Новини » Суспільство

Марко Р. Стех: Чи справді задля поневоленої нації Франко убив в собі поета універсального значення?

Іван Франко. Фото: photo-lviv.in.ua

В оцінках творчої спадщини Івана Франка зустрічаємо два, майже полярні погляди. З одного боку – більшість, яка не дуже знає його творів, та й не заглиблюється в їхні нюанси, звикла сприймати Франка як генія, Каменяра, який боровся словом за визволення свого народу. Інша, вимогливіша верства читачів вважає Франка творцем небуденного таланту, який однак цього таланту не зміг зреалізувати, бо розгубив його на службі злободенним справам свого часу, написавши більшість творів на рівні нижчому від рівня його здібностей і ерудиції. Себто присвятивши свої твори потребам поневоленої нації, Франко убив в собі поета універсального значення.

Про це сказав літературознавець, письменник Марко Роберт Стех в одній з своїх передач циклу «Очима культури», присвячених представленню мало відомих українських культурних діячів та інтелектуалів.

Про внутрішню боротьбу між Франком активістом і Франком поетом писали модерністи як Микола Євшан і академіки на зразок Олександра Колесси. А такі інтелектуали як Андрій Міковський закидали Франкові у поезії не оригінальність і недостатню майстерність форми. Провідний модерніст Ігор Костецький писав, що хоча робота Франка воістину неозора, однак як явище стилю він не існує. А поет з націоналістичного табору Євген Маланюк вважав, що Франко міг стати українським Гете, поетом світового значення, але знищив у собі творця, підкорившись політичній програмі свого вчителя Михайла Драгоманова. Котрий з цих поглядів на творчість Франка, – без критичне схвалення чи принципова критика, ближчий до істини? Чи може обидва вони не зовсім точні. На жаль, це факт, із душевним болем визнаний самим Франком, що велика частина його творів не досягає того рівня, до якого автор міг їх піднести за більш сприятливих обставин.

Канонізований після смерті, більшість життя Франко жив без підтримки української громади, на межі крайньої бідності, працюючи понад сили, щоб зводити кінці з кінцями та прогодувати себе і родину. Він писав у великому поспіху, інколи не маючи навіть нагоди прочитати текст перед тим, як треба було здати його до друку. Від праці у таких умовах вельми постраждала якість багатьох його творів.

Проте на захист Франка як справжнього майстра поетичної форми став у 1920-х роках чи не найавторитетніший знавець української поезії – Микола Зеров, провідник групи поетів неокласиків. Зеров ерудовано розвінчав критику Франка з боку модерністичних літераторів, які не простивши випадів Франка проти групи «Молода муза» і модернізму загалом, применшували цінність його власної поезії. Зеров один за одним наводить зразки вмілого, а то й віртуозного втілення Франком в українській поезії різноманітних строфічних форм і ритмів.

Зеров ніяк не ідеалізує Франка, вказує на хиби багатьох принагідних, написаних на злобу дня творів. Але заявляє, що там, де Франко має змогу обробляти вірш або де вірші фіксують вершини емоцій, він умів бути бездоганним.

Вдумливе ставлення Зерова до Франка-поета пізніше продовжили кращі літературні критики в еміграції, такі як Юрій Шевельов, а також літератори-нонконформісти в Україні. Скажімо, енігматичний творець та інтерпретатор поезії Олег Лишега, для кого Франко був найбільшим скульптором у слові, а його поезія – один згусток болю.

Якщо наймайстернішими ліричними творами Франка вважають поезії з циклу «Зів’яле листя», то вершиною його досягнень в епічному жанрі є поема «Мойсей». Юрій Шевельов називає цю поезію другим заповітом української літератури, себто другим після «Заповіту» Шевченка найважливішим посланням українського поета своєму народові. Шевельов вказує на унікальність «Мойсея» в загальноєвропейській літературі, стверджуючи, що ця поема, написана після найтяжчих випробувань, була для Франка зведенням рахунків не лише зі своїм народом та з особистою долею, а й з людством. На думку Шевельова, у «Мойсеєві» Франка українська література наблизилася до універсального рівня культури, що в ньому перебувають твори на зразок «Фауста» В. Гете.

Франкова оповідь про Мойсея-пророка, який веде свій неслухняний і бунтівничий народ до землі обітованої, але сам мусить померти ніколи не увійшовши в неї, безперечно, має автобіографічний вимір, віддзеркалює складні і бурхливі взаємини Франка з українськими сучасниками. А водночас, – це універсальна притча про покликаного богом духовного провідника людей, який мусить увійти в гіркий конфлікт із тими, чиє життя він пробує підняти на вищий рівень.

У Франковому «Мойсеєві» нема наївної ілюзії, що досягнення вимріяної мети – тієї обітованої землі, що для Франка і українців його часу була символом здобуття державної незалежності, означає кінець боротьби і страждань. Навпаки – це тільки початок дальшої дороги і нових викликів, бо пропри розчарування і сумніви Мойсея, кінцевим оптимістичним акордом поеми Франка є усвідомлення, що сенсом життя людей і народу не є досягнення якоїсь конкретної мети, яка ніколи не виправдовує уявних сподівань, а безнастанне стремління і постійний духовний розвиток і рух – особистості, народу, людства, – до ідеалу кращого життя.

Опера Мирослава Скорика «Моисей». Фото: Олена Храмова
Опера Мирослава Скорика «Мойсей». Фото: Олена Храмова

На початку XXI століття твір «Мойсей» отримав нове життя в іншій мистецькій формі – як велична опера «Мойсей» одного з живих класиків української музики Мирослава Скорика.

 



Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...