці». Але ж пишу обом. Чекаю його листа і хочу віршів.

Одержання підтвердь телеграмою.

Будьте в гаразді!

Ігоря обіймаю, Ірку цілую.

Кум

P.S. Щоб не думала, що я зовсім бідний, куплю 7/XII пляшку сухого вина найкращого гатунку (тут широкий вибір, може, вислати?) і нап’юся!

 

Ірина Єзерська,
зберігачка фондів Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»

 

 

[1] Хосен – користь, вигода.

[2] Орлов Юрій Федорович (нар. 13.08.1924, Москва) – російський дисидент, засновник і перший керівник Московської Гельсінкської Групи (з 1976 р.), член радянської групи «Міжнародна амністія». Політв’язень (1977 – 1984, 1984 – 1986 – заслання). У 1986 р. позбавлений радянського громадянства і висланий із СРСР в обмін на заарештованого в США радянського розвідника Геннадія Захарова, співробітника представництва СРСР в ООН.

[3] Нійоля Садунайте (нар.1938 р.) – литовська дисидентка.

[4] Йдеться про Євгена Сверстюка (1928-2014) – український письменник, філософ, громадський діяч, дисидент.

[5] Гелій Снєгірьов  (нар. 14.10.1927, м. Харків – загинув у тюрмі 28.12.1978, м. Київ) – письменник, кінорежисер, учасник українського руху опору, в’язень радянських тюрм (1977–1978).  У 1977 році передав на Захід рукопис книги «Набої для розстрілу» (присвячена т.зв. «процесу СВУ», проведеному з метою розправи з українською інтелігенцією). Хоч за ним встановили стеження, їде до Москви, де на квартирі П. Григоренка проводить перед акредитованими у Москві провідними ЗМІ прес-конференцію, під час якої зачитує перед камерами відкриті листи Президентові США Дж. Картеру та генсеку ЦК КПРС Л. Брежнєву. У конверт до генсека вклав свій паспорт, заявивши таким чином про відмову від радянського громадянства. 22.09.1977 заарештований у Києві. Дев’ять днів тримав сухе голодування. Відмовився розкаятися. На початку 1978 р. різко погіршився стан його здоров’я – паралізувало нижню частину тіла. 2.03.1978  потрапив до тюремної лікарні, звідки згодом перевезли до 14-ї київської міської лікарні. Написав «Тюремний щоденник», який дивом потрапив на волю і був виданий у США. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

[6] Сокульський Іван (нар. 13.07.1940, хутір Червоноярський Синельниківського Дніпропетровської області – пом. 22.06.1992, м. Дніпропетровськ) – поет, учасник українського правозахисного руху, політв’язень радянських тюрем і концтаборів (1969–1973), 1980–1988), член УГГ (1979); Овсієнко Василь (8.04.1949, с. Леніне (Ставки) Радомишльського району Житомирської області) – філолог, публіцист, учасник українського руху опору, політв’язень радянських тюрем і концтаборів (1973–1977, 1979–1988), член УГГ (1978), член-засновник УГС (1988).

[7] Йдеться про Василя Романюка, майбутнього патріарха УПЦ КП Володимира.

[8] Очевидно йдеться про Валентина Мороза та Івана Геля.

[9] З Данилом Шумуком.

[10] Євген Сверстюк, Ігор Калинець.

[11] Йдеться про Оксану Мешко.

[12] У переписаному В. Чорноволом фрагменті збережено оригінальний варіант правопису автора листа. В публікації цього теж дотримано.

[13] Мова йде про Василя Стуса, Михайла Орлова, Миколу Руденка, Данила Шумука

[14] Іронічно йдеться про Голову КГБ при Раді Міністрів СССР Юрія Андропова.

[15] Михайло Хейфец (нар. 1934) – російський письменник, дисидент.

[16] Очевидно, має на увазі Данила Шумука.

[17] Гелій Снєгірьов (1927-1978) – письменник, кінорежисер, сценарист, журналіст.

[18] Оксана Яківна Мешко

 

Читайте також: 18 років минуло після загибелі В’ячеслава Чорновола, але ясності не побільшало.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-01-19 04:58 :14