Новини » Суспільство 568

Каналізація Львова: чому «гроші не пахнуть», хто такі «пурґанти» та інше у «дивній» книзі

Каналізація Львова: чому «гроші не пахнуть», хто такі «пурґанти» та інше у «дивній» книзі

Дві книги, які побачили світ у видавництві «Аверс» – «Каналізація міста Львова (від початку XV ст. до 1939 року)» автора Павла Ґранкіна (вже покійного) та «Водогін міста Львова (від початку XV ст. до 1939 р)» автора Христини Харчук, – були відзначені як краща книга на цьогорічному Форумі видавців. Робота над підготовкою до друку цих книг тривала шість років, поєднує їх набір карт, виданий у вигляді третьої книжки. Такі фундаментальні дослідження каналізації та водогону Львова з XV століття до 1939 року опубліковані вперше, вони містять багато нового цікавого матеріалу, викладеного у доступному науково-популярному стилі зі збереженням історичних фактів. В них подано багато якісних фотографій.

Про це сказала директор видавництва «Аверс» Галина Гнидюк.

Виявляється, що такі звичні для сучасної людини блага цивілізації, без яких неможливо зараз уявити життя – водогін та каналізація – з’явилися у Львові дуже давно, ще у XIV столітті. Щоправда, вони мали не такий сучасний вигляд, як тепер. Їхній розвиток тривав довго і містить багато різних цікавих фактів, які знаходять свій відбиток у теперішніх умовах. Скажімо, колись за несплату «водного» податку відрізали труби, тепер це також застосовують. Плату за користування туалетами брали вже у Давньому Римі. А проблеми зі сміттям супроводжували Львів і у середньовічні та пізніші часи.

Ще дуже багато різного і незвичного можна почерпнути з цих двох книг, які викликають неабиякий інтерес. Пропонуємо ознайомитися з окремими цікавенькими фактами з них.

Початки каналізації Львова

Перші згадки про роботи з водовідведення – копання ровів та канав – містяться у записках Мартіна Ґруневера (1606–1606) та описі Львова Йоганна Алембека (Альнпека) (16031606).

<nbsp;>

Згідно з їхніми відомостями, водовідвідні канави і рови були одними з перших інженерних споруд, що з’явилися у княжому місті. «Якщо враховувати, що тодішня техніка майже не змінювалася протягом століть, то можна припустити, що вона була майже така, як і в пізніші часи: викопані в землі канави з укріпленими палями (або фашинами) берегами; іноді застосовували видовбані дерев’яні жолоби («корита»).

Такими були початки каналізації Львова. Її розвиток ніби в мініатюрі повторював розвиток каналізацій у давніх культурах. У Стародавньому Єгипті використовували жолоби для зрошування полів фекаліями. Закриті стічні канави з часом стали замінювати підземними кам’яними каналами.

З туалетами Давнього Риму пов’язана і крилата фраза «Гроші не пахнуть» («Ресunia non оlet»). Як оповідає Светоній, Тит (син імператора Веспасіана Флавія) докоряв батькові за те, що він навіть вбиральні пообкладав податками. Той взяв монету з першого прибутку, підніс до його носа і спитав, чи смердить вона. «Ні», – відповів Тит. «А це ж гроші з сечі», – сказав Веспасіан. З легкої руки Веспасіана Флавія плата за користування каналізацією стала загальним явищем і залишається актуальною дотепер.

Збереглися тільки принагідні згадки про каналізацію Львова в міських актах і хроніках, на підставі яких можна зробити певні висновки про місце розташування міських каналів. Так, у хроніці Зубрицького йдеться: «Рік 1719... Під містом було два старовинні великі головні канали для його осушення, на хлопа глибоко засклеплені, з яких один від Галицької брами аж на Краківське передмістя попід єврейські ятки виходив». 1404 роком датує Луція Харевічова початок праць над львівським водогоном і пов’язане з ним створення підземної каналізації.

Необхідність постійного дренажу зумовлювалась високим рівнем підземних вод у місті. Про цей рівень дає уявлення випадок, що стався у 1521 році при перенесенні з монастирського цвинтаря до костелу тіла Святого Яна з Дуклі. Тоді в розкопаній могилі з’явилася така кількість води, що пізніше там зробили криницю і цю воду вважали цілющою.

Крім головних каналів, що проходили під вулицями міста, існували і другорядні, які відводили воду з храмів, міських будівель тощо.

«Пурґанти, що гній шуфлювали»

Очищенням підземних каналів та ринштоків відали рурмайстри, а безпосередніми виконавцями були «пурґанти, що гній шуфлювали». До обов’язку останніх входило також вивезення «гноїв» з міста. Серед міської служби «пурґанти» з’явилися з 1525 року. До цього очищенням міста завідував кат, а прибирали місто як, наприклад, в 1467 р два рази в рік: перед Великоднем і перед днем Святого Михайла (29 вересня). Іноді чистили також і площу Ринок – перед процесією на свято Божого Тіла. Тільки від часів епідемії 1548 року зростає турбота по чистоту міста. Тоді винаймали постійного слугу для щотижневого очищення міста і вивезення нечистот.

Канали слугували для дренажу, а фекалії накопичувалися у вигрібних ямах туалетів у кам’яницях, якими користувалися усі мешканці будинку. Чималу популярність у той час мали нічні горщики, які заможні люди возили зі собою. Дуже часто їх вміст виливали не до вигрібних ям, а просто на вулицю.

Санітарний стан єврейської дільниці був жахливим, євреї не мали міського громадянства і не сплачували податків, бо вважалися королівськими підданими. «Не дивно, що де тільки євреї мешкали біля міського муру або веж, там були «гної на півтора, два, два з половиною (зрости) хлопа».

У 1772 році, коли Львів став столицею Королівства Галичини і Льодомерії у складі Австро-Угорської імперії, бруду на площі Ринок було так багато, що в ньому застрягла карета самого цісаря Йосифа II разом із запрягом з шести коней.

Однією з акцій нової влади було розпочате у 1777 році розбирання міських фортифікацій, що тривало аж до 1820 року. Разом з упорядкуванням Нижніх (західних валів) тривали роботи з регуляції річки Полтва, що була стоком підземних каналів, розташованих здебільшого у центральній частині міста. У 1861 році з’явився перший канал, води з якого відводилися не до басейну Полтви, а до потоку в Білогорщі (басейн Дністра). Крім кам’яних у Львові були і дерев’яні канали. Виконані з дубової деревини, прямокутні в перетині, вони були удосконаленим варіантом відомих ще з середньовіччя «корит» – жолобів, якими відводили воду.

Кам’яні і дерев’яні канали, а також відкриті ринштоки становили каналізаційну мережу тогочасного Львова, яка створювалась стихійно, без якогось плану, у міру розвитку міста і збільшення його населення. Нещільні канали та вигрібні ями забруднювали ґрунтові води і це сприяло частим епідеміям. Так, епідемія холери, що тривала з 22 травня по 24 вересня 1831 року, забрала життя 2621 мешканцю міста. Потреба модернізації львівської каналізації ставала дедалі актуальнішою.

Перекриття Полтви дубовими плахами

<nbsp;>

Кінець 1870-х років став часом появи перших планів створення у Львові більш сучасної системи каналізації. З 1878 року поряд з цегляними починають застосовувати і канали з бетонних труб. У 1890 р. Було вимощено дно Полтви в районі пл. Сольських (тепер пл. Зернова) і перекрито річку дубовими плахами на площі Різні. Одночасно будували канали в різних дільницях Львова, здебільшого на передмістях.

У 1906 році інженер Юзеф Зажицький оприлюднив свою працю «Про каналізації міста Львова». Мережу міста автор поділив на 16 каналізаційних басейнів. Цей план був використаний у майбутньому для детальнішого плану каналізації м. Львова.

Наприкінці 1920 року розпочалися роботи над подальшим перекриттям Полтви, яке було доведено до тодішньої межі міста. Перекрита частина річки закінчувалася на території Клепарова, у районі теперішньої вулиці Торф’яної. Далі річка текла у відкритому річищі, дно і береги якого було викладено бруківкою.

<nbsp;>

Роботи над створенням єдиної системи каналізації міста тривали навіть в апогей кризи 1930-1931 роках. Але її не вдалося повністю створити до початку Другої світової війни.

«Ловці перлів» або «манеляжі»

На 1938 рік загальна довжина міської каналізації становила майже 163 000 м. Автор єдиного нарису, присвяченого львівській каналізації, Александер Мединський дає не тільки загальний технічний огляд міської каналізації, а й зупиняється на людських аспектах цього підземного світу: «...трапляється, що канал розташований під підлогою, до якого таким чином легко дістатися з підземелля. Тому нема нічого дивного, що підземелля становлять зручний терен для кримінальних елементів, які скоюють з каналів посягання на чужу власність». Також він пише про людей, які походять з передмістя і відбувають з боку Замарстинова у подорожі до підземних каналів, де інколи годинами займаються «виловом перлів». Назвали їх «ловцями перлів», а на спеціальному жаргоні їх звуть «манеляжами». Вони приходять до підземелля, щоб виловлювати з мутних струг «скарби», що потрапляють туди зі стічними водами. «Манеляжі», обравши зручне місце, закидають у воду маленькі сіті, а коли набирають у них густий осад з дна, викидають його на хідник і, наблизивши каганець, маленькими грабельками шукають у ньому розмаїтих коштовних предметів, що іноді через необачність потрапляють до каналізації.

Перший водогін у Львові

Згідно з матеріалами археологічних розкопок, які були проведені С. Терським у 1997 році, перший львівський водогін з керамічних труб, який з’явився у житлових кварталах навколо Старого Ринку на Підзамчі, можна датувати XIV ст. Водогін, вірогідно, йшов від джерел Високого Замку (сучасна вул. М. Кривоноса) у бік єврейського кварталу. На час розкопок, водогін виявлений на глибині чотирьох метрів, був ще добре збережений, у керамічних трубах ще текла джерельна вода. Як і всі водогони середньовічної Європи, львівський водогін прокладали в особливій секретності – документів, які б виявили точне місце розташування водогінних споруд, не виявлено.

Трубопровідних майстрів або будівничих водогону називали рурмайстрами. Їм допомагали підлеглі, які прокладали канали, чистили криниці. У другій половині XV століття у Львові працювало чимало рурмайстрів, запрошених містом з інших країн. Рурмайстри належали до добре матеріально забезпечених працівників.

На будівництво водогону, незалежно від того, мав він слугувати для приватних чи громадських потреб, у середні віки необхідно було мати королівский дозвіл. На початку XVII ст. з міського водогону, за згодою магістрату, воду за малу плату підвели до кожного будинку середмістя. За споживання води користувачі платили так зване «водне» або «рурне» («трубне»).

<nbsp;>

З водогонів, які під’єднували за індивідуальними контрактами до будинків повноправних громадян, тобто римо-католиків, плата була окрема. Міська влада намагалася обмежити доступ до води вірменам, русинам, євреям, а також духовенству та шляхті, які не хотіли платити місту податків. За несплату їм відрізали водогони.

У XVII ст. (1654–1655) львівські водогони будували з керамічних труб, але згодом рурмайстри переконалися, що такі водогони дорогі й ненадійні передусім у місцях перетину з фортифікаційними спорудами. Тому найбільш розповсюдженими стали дерев’яні труби, просвердлені зі стовбурів дуба, вільхи або сосни. Всередині труби висвердлювали канал діаметром 15-20 см, в який забивали залізні циліндричні з’єднувальні муфти довжиною близько 30 см, якими з’єднували дерев’яні труби в герметичну нитку водогону.

Система водопостачання у середньовічному Львові була гравітаційною і включала водозабори, водозбірники й водогінну мережу. Біля підніжжя Високого Замку за Миколаївською церквою було джерело і водозбірник, відомий ще з часів князя Лева.

Водограї на площі Ринок

У 1770 році площа Ринок вже мала чотири криниці з кам’яним обмуруванням на всіх кутах, які забезпечувалися водою з підміських джерел. Уперше всі ці криниці з’явилися на давньому плані Львова у 1770 році і подані як fontes ciritata. Вони не були фонтанами у прямому розумінні цього слова – вода в них не б’є угору, а витікає двома струмками. Згодом, у XIX ст. відомий львівський скульптор Гартман Вітвер оздобив їх кам’яними статуями міфологічних постатей – Нептуна, Амфітрити, Адоніса і Діани.

До давніх криниць Львова XVII ст. відносять криницю монастиря Святого Лазаря, криницю Бернардинського монастиря і криницю на Високому Замку. Криниці перебували під наглядом міського хіміка Мечислава Дунін Вонсовича, і після видачі ним свідоцтва про непридатність їх закривали або навіть закопували. За його даними, найбільш придатною для пиття вважалася вода з Погулянки.

На початку XIX століття для відпочинку заможних верств населення споруджували платні купальні на ставах, які були обладнані роздягальнями, ресторанами та обслугою. Один з перших таких закладів виник на Залізній Воді.

Розвиток системи водопостачання Львова

В 1896 році почали пошук нових джерел для водопостачання міста, було вирішено закласти новий водогін. Урочисте відкриття і посвячення нового водогону з Волі Добростанецької відбулося 9 березня 1901 року.

Міська мережа складалася з двох систем: кільцевої і розгалуженої тупикової. Ці дві системи виникли через характер міської забудови. В центрі міста і там, де при існуючих вулицях було можливо замкнути кільце водогону, застосовано першу систему, а в тупикових і лише частково збудованих вулицях – другу.

У 1928 році введено в дію водогін з джерел у м. Великополі – місцевості, віддаленій на 2,6 км від Волі Добростанецької. В 1930-х роках в околицях міста, де не можна було довести водогінну мережу, збудовано багато вентиляційних криниць, а також свердловин з помпами. Тоді ж існував так званий парк водовозних цистерн та асенізаційних криниць Антонія Кунца. Цистернами завозили воду в ті частини міста, де був брак питної води, а також поливали вулиці для очищення від бруду.

У будівельному сезоні 1932 і 1933 років через значну нестачу водогінної води у двох частинах міста – на верхньому Личакові та Новому Львові поблизу Залізної Води зведено дві водонапірні вежі. У 1933–1935 роках у Львові спорудили три плавальні басейни: критий при вул. Стшалковської, 5 (тепер – пл. С. Петрушевича, 1), відкриті – «Замарстинів» (тепер «Спартак») і «Залізна вода» («Динамо»).

<nbsp;>

Львівські лазні

Популярністю користувалися також львівські лазні. В міських лазнях при вул. Бальоновій (тепер вул. Під Дубом), а також у перших громадських лазнях на вул. Бема (вул. Я. Мудрого), заснованих у 1912 році, наприкінці 1930-х років протягом місяця могло купатися 5500 осіб. Лазні тоді почали будувати також при школах, гімназіях, магістратських будинках, будинках залізничників тощо.

У 1939 році водогінна мережа налічувала 312 км, до неї було під’єднано 7912 будинків. На початку XX Львів мав шанс стати портом і увійти до системи водних шляхів Європи. Галицькі інженери створили проект, згідно з яким місто можна було сполучити з водними шляхами Європи двома каналами. Перший канал мав з’єднувати Дністер з Віслою, а отже – Чорне море з Балтійським. Другий канал передбачав сполучення через Буг зі Стиром, а далі з Прип’яттю і Дніпром. Однак за часів Австро-Угорщини ці проекти так і не були реалізовані, а потім на заваді стала Друга світова війна.

Підготувала Галина Палажій

Додайте ZIK.UA в обрані джерела Додати в обрані Google News

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.