четвер, 28 липня, 2016, 11:53 Політика
Що насправді прийняв польський Сейм? Аналіз резолюції про визнання «геноциду» на Волині
Фото: polskieradio.pl
Фото: polskieradio.pl

22 липня польський Сейм ухвалив постанову про «геноцид» з боку українців, яка викликала неабиякий ажіотаж в обох державах, поставила під сумнів продовження добросусідських відносин між державами та історичне порозуміння, досягнуте раніше, а також розбила ілюзії про міф Польщі – адвоката України в ЄС.

Постанова, за всіма ознаками, більше спадає на недружній викид, її підтримали 432 депутати сейму з 442, десять – утрималися, проти не голосував ніхто. Для повного антуражу на засіданні бракувало хіба ненависного Вадима Колесніченка. Прихильники так званого Балто-Чорноморського союзу зазнали гіркої поразки.

Загалом, постанова стала логічним продовженням незрозумілої і агресивної антиукраїнської істерії з боку польської сторони, яка продовжується протягом останніх років, коли польський погляд на відродження української історичної пам’яті, українських героїв та на ключові сторінки історії України 20 століття із точністю став повторювати риторику Кремля і проросійських діячів, а держава всіляко сприяла історичним дослідженням «злочинів українців» у потрібному для себе руслі.

Сюди ж додалися заклики польських євродепутатів до української сторони позбавити Степана Бандеру звання Героя України, утиски української меншини в Польщі, знищення українських культурних та історичних пам’яток у Закерзонні. Однобокі звинувачення українців у звірствах і вбивствах стали буденністю.

Водночас відбулася зміна підходу. Розуміючи, що звинувачення у «фашизмі» та колабораціонізмі не знаходять підтвердження і не приносять для польської сторони бажаного ефекту, польські кола вдалися до «геноцидної» інтерпретації українсько-польського протистояння та українського Визвольного руху в роки Другої світової війни, яка виявилася надто болючою для українців і знайшла своє відображення в постанові польського Сейму. Її аналіз наводить на ряд висновків як щодо характеру документу, так і власне позиції польської сторони.

Неприхований імперіалізм

Постанова використовує імперіалістичну термінологію часів так званої «Другої Речі Посполитої», українські землі іменуються як «східні воєводства Польщі», «східні креси», вжито термін «мешканці Польщі», що свідчить про невизнання суверенітету України та зазіхання на її території. Територія України названа «давніми східними воєводствами Польщі», «східними кресами Другої Речі Посполитої».

І автор постанови, Міхал Дворчик, здійснює діяльність саме по зв’язках «із східними кресами», а так звані «кресові організації» ще задовго до виходу антиукраїнських постанов Сейму відстоювали лінію про злочини українців і належність українських земель до Польщі. Належної реакції з боку української держави на дані викиди не мали місця ні до, ні після Революції Гідності.

Демагогічність

У резолюції не дано жодних термінологічних роз’яснень геноциду. Тези постанови не ґрунтуються на жодних історичних дослідженнях, не містять посилань на джерельну базу і не підтверджені іншими науковими, правовими та історичними доказами. Апріорі, без жодних доказів, яких так сильно потребує історія, констатується злочин і його виконавець. Це свідчить про політичний характер постанови.

Звуження хронологічних та територіальних рамок

Прочитавши назву постанови і весь текст, виникає логічне запитання, чому використано саме такі хронологічні рамки? У даному випадку використовується маніпуляція з використання хронологічних рамок 1943-45 років, яку вже давно використовує більшість польських істориків, коли події висмикуються із контексту і трактується окремо взятий період, без взяття до уваги ані причин і передумов, ані попередніх і наступних історичних нюансів українсько-польських відносин. Також територіально взято Волинь, залишивши без уваги україно-польське протистояння на інших теренах сучасної України, а також на українських етнічних землях – Підляшші, Холмщині, Лемківщині. Взяття їх до уваги ставить під сумнів польську «геноцидну» інтерпретацію.

Кількість жертв

У постанові використовується цифра, щодо достовірності якої точаться запеклі дискусії, так як число жертв у «100 тисяч громадян Польщі, в основному селян» ґрунтується в основному на «свідченнях очевидців», а не на підтверджених джерелах, і в українських істориків до цієї цифри є дуже багато запитань та контраргументів.

Причини протистояння

Маніпуляція відбувається і з приводу причин протистояння. «Дії німецьких і радянських окупантів створювали сприятливі умови для пробудження ненависті на національному та релігійному ґрунті, а спроби досягнення порозуміння представниками польської держави з українськими організаціями не принесли результату.» Це трактування не відповідає історичним реаліям. Дії німецької і радянської сторони були приводом, але не причиною. Факт військової окупації Польщею Західноукраїнських земель в результаті Ризького договору 1921 року беззаперечний, вона відбулася після затяжної польсько-української війни, в результаті чого було знищено законну і легітимну українську владу на цих землях.

Окупувавши українські землі, поляки протягом 20-х – 30-х років ХХ століття вчинили цілий ряд важких злочинів, передбачених «Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни«.

Зокрема, у статті 49 даної конвенції сказано, що «Окупаційна держава не повинна здійснювати переміщення або депортації частини свого громадянського населення на територію, яку вона окуповує.»

Під цю статтю потрапляє так зване «осадництво» – цілеспрямована політика колонізації окупованих територій Західної України з метою активного ополячення українських територій, так як тут етнічні поляки становили меншість населення, маючи чисельну перевагу лише у великих і середніх містах. Нагадаємо, ще 17 грудня 1920 року польський уряд видав закон про військову колонізацію окупованих територій, так званих «східних окраїн», тобто земель Волині, Полісся і Східної Галичини. А вже навесні 1921 року перші групи переселенців прибули на Волинь. Протягом 1919–1929 років 77 тисяч польських осадників отримали 600 тисяч га землі, відібраної в українців. Тобто, маємо факт цілеспрямованої зміни етнічного характеру українських територій і зміни її соціальної структури. Це населення було опорою польської влади у регіоні, вступало у польські терористичні загони і брало участь у знищенні українського цивільного населення в роки війни.

Від самого початку окупаційний режим поляків ставився до українців не краще, аніж режим Третього Райху чи СРСР, українці були громадянами третього сорту, були обмежені у громадянських правах, стосовно них здійснювалася злочинна практика асиміляції. І структури, названі у постанові «злочинними», виникли як реакція саме на факт злочинної політики окупаційної польської влади, зокрема, на так звану «пацифікацію». УВО, а потім ОУН виникли як реакція саме на польську окупацію та на жорстоку колоніально-репресивну політику стосовно українців.

Польський концтабір Береза Картузька створювався одночасно із німецькими концтаборами для ув’язнення у першу чергу діячів українського визвольного руху. Там перебували Степан Бандера, Ярослав Стецько, Дмитро Донцов та багато інших.

І якщо брати до уваги класичне визначення поняття геноциду як знищення населення за національною ознакою, то дії влади так званої Другої Речі Посполитої стосовно українців підпадають під нього.

День пам’яті

«...Сейм Республіки Польща встановлює 11 липня, річницю апогею злочину, Днем пам’яті про поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на східних кресах Другої Речі Посполитої». На даний момент прозвучало вже багато зауважень з приводу цього факту, адже встановлено дату, яка буде щороку вшановуватися на державному рівні і яка стосується виключно злочинів української сторони. Адже навіть у рамках Другої світової війни військові зіткнення та взаємне знищення розпочалося значно раніше і ініціативу з самого початку тримали саме польські злочинні військові формування, що відстоювали імперіалістичні цілі зберегти українські терени за Польщею. Липнем 1943 року протистояння не обмежилося, якби українська сторона слідувала польській тенденції нагнітання ситуації, у нас є дуже багато дат для встановлення дня вшанування жертв українців від рук поляків, зокрема, жорстока різанина українців у селі Сагринь 10 березня 1944 року, коли було знищено близько 1300 українців із числа мирного населення, переважно жінок, дітей і людей похилого віку, а також спалено ряд інших українських сіл. Або масові вбивства українців польськими партизанськими відділами на Холмщині у 1942–1944 роки.

Вибірковість і заангажованість

У резолюції говориться, що «землі давніх східних воєводств Польщі особливо сильно постраждали під час Другої світової війни. На цих теренах зіштовхнулися два найбільших тоталітарних режими ХХ століття: німецький Третій рейх і комуністичний Радянський союз».

Польща – одна з країн, які найбільше постраждали під час Другої світової війни, як за числом жертв, так і руйнувань. Однак до Німеччини звинувачень в геноциді чи «етнічних чистках з ознаками геноциду» не висувається, так як Польща цілком залежна економічно від ЄС і в разі спроби подібних викидів реакція німецької сторони не забарилася б. Навіть після повторного злочину під Смоленськом реакція Польщі на злочини СРСР проти польського населення не набуває такої гостроти, як антиукраїнська істерія.

Не зрозуміло, що за «цивільні структури Організації українських націоналістів» вказано у постанові, які саме «збройні формування Української повстанської армії», а також безглуздим є звинувачення дивізії «Галичина», яка була фронтовим підрозділом, створеним ворожою до ОУН і УПА мельниківською фракцією, і на Волині 1943 року навряд чи перебувала. Факт появи дивізії «Галичина» у постанові, скоріш за все, пояснюється інструкціями російських кураторів польських депутатів.

Питання колабораціонізму українців не витримує критики, так як українські історики давно навели ряд доказів, що німецька поліція і цивільна адміністрація на Волині на момент протистояння складалася з поляків, які, перебуваючи на службі окупаційної адміністрації, здійснювали злочини проти українського населення.

Однобокість

Постанова є яскравим прикладом однобокого висвітлення історії, українці піддаються демонізації і звинувачуються у всіх злочинах, в той час як польські військові формування піддаються глорифікації, що не відповідає історичній об’єктивності. Армія Крайова та польські відділи також вчиняли військові злочини стосовно цивільного українського і єврейського населення, зокрема, знищення євреїв поляками є дуже болючою і напруженою для поляків темою. А теза про те, що «...жертви злочинів, вчинених у 1940-х роках українськими націоналістами, досі не були в належний спосіб вшановані», не залишає сумніву в упередженості. Офіційно на Волині українською владою вшановувалися всі жертви і не було поділу на «своїх» і «чужих», на відміну від поляків. Крім того, на західноукраїнських землях і на українських етнічних землях у складі Польщі в останні роки спостерігається чітка тенденція фізичного знищення пам’ятників загиблим українцям. Сейм Польщі віддав належне «всім жителям Другої Речі Посполитої, вбитим з особливою жорстокістю українськими націоналістами», але не віддав шану українцям, убитим польськими військовими злочинцями.

Удар у спину

Якби Сейм Польщі справді висловлював «солідарність з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження територіальної цілісності», ця постанова ніколи б не побачила світ. Однобоке визнання українських героїв злочинцями і цинічні вказівки, яких героїв шанувати, а яких ні, є прямим втручанням у внутрішні справи сусідньої держави. Дійсно, «...лише повна правда про історію є найкращим шляхом до об’єднання і взаємного прощення», однак, у постанові Сейму цієї правди немає.

Постанова виглядає вимогою відмовитися від власної історії і від борців за українську незалежність, визнати їх злочинцями. За цією логікою, українці мають більш ніж достатньо підстав вимагати від поляків перестати вшановувати Юзефа Пілсудського, Стефана Ровецького, Тадеуша Коморовського, формування Армії Крайової і також визнати їхні дії злочинними. В українців є достатньо підстав піти таким шляхом, однак це шлях в нікуди. На жаль, поляки на нього зважилися.

І заяви депутата польського Сейму Марчіна Свенцицького про те, що ухвала, яка містить слово «геноцид», не викличе ескалацію у відносинах між Україною і Польщею, адже в ній «є багато теплих слів про українців», виглядає аж надто цинічно, як і заява Міхала Дворчика про те, що Рішення Сейму не спрямоване проти України.

У важкий для України час, прикриваючись словами про взаємоповагу, братерську співпрацю і правдиву солідарність, Сейм Польщі завдав Україні підступного удару у спину. І всупереч усім заявам польської сторони, факт прийняття настільки упередженої постанови свідчить про те, що мова йде якраз про продовження імперіалістичної політики і помсту, прикриту словами про «пам’ять», якої просять «жертви», від якої не виграє Україна, не виграє Польща, а лише третя сторона.

Ігор Шляхетнюк,
історик, журналіст

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-07-19 09:09 :40