Новини » Суспільство 9 вересня, 2016, 22:30
Події 1990 року розбудили центр, тепер схід має відчути себе Україною, – експерт

Восени 1990 року українські студенти готували акцію, яка увійшла в історію під назвою Революція на граніті. Тоді вони ще не знали, скільки часу доведеться провести на майдані посеред Києва, поки влада прийме всі їхні вимоги. Не здогадувалися і про те, що після перемоги боротьба не закінчиться.

Про це йдеться у фільмі «Шлях до незалежності: Маятник революцій»,  від творців «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» (на телеканалі ZIK).

Наприкінці існування Радянського Союзу більшість парламенту Української Радянської Соціалістичної Республіки становили комуністи, які прагнули затримати хід історії. Партократи і «червоні директори» – так звана «група 239» – контролювали Верховну Раду. Йшла мова про підписання нового союзного договору. У небайдужих студентів виникає задум великої акції протесту в Києві, яка мала вийти за межі молодіжного середовища та перерости у масовий страйк по всій країні.

«Ніхто реально не міг тоді сказати, як і чим це закінчиться. Тому що ми мали перед собою і приклад придушення студентських виступів у Китаї, де танками подавили протестувальників. Кажуть, що Союз на той час уже був гнилим. Гнилий чи не гнилий, але навіть своїм тулубом придусити міг», – згадує учасник «Революції на граніті» Ростислав Дідух.

Спецслужби і міліція готувалися зіграти на випередження, завадивши молодим революціонерам розпочати акцію протесту. І лише сувора конспірація давала шанси на успіх. КДБ володів інформацією і про намір голодувати, і про можливе місце акції. Уже з перших кроків на пероні залізничного вокзалу столиці студенти помітили, що до їхнього приїзду ретельно готувалися. Тому молоді люди ухвалили рішення: організовано зайняти площу в центрі столиці.

«Нині ми звикли говорити про Майдан Незалежності. Я б хотів озвучити ім’я Михайла Канафоцького, це саме його заслуга, що ми маємо цю назву. Весь наш табір огородили по периметру. І Мишко на чистому аркуші А4-формату написав «Майдан Незалежності» і почепив до того шнурка», – розповів учасник подій 1990 року львів’янин Андрій Салюк.

Однак, у перші дні, коли ризик атаки був найвищим, так нічого й не відбулося. Наказу на розгін ніхто не віддав, а силовики виглядали розгубленими. Тому студентам довелось змінювати тактику і готуватися до затяжного протесту. На Майдан прибували резервні групи з регіонів, розбивали нові намети. Щодня до протестного містечка приходили сотні, а потім і тисячі киян. У суперечках і розмовах народжувалась національна свідомість.

«Вони щось чули про такі страшні речі як Бандера, УПА, Січові Стрільці. Але що таке націоналізм, що таке патріотизм, що таке українська ідея – про все це потрібно було багато говорити», – розповів про тодішні події очевидець, письменник Тарас Прохасько.

Згодом, після захоплення площі перед парламентом, студенти беруть під контроль і червоний корпус університету. Підтримка акції стрімко зростає. З Києва активісти їдуть піднімати страйки по всій країні.

«Я друкував заяву в міліцію, що 18 числа ми виходимо на акцію протесту. Заходить студентка і каже: «Можеш не друкувати – голодування припинилося». Спочатку був шок. Ми перестрашились, що розігнали всіх, арештували. Ні, виконали всі вимоги! Як? Не вірю! Неможливо!» – згадує Андрій Салюк.

Спеціальна комісія парламенту підписала тоді угоду, якою зобов’язалася виконати всі вимоги студентів: уряд йде у відставку, союзного договору не буде, а наступного року мають відбутися дострокові вибори. Так Революція на Граніті завершується тріумфом без жодної краплі крові. Однак райдужні сподівання швидко розвіялися і маятник історії хитнувся в інший бік. На обіцяні молодим революціонерам дострокові вибори не наважилися навіть депутати «демократичного крила».

Вже у новому десятилітті учасникам тих подій 1990 року іще не раз довелось виходити на Майдан і на барикади. Після тривалої перерви в країні знову назріла революційна ситуація. Останньою ж краплею стала смерть одного із членів студентського братства – журналіста Георгія Ґонгадзе.

Наметове містечко цілу зиму стояло в центрі Києва. Одне із шатер – символічно порожнє, біля нього – силует Ґонгадзе. Влада знесла намети 1 березня 2001 року. Це призвело до радикалізації протесту. Тоді, вперше за історію українських протестів у хід пішли арматура, каміння, пляшки із запалювальною сумішшю.

«Це була репетиція і таке зворушення для суспільства. Ми показали, що готові стати за свої права, що мають бути покарані вбивці Ґонгадзе. Це був такий перший поштовх прокидання зі сну, свідчення того, що триває боротьба за становлення держави», – пояснює активний учасник подій Андрій Рожнятовський.

У 2001 році міліція провела хвилю арештів – затримували навіть за підозру в участі в акції. Тому активні студенти, члени громадських організацій, готуючись до нових хвиль протесту, були змушені збиратися підпільно. Досвід старшого покоління став у нагоді. Активісти «Студентського братства», які колись пройшли випробування київським гранітом, тепер допомагали молодшим активістам захищатися від тиску влади.

«Під час Помаранчевої революції, коли розпочалися всі ці події, абсолютно не змовляючись, знову усі братчики зустрілися. Зібралися, як ми кажемо «старі баняки», ті, хто був колись студентами, а вже давно не студенти», – зазначив Андрій Салюк.

Неділя, 21 листопада 2004 року. Після закриття виборчих дільниць екзит-поли віддають перевагу Вікторові Ющенку, проте офіційні результати зовсім інші – третім президентом України оголошено Віктора Януковича. В останній тиждень осені країна розпочинає масові протести проти сфальшованих виборів.

«Коли ми дізналися результати, побачили фальсифікації, то сформували колону з 15 машин, в’їхали у Київ. Тоді я побачив весь Майдан набитий людьми це все були кияни. Я сказав, що ми переможемо все одно. Якщо стільки людей у понеділок вийшло, то це вже перемога», – поділився враженнями від побаченого тоді у столиці активний учасник Революції на граніті Сергій Бащук.

Кожна наступна революція зрушувала внутрішні кордони як на мапі країни, так і в душах людей. І українська ідея здобувала нову територію, поширюючись на схід.

Минуло ще 10 років – і на Майдані знову збираються студенти. Третя революція видалась найважчою і найтривалішою. У 1990 році все завершилося за 16 днів, у 2004 для перемоги знадобився місяць, а Євромайдан розтягнувся на цілих три місяці і став справжнім тектонічним струсом для країни.

Попри всі зусилля і поради досвідчених революціонерів іще раз увійти в ту ж річку новому поколінню не вдалося. Цього разу студентська революція розвивалася зовсім інакше.

«Не було того моменту, щоб студенти стали монолітною колоною без політичних прапорів. Я ненавиджу політиків, бо вони вважають свій прапор вищим від українського», – наголосив громадський активіст Ігор Коцюруба.

Ті, хто вже не міг бути на передовій, забезпечили молодшим надійний тил. Участь у революції взимку 2014 року стала питанням життя і смерті. Колись юнацький запал штовхав їх уперед, тепер вони допомагали знанням і досвідом. Утім не всіх майданівців вдалося врятувати. Революція Гідності завершувалася пострілами. Та й цього разу не було коли святкувати вистраждану перемогу – із перших днів весни розпочалася війна і окупація.

«Четвертої революції я точно не хочу. Кожна з них була драматична, а особливо остання. І вона врешті ще триває, бо кожного дня гинуть люди і це, знаєте, звичайно страшно», – каже Сергій Бащук.

«Ми студентами на Майдані хотіли підняти центр. Щоб вони згадали, що вони українці. Тепер завдання, щоб схід зрозумів, що вони українці», – так оцінює здобутки акцій протесту, активний учасник «Студентської революції на граніті» Андрій Хавунка.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-20 07:20 :30