Новини » Події 20 вересня, 2016, 10:21 блоги
Тихий вечір у мирному місті. Військовий щоденник
Влад Якушев
журналіст, письменник, екс-начальник прес-служби 14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»

Від місця служби до будинку Сан Санича десь година неспішним ходом. До ранку я армії не потрібен, отже повільно бреду на околицю Рівного. Можна не квапитись, і я іду, вдихаючи прохолодне вечірнє повітря і розглядаючи людей, що живуть своїм звичним цивільним життям. Зараз я теж майже цивільний і уявляю, що іду додому з редакції. Просто я переїхав до Рівного через сімейні обставини.

Якийсь козел їде через пішохідний перехід, не звертаючи увагу на світлофор. Люди відскакують в сторону, а я б’ю долонею по даху його машини. Козел не зупиняється.

Життя… Звичайне життя мирного міста.

Заходжу в під’їзд. В мене є ключ, але я не дістаю його. Коли Сан Санич чекає на мене, то не закриває двері.

– Владику, ти? – чую з кухні.

– Я.

Жарівка на кухні слабенька і горить тьмяно. Сан Санич якраз закип’ятив воду і засипав у кружки заварку. Кип’яток шипить, наштовхуючись на холодні стінки кружки, і пекучі краплі гнівно вискакують на стіл.

Я кладу у чай по дві ложки цукру, а Сан Санич включає на ноутбуці пісню групи «Арія» – «Я свободен». Це той же ноутбук, що був з нами на фронті.

Санич закурює і закриває очі. Його вже тут немає. Він у Мар’їнці – у також тьмяно освітленій кухні нашого будинку. Тільки стіна там з тріщиною від вибуху і вікна закладені мішками з піском.

Я теж закриваю очі… Доганяю побратима.

Сьогодні тихо. Рації сплять, прокидаючись тільки під час переклички.

– Сова…

– Сова 4,5,0…

– Сова, я Гео. Принял.

– Одинадцатый.

– Одинадцятий 4,5,0…

– Одинадцатый, я Гео. Принял.

Ми насолоджуємося тишею. Кожному з нас є про що подумати і потреби у розмові ні-про-що немає.

За вікном мнявкає киця.

Ми з Сан Саничем відкриваємо очі і оглядаємо підлогу. Кітка кричить у Рівному, під вікном Сашиної квартири, але ми ще не встигли повернутись зі спогадів і шукаємо на підлозі Рижку – контужену кицьку, що залишилась у Мар’їнці.

Я посміхаюсь. Сан Санич розуміє про що я, і вдруге закурює.

Ми знову мовчимо. Я розумію, що за людина навпроти мене, і він знає, з ким п’є чай. Про що нам говорити? Ми рік були на війні і 9 місяців прожили в одній хатці. Чого ще ми один про одного не знаємо?

Починати розмову словами: «А пам’ятаєш…»? Звичайно, він пам’ятає. Таке неможливо забути.

І я пам’ятаю… Як Сан Санич під шквальним вогнем вивозив пораненого Ведмедика. Як одним пострілом з РПГ поцілив у сєпарський склад боєприпасів, який потім горів два дні. Як заклеював скетчем розбите снайперською кулею вікно машини. Саничу тоді повезло, не виверни він кермо, його б вже не було серед живих.

– Добирався сьогодні з полігону, – кажу я. – Чотири рейсових автобуси повз мене проїхало. Бачили, що у формі і не зупинялись. Дармовий пасажир з посвідченням учасника їм не потрібний. А п’ятий їхав – новий, гарний. Якихось туристів віз. Я навіть голосувати не став, такий автобус модний був. І знаєш, Санич, він сам зупинився. І грошей з мене не взяли.

– От бачиш, Владику… На одного патріота чотири уроди. Тому три роки воюємо. А все ніяк не переможемо. Давай-но ми по бутербродику зробимо. Я масла купив.

Я розглядаю рукави своєї форми. Вона трохи обтріпалась, але виглядає ще пристойно. Форму я беріг. Минула осінь у Мар’їнці теж була тепла і я ходив у волонтерській формі, а цю вдягав тільки, коли у штаб виїжджав.

– Осінь у Мар’їнці тоді теж була теплою, – каже Сан Санич.

Я посміхаюсь. Я ж казав, що нам не обов’язково говорити вголос. Ми давно, за звичкою, ведемо діалоги очима. Так було треба там, на війні.

Звички…

В нас залишилось стільки звичок, непотрібних у мирному місті.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-05-24 21:52 :37