середа, 27 квітня, 2016, 11:14 блоги Суспільство
Там, де закінчується свобода
Галина Крук
поет, літературознавець, перекладач

Нічого так не цінує людина, як власну свободу. І часто таки не цінує, доки не втратить. Особливо гостро це відчуваєш в місцях позбавлення волі.

Тиждень тому з кількома іншими письменниками мені довелося побувати в кількох колоніях на Львівщині із читаннями. Я знала, що нас звідти випустять, але все одно – коли за тобою з характерним металічним клацанням замка зачиняються не одні, а цілий ряд дверей і ти опиняєшся всередині кількох мурів – мимоволі починаєш відразу хотіти назовні, негайно, за будь-яку ціну. Є в тому щось таке базове і архетипне – прагнути свободи. Обмеження свободи – це справді ще те покарання, хоча у в’язнів є і побачення, і можливість писати-отримувати листи, дивитися телевізор чи читати книжки.

Люди тут діляться на охоронців і в’язнів, чомусь мені легше уявляти себе серед останніх, уявити ж себе добровільним працівником тут я чомусь не можу. Думаю, це важка робота – обмежувати чужу свободу, це надзвичайна відповідальність, до цього, певно, треба відчувати покликання. Мене бентежить те, що я так легко можу уявити себе в’язнем – напевно, тому, що історія моєї родини ХХ ст. (та й не тільки моєї родини) з приходом «перших совітів» знає, що таке політичні переслідування, ув’язнення, табори. І досі десь там у глибині, на підкірці, прописаний підсвідомий страх перед владою як перед нелюдським механізмом, який може позбавити тебе свободи і життя, глибинна невіра в те, що влада може бути своєю і не вимагати за це душі, відступництва чи ще якоїсь високої плати. Більшість із нас досі носить у собі цей страх і недовіру, на цьому підшкірному страху тримається свавілля чиновників різних рангів чи наша безпорадність перед корупцією всіх рівнів – перед людиною, наділеною хоч якимись владними повноваженнями. Із цього страху «чужої влади» у декого виникає бажання опанувати її, самому стати владою, з усіма наслідками. Ми не боїмося закону, ми боїмося влади, тому що влада традиційно асоціюється із беззаконням, із умінням його обійти. На рівні масової свідомості ніщо в цьому поділі на «тюрму» і «волю» не є однозначним і певним: «від тюрми і суми не зарікайся», «закон – як дишло, куди повернеш, туди й вийшло» і т.д. У правовій державі так би не мало бути, хіба ні? Усі мали б бути рівні перед законом і усі б мали його поважати.

Несправедливість може трапитися з кожним, але годі цієї блатної романтики і співчуття, казала я сама собі, дивлячись на цих стрижених їжакуватих хлопців із глибоко посадженими важкими очима. Вони не політичні, вони – кримінальні, частина із них убивці, із деким із них ти ніколи б не хотіла зустрітися у темному провулку, нагадувала я собі. Але, попри те, всі вони – люди, чиїсь діти, чиїсь брати, чиїсь батьки. Коли людина вбиває людину, щось у ній ламається, і не відомо, чи можна це направити, переконувала я себе. У кожному з нас щось зламане, ніхто не є святим, довершеним, безгрішним. Але Бог дає кожному із нас шанс і вибір: не убий, не вкради, не пожадай, не будь свідком фальшивим, люби ближнього свого як самого себе… Любов до ближнього – найважчий і найнезрозуміліший вид любові у цьому жорстокому і недовершеному світі, і ніколи не відомо, що з нею робити. Можна – волонтерити чи займатися благочинністю, бесідувати з в’язнями, допомагати сиротам чи бездомним, основне не забувати, що все це ти робиш, в першу чергу, сам для себе. Так, ніби мені самій потім випаде зустрітися із кимось із них у темному провулку і він згадає, що я приїжджала до них і намагалася знайти потрібні слова. В надії, що ці слова були тоді почуті.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-17 12:35 :48