понеділок, 1 серпня, 2016, 9:42 блоги Політика
Хто є справжнім правонаступником Речі Посполитої?
Олег Рибальченко
студент Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

Право на владу – це право керувати, очолювати групу людей, бути в фарватері, бути захисником і катом, «верховним кормчим», напівбогом чи загальнонародним цапом відбувайлом. Впродовж світової історії право на владу, за різних часових проміжків та в різних людських утвореннях отримувалося (точніше кажучи, виборювалося) відповідно до різноманітних факторів.

Після падіння класичної Римської Імперії джерелом влади в нових варварських державних утвореннях був меч. Подолавши ворогів та розселивши плем’я на новій території, будь-який варвар закріплював за собою право правити. На теренах колишньої Римської імперії, зі своєю чіткою становою класифікацією, варвари зайняли прошарок державної бюрократії, керівників різноманітних рівнів, суддів та виконували оборонну функцію. Пізніше християнська церква поклала на себе обов’язок легітимізації державної влади. В VIII столітті Папою Римським був Стефаном ІІ був коронований перший монарх – король франків Піпін Короткий. Суспільство отримало чітку стратифікацію на «тих, хто воює», «тих, хто сіє» і «тих, хто молиться». Таким чином церква також убезпечувала себе та свої статки, відбулася легітимізація влади в варварських королівствах. За декілька поколінь «темні віки» в Європі закінчилися.

При коронації відбувалося не просто возвеличення монарха, він також пов’язував себе зі складною системою, приносячи коронаційну клятву. Коронація була системою соціального, культурного і політичного договору між правителем і тою політичною елітою, якою він, перш за все, управляє. Коронаційна клятва проголошувалася над Біблією, рівнозначно, як зараз президент приносить присягу.

Традиційно при утворенні нової держави важливу роль відіграють чинники, які аргументують її утворення. Для американських штатів таким аргументом стала Конституція – суспільний договір східного узбережжя північноамериканського материка. Для західної Європи – традиція державного управління, досить консервативна річ, схожа з закритим клубом обраних, члени якого відстоюють нерушимість, яка може бути змінена лише унаслідок великих потрясінь, як от Перша світова війна для Німецької та Австрійської імперій. Для Східної Європи – національне питання, актуалізоване на початку ХХ століття, утворення національних держав на теренах колишніх імперій. Національне питання було настільки потужним для цього регіону, що навіть при утворенні СРСР, союз складався з квазі-державних утворень, названих за національною ознакою – Українська РСР, Білоруська РСР, тощо.

Останні два роки, сучасна Українська держава, збройно відстоює не тільки власну територіальну цілісність, а й право спадщини на фундаментальні питання історії, що стосуються Київської Русі та часів Козаччини. Проте за сучасним державним устроєм, фактичною схемою розподілення влади, на практиці Україна є прямою правонаступницею Речі Посполитої. Так, так, тієї держави, яка викладалася і продовжує викладатися школярам, як ворог під тривалим впливом тієї ж Москви, для якої акцент на Переяславську раду і акт возз’єднання Росії з Україною є важелями у величезній машині пропаганди.

На відміну від Польщі міжвоєнного періоду, Україна не отримала незалежність «на штиках» легіонів вишколених австрійськими та німецькими офіцерами, та одягнених в французьку форму. Українцям не вистачило б на це єдності. Детально обізнані в темі фахівці можуть довго дискутувати, хто з лідерів того періоду кращий та розумніший. Прихильники Винниченка і Грушевського, якби вони не вдягалися, чим би не займалися і скільки б не заробляли, не розуміють що відстоюють аналогічний теперішньому популізму деяких партій та діячів міф про низькі тарифи, субсидії та величезні пенсії, відірваний від реалій економіки. Забуваючи, що перший на початку Директорії вважав основним ворогом Польщу, а не комуністів, а другий – своїм пацифізмом загальмував «українізацію» війська. Хтось критикує прихильників Скоропадського за його вибір союзників (так по дитячому, коли ніхто не хоче грати за «поганих хлопців»), проте забуваються, що для інших держав українського питання просто не існувало. Обравши боротьбу до кінця, легше битися припертим до стіни, ніж оточеним з чотирьох боків, якщо, звісно, не збиратися втекти… в еміграцію, наприклад, бажано з державною скарбницею.

Якби не хотілося польським шовіністам, воістину оригінальною Третьою Річчю Посполитою є сучасна Україна зі специфічною формою державного управління та особливістю еліти. Після обох українських революцій – 2004 та 2014 років державний устрій повертався до парламентсько-президентської форми, адже в обох випадках, незважаючи на власні статки, новий президент опирався на олігархат та бізнесменів, які, власне, фінансували протест та передвиборчу компанію. Перед ними (як перед магнатами в РП) існує зобов’язання надати посади, недоторканність та можливість для капіталізації. Українська еліта займатися власною Спільною Справою – Річчю Посполитою (пол. – Rzeczpospolita).

Річ Посполита була унікальним державним утворенням з виборною посадою короля, на відміну від абсолютних монархій Західної Європи. В різний час на польський престол претендував імператор Священної Римської Імперії Максиміліан ІІ, король Франції Генріх Валуа, деякі московські царі. Це робилося з мотиву підсилення власних позицій в Європі. Видатний польський король Стефан Баторій походив з Семигородського князівського роду та не був етнічним поляком. Чи не таку саму ситуацію ми можемо спостерігати в українському політикумі, коли говоримо про екс-президента Януковича, креатури Москви, для прикладу. Оскільки наша Батьківщина на сучасному етапі є об’єктом, а не суб’єктом геополітики, то і на посаду президента обиралися і в найближчому майбутньому будуть обиратися креатури головних світових гравців, що отримають підтримку одночасно однієї чи декількох фінансових груп. Так само, як свого часу у Речі Посполитій.

Ярема Вишневецький, Потоцькі та решта магнатів, що виступали проти козацького повстання Хмельницького захищали, перш за все, свої маєтності, фінанси та інтереси. Подібна ситуація спостерігалася восени-влітку 2014 року на південному-сході України, з тією відмінністю, що нам протистояла тоді ще «прихована» російська агресія. В цей час на губернаторські посади були призначені найбільш впливові люди в регіоні, або ті, кого можна було контролювати, чи намагатися контролювати. В той час Дніпропетровськ (суч. Дніпро) перетворився на фактичний штаб українського спротиву, де засновувалися та оснащалися добровольчі батальйони, працювали висококваліфіковані працівники, а колишній губернатор Коломойський та його оточення проявили себе з найкращого боку. Не через великий патріотизм, а через бажання відстояти власні інтереси та бізнес, як за Хмельниччини свої інтереси відстоювала шляхта. Читач може звинуватити в вульгарному порівнянні та плюндруванні героїчних сторінок української історії, тому відповім, що питання не в гаслах, а в тому, хто їх проголошує. Так, серед передумов Хмельниччини було закріпачення, забирання землі, несправедливі умови праці, тиск на віру, проте не варто забувати, що і «народні республіки» на сході України з’являлися під гаслом «за всё харошее, против всего плохого», а саме з популістськими тезами що «Данбас – кормит Украину» і «борьбой против олигархов». Нема чого гріха таїти, подібна мотивація була і в селянської голоти, що йшла в козацьке військо, слабко навчена і озброєна.

На превеликий жаль, українці не мають єдності. Гравець національної збірної України з футболу переходив до російського клубу аргументуючи це тим, що йому слід «годувати сім’ю». Ще один провів коротку відпустку в окупованому Криму. Ганебні вчинки як для людей, що є обличчями країни. Проте їхні вчинки в площині репрезентативної ролі держави є щирими (сарказм), зважаючи на кількість заробітчан-уродженців «українського П’ємонту» та найбільш національно свідомої частини України, в поїздах Київ-Москва, Івано-Франківськ – Москва, Ковель – Москва, Львів – Москва, Будапешт – Москва до країни агресора. І це все в військовий час. В час, коли свідомі громадяни опускають очі, щоб віддати честь загиблому герою хвилиною мовчання, за їхніми спинами співвітчизники в тилу часто-густо «віджимають» врожай чергового фермера, чи здійснюють «рейд» на завод.

Україна є правонаступницею Речі Посполитої, якщо згадати другий поділ Польщі проведений з втручанням сусідніх держав і ратифікацію Харківських угод що стосувалися базування Чорноморського флоту РФ в Севастополі, та підписання Мінських домовленостей, під тиском Франції та Німеччини, що так і не призвели до припинення вогню. Польські магнати заснували в травні 1792 року сепаратистську Тарговицьку конфедерацію, спрямовану проти Конституції Речі Посполитої. Вони заручилися підтримкою Катерини ІІ, яка пообіцяла недоторканність їхніх інтересів та військову підтримку. Магнатам було вигідно боротися проти Конституції та існувати в умовах слабкої держави і центральної влади. Аналогічно важко перерахувати українських олігархів державників, так їм вигідно бути членами Акціонерного товариства Україна, отримуючи вигоду від контролю посад мера Львова чи Києва, чи ще якоїсь, капіталізуючись таким чином. Проте їхнє товариство це Товариство з обмеженою відповідальністю перед долею держави і народу.

Тому з усіх цих фактів стає зрозуміло, що справжньою духовною правонаступницею Речі Посполитої, з усіма плюсами і недоліками є Україна, а не Польща. Щоправда, зрозумівши це надважливим є недопущення повторення долі Речі Посполитої. Адже, як відомо з історії, державам так званого «міжмор’я», на жаль, притаманно не утворювати міцні союзи між Балтією і Чорним морем за вектором «північ-південь», а бути розділеними сусідами за вектором «Захід-Схід», чого страшенно прагне наш найбільший ворог – Російська Федерація.

 

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-22 23:26 :29