середа, 8 лютого, 2017, 10:07 блоги Суспільство
Не ті українці, що народились, а ті, що не виродилися
Любов Сердунич
українська поетеса, журналістка

А відгадайте-но, що я таке?
Всі хочуть, як народиться дитина,
Щоб я було красиве і дзвінке,
Бо носить все життя мене людина...

Кажуть, саме воно, наймення, найприємніше чути кожному. Але чи завжди ми уважні до свого імя? Чи поважаємо його? Чи вимагаємо поваги інших людей до свого наймення?

До цих роздумів мене спонукала розмова з одним патріотом (я так вважала), який, розповідаючи про свою доньку, називав її тільки Дашею, Дашунею. То, виходить, кажу, що ти – патріот тільки зовнішньо (вишиванкою, патріотичними гаслами), на людях? А мовою щоденною, буденною, в родині? «А я й не знав, що Даша – не українське ім’я», – сказав мені знайомий. І в нас таких багато, хто не знає, що навіть якщо має українське ймення, то чомусь вимовляє його на по-московинському. Просвіщаймо людей, ділімося знаннями! Хтось же та прислýхається. Отже, трішки моїх роздумів і досліджень.

Дещо про імена по батькові в українській мові. Українські ймення. Кальковані імена

Ім’я людини – це юридично зафіксоване слово, за допомогою якого відрізняють одну особу від іншої. Появу імен дослідники відносять до часів, коли почала складатися мова неандертальців.

На вибір імен особливо впливає телебачення, з якого можна почути переважно суржик. А вживання по багато разів на день різних наймень на кшталт, Ваня, Петя, Міша, Саша, Даша, Вова, Діма, що теж є не українськими, тобто суржиком?..

Тож про імена варто поговорити окремо – і щодо їх калькування, й ідентифікації загалом.

Пригадую програму на одному з місцевих телеканалів: йшла передача про дитсадок, а в дитсадочку – «Ростік» (замість Ростик, Ростислав), «Славік» (замість Славко), «Владік» замість Владик, тобто Владислав… «Діма» – Дмитрик, а якщо дитину з таким ім’ям записали Денисом, то зменшено-пестлива форма – Денисик або Дениско. Олексій – начебто й без помилки, хоча є в українській мові й інша, українізована, форма цього чужого ім’я: Олекса. Однак увагу мою привернуло якраз ота повна форма ім’я дитини. Підкреслюю: дитини! Тож саме зважаючи на вік хлопчика, доречніше сказати Олексійко замість Олексій. Бо Олексою чи Олексієм він буде все своє доросле життя, а Олексійчиком коли ж, як не в дитинстві й називати хлопчика? Це ж саме можна сказати і про дівчинку, про котру титри повідомили, що це – Софія. А чому б не Софійка? Так милозвучно і пестливо. І, головне, доречно для дитини 5-річного віку.

І – Даниїл. Про оте Даниїл мусимо вести мову окремо. По-перше, ім’я – чуже за походженням, по-друге, ще й вжите у неукраїнізованій формі, а вона ж існує. І ця форма – Данило. По-третє, чому ж, поки це ще дитина, не вживати дитячий варіант імення, тобто зменшено-пестливу форму: Данилко? І на завершення телепередачі ложкою… меду в бочці дьогтю було чудове поєднання ім’я і прізвища: Ярослав Мудрий. Як же гарно підібрали наймення дитині її батьки, зваживши на гарне прізвище (до того ж – українське ім’я: Ярослав), віддавши, як кажуть, честь і славнозвісному князеві-королеві Київської Руси і подбавши, аби мимоволі або й символічно до цього Великого українця і син виправдовував своє невипадкове наймення. Честь і хвала таким батькам! Вони не лише подбали про гарне звучання ім’я дитини, а й вдалим підбором ім’я до даного долею прізвища виховують інтерес дитини до історії рідної держави, бо ж дитина, підростаючи, обов’язково цікавитиметься славним князем-тезкою.

А що ж каже Закон про імена?

Мова імен громадян України

  1. Громадяни України мають право іменуватися згідно з національними традиціями.
  2. Прізвища, імена по батькові громадян України подаються державною мовою відповідно до українського правопису.
  3. Кожний громадянин України має право на виправлення помилкового запису свого прізвища, ім’я по батькові відповідно до законодавства України.
  4. Іншими мовами прізвища, імена по батькові громадян України передаються відповідно до встановлених нормативів.

Про ймена – в минулому

Петро Одарченко у праці «Про культуру української мови. Збірник статей» (Київ: Смолоскип. – 1997) пише:

«У книжці М.Грушевського «Про старі часи на Україні», виданій 1907 року, на с.47 читаємо: «Князь Константин Іванович Острозький», найсильніший з українських князів та панів в 1510 – 30 р.р». Були й інші Острозькі. У грамоті 1585 року згадується Костянтин Костянтинович Острозький. Це не прізвища і не назви династій, а назви по батькові», пише П.Одарченко. «Отже, в 16-у сторіччі в Україні вживалася форма по батькові».

Так само і в Київській державі вживались імена по батькові. Спочатку відомі з літописів особи мали тільки імена: Олег, Святослав, Мал, Добриня. Пізніше до імен додавали ще й назву по батькові: Давид Ігорович, Давид Святославович. Синів Ярослава Мудрого називали Ізяслав Ярославич, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич. Сина князя Ігоря називали Святополк Ігорович. Сина князя Олега Святославича називали Ігор Олгович. Сина князя Мстислава – Ізяслав Мстиславович. Пізніше деякі назви по батькові стали й назвами родів: рід Ізяславичів, рід Ростиславичів.

ПРІЗВИЩА в сучасному розумінні слова вперше з’являються в українських пам’ятках ділової мови (у грамотах 14-ого – 15 сторіч): князь Іван Васильович Чорторийський, Юрій Глібович Белзький (1369 рік), Юрій Васильович Жаславський (1466 р.), Самійло Богданович Зарудний (Універсал Б.Хмельницького 1652 року). «Все це незаперечні факти, які свідчать, що форма по батькові існувала на Україні задовго до часів поневолення її Москвою» (П.Одарченко). «За часів Петра І дика Московщина, – пише П.Одарченко, – зазнала великих культурних впливів України та Білорусі. Тоді ж під українським впливом з’явилися на Московщині українські форми по батькові на -вич. Як свідчить К.Харлампович, «священики-москалі в 17 сторіччі звалися тільки по імені: поп Іван, або з додатком прізвища на -ов, -ев, -Грігорєв. І аж 1697 року Петро І дозволив князеві Довгорукому називатися «Юрий Федорович Долгорукий». Отже, – пише П.Одарченко, – не українці від москалів запозичили форми по батькові на -вич, а навпаки: москалі запозичили від українців ці назви по батькові». А я додам: не запозичили (бо коли позичають, то треба віддавати), а просто перейняли, не маючи своєї назви по батькові, перейняли як гарний вияв пошани до людини. Частина українських прізвищ утворилася з форм по батькові: Максимóвич, Герасимóвич, Трохимóвич із наголосом на ó. Водночас існують і форми по батькові Максúмович, Герасúмович, Трохúмович на ú (с.275), що є граматично правильно, як зауважує мовознавець О.Пономарів.

Власні імена. Правопис. Пйотр чи Петро? Владімір чи Володимир?

Транскрибовані імена на зразок Артьом, Маріна, Наташа, Лєна (Альона), Діма суперечать українському правопису.

І знову – Петро Одарченко, «Про культуру української мови. Збірник статей» (Київ: Смолоскип. – 1997, с. 285): В наш час у ЗМІ, не кажучи вже про побутове повсякденне мовлення, часто читаємо і чуємо жахливо спотворені імена людей: Татіана, Татяна, Тат яна, Пьотр Грігоренко, Наташа, Міхаїл, Міхаїл Горбачов, Павєл Літвінов, Ніколай Бухарін, патріарх Кіріл, Владімір Путін. Часто трапляються і такі дивовижні сполучення: Ольга Попов, Олена Худий, Тетяна Погорілий, Олександра Чабанівський і т. п.. В українській мові існує давня традиція завжди писати і вимовляти українською мовою східнослов’янські імена людей», навіть якщо вони іншомовного походження: Петро, Микола, Тетяна, Павло, Михайло, Олександр. У Словнику Б.Грінченка, в Російсько-українському словнику О.Ізюмова (1930), в академічному Словнику власних імен людей (1976), у друкованих творах наших найкращих знавців мови (С.Єфремова, М.Зерова, А.Кримського та багатьох інших) – всюди власні імена людей пишуться українською мовою, якщо вони стосуються представників східнослов’янських народів.

У «Кобзарі» Т.Шевченка читаємо імена московських державників: Петро, Катерина, Микола (а не Пьотр, Єкатєріна, Нікалай). В «Енциклопедії українознавства» (1955 – 84), у працях А.Кримського та інших виданнях читаємо: Олександр Пушкін, Олексій Шахматов, Олексій Толстой, Олександр Герцен, Володимир Ульянов, Микита Хрущов і т. д.. Отже, треба писати не «Міхаїл Горбачов», а Михайло Горбачов. Так само, як ми пишемо Гоголь, а не Ґоґоль. Бо прізвище Гоголь походить від українського слова гоголь (назви дикого птаха родини качиних). Так само треба писати Горбачов, бо це прізвище походить від українського слова горбач, яке означає горбату людину. Російський відповідник – горбун. Звідси й російське прізвище Горбунов. (Перший звук у слові Горбунов вимовляється і пишеться як г, а не ґ, бо асоціюється з українським словом горб) (Петро Одарченко, «Про культуру укр-ї мови. Збірник статей» (Київ: Смолоскип. – 1997, – с.286). В російській мові існує правило перекладати українські імена російською мовою і вимовляти їх згідно з законами російської орфоепії. А тому імена і прізвища українських письменників і вчених по-російському звучать так: Міхаїл Кацюбінскій, Павєл Ґрабовскій, Владімір Сасюра, Нікалай Зєрофф, Пьотр Магіла, Тарас Ґріґорєвіч Шевчєнко.

Отже, росіяни потворять наші імена і прізвища, проте не калічать своєї вимови і правопису, пишучи і вимовляючи українські імена і прізвища.

А чому ми, українці, нині нерідко росіянізуємо свою мову, правопис і вимову, пишучи і вимовляючи російські імена і прізвища на російський лад? Чи не тому, що багатьом бракує елементарних знань, недоотриманих ще у школі або у виші, комусь ліньки взятися за книжку, декому просто поміркувати, а більшості – таки не вистачає почуття гідности, аби не повторювати за кимось почуте, але неправильне? Згідно з нормами української літературної мови жіночі прізвища, які мають форму прикметника, завжди пишуться так само, як усі прикметники жін. роду: Ольга Попова, Олена Худа, Любов Кирилкова, Віра Чабанівська, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Темна, Ярослава Хитра, Ольга Драгоманова і т. д..

А власні наймення у пестливій формі! Вони переважно москвомовні: Вася, Ваня, Гріша, Діма, Мітя, Даша, Наташа, Стьопа, Катя, Саша... Куди поділися прекрасні українські відповідники: Івасик, Івась, Іванко, Василько, Васько, Владко, Владик, Володик, Володько, Григорко, Гринько, Дмитрик, Грицик, Дмитруньо, Дмитрусь, Микольцьо, Миколочко, Михась, Михайлик, Михасьо, Михасик, Петрик, Петрусь, Петрусик, Степанко, Стефко, Славко, Славчик, Марійка, Марічка, Маруся, Марися, Наталя, Наталочка, Леся, Олесюня, Світланка, Світланонька...»…

Незвичні для українського правопису прізвища надто часто вживаються на заході України. Щодо жіночих, то здається, що їх, неправильно записаних, навіть більше, ніж правильних. Нагадаю: йдеться про жіночі прізвища, які мають форму прикметника і які завжди треба писати так само, як усі прикметники жін. роду: Ольга Попова (а не «Попів»), Любов Данилишина (а не «Данилишин» (а не -ен)) і т. д.. Одначе не відомо, з якої причини, рясніють чоловічі прізвища в іменах жінок: Олена Дяків, Леся Петришин (-ен), Іванна Попів, Богданка Петрів і т. под.. Вже самі ці прізвища є прикметниками, тому повинні відмінюватись як прикметники: Олени Дякової, Лесі Петришиній, Іванні Поповій, Богданкою Петровою, натомість читаємо і чуємо їх у такій формі, наче ці прізвища – іншомовного походження і тому їх не змінюють за відмінками. Прикро, що ніхто в Україні не порушує цього питання. Прикро, що жінки з подібними (прикметниковими прізвищами з ознакою присвійности: чий?), очевидно, вже звиклись і почуваються, ясна річ, чоловіками… Втім, зараз українська жінка перейняла на себе багато чоловічих обов’язків на себе, прізвища лише підтверджують цей сумний факт…

Гадаю, аби не було такого зізнання у 40 років («А я й не знав»), до краси і милозвучности українських варіантів наймень, особливо, дитячих, маємо привчати з раннього віку дитини. І для цього з дитиною вже раннього віку можна повправлятися. Пропоную, наприклад, гру «Утвори лагідне ім’я». Відповідає дитина, а заодно повправляєтесь ви.

Гордій – Гордійчик, Гордійко, Андрій – Андрійко, Андрусь, Андрусик, Дмитро – Дмитрик, Дмитерко, Оксана – Оксанка, Оксаночка, Оксануля, Люба – Любонька, Любця, Марія – Марієчка, Марійка, Дарина – Даринка, Дариночка, Ростислав – Ростик, Ростиславко, Ростиславчик.

Ця гра не лише розвиватиме мовлення вашої дитинки, а й сприятиме вихованню гарних чеснот, умінню доброї поведінки та чемного і дружелюбного спілкування дитини в колективі.

Прізвища, спотворені системою

Упродовж багатовікової розкиданості українців серед інших народів і країн українські прізвища зазнали омосковщення, полонізації, мадяризації, а також іншої денаціоналізації, внаслідок чого втратили власне національне обличчя. Кучма ставав Кучмою, Олексич – Алєксічем, Гайовий був записаний як Гаєвой, хоча слова гай у російській мові нема, як нема в ній і Олекси та кучми. Таких спотворень, на жаль, не бракує й у прізвищах у різних краях. Більшість наших прізвищ утворено на українському ґрунті, а тому тісно пов’язані з лексичною і словотворчою системою української мови, тож повинні зберігати її і в написанні їх, і у вимові. Напр., від слова коваль як назви професії утворені прізвища Коваль, Ковальчук, Коваленко, Ковалів. Перекрученими є форми Ковальский (без ь), Ковальов, позаяк при всьому бажанні московської політики зросіянізувати ці прізвища корінь слів – коваль, якого, до речі, нема в російській мові, а є «кузнец», і вказує він на українське їх походження, а отже, українським повинне бути і написання, і вимова цих прізвищ. Найприкрішим є те, що носії подібних прізвищ змирилися з перекрученням їхніх наймень. Одні з них уперто повторюють, що в них так записано в паспорті, інші – що так було і в паспортах їхніх батьків, намагаються по-своєму пояснювати походження прізвища: мовляв, Димніч – від дим і ніч, а Куцовол (замість Куцовіл) – не від куций віл, а від куца воля. Чи не нісенітниця? Ці прізвища, спотворені історичними обставинами, тобто пануванням у нас диктаторської імперської системи, треба не лише реабілітувати, повернувши їм рідне написання, а й відродити їхню справжню природу, так само як треба відродити нашу націю. Це – одне і те ж.

Пам’ятаймо слушний вислів: «Не ті українці, що народились, а ті, що не виродилися».

«Прислухаймося, це ж вона, рідна наша земля українська, черкаська гукає кожного з нас поіменно: Завірюха! Завертайло! Зайвий! Залізняк! Захарченко! Гончар! Гармаш! Борщ! Покотило! Гречкосій! Дудка! Жупаненко! Забара! Гуркало! Жуйборода! Давискиба! Дубовенко! Щербина! Качурець!.. Ці, такі звичні, такі самобутні, неповторні прізвища наші предки дали нам, щоб ми з ними ніде не затерлись, не розтанули серед чужинців у чужих краях, щоб ми не зникли, «аки обри», з лиця землі. А ми добровільно хочемо розтанути, зникнути на своїй рідній землі, у себе вдома. Запам’ятаймо, оглухнувши до голосу рідної землі, до голосу наших пращурів, ми з вами виродимось як народ і як особистості»

(Василь Захарченко. Навіть імені нашого не лишать // Літературна Україна. – 1996. – № 1.).

Василь Слапчук у своїх коротеньких поезіях констатує: «Куди б серце не закинув, по всьому світі – соловейки з прізвищами українськими». Цим пишатися не надто випадає, що ми розпорошені, проте якщо вже так, то хай по всьому світі не зникають українські НАЦІОНАЛЬНІ імена й прізвища, а звучать таки українськими соловейками!

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-16 01:27 :58