Новини » Економіка 2 березня, 2016, 12:53 блоги
Пенсійна система: як минуле переважило майбутнє
Тарас Шотік
кандидат економічних наук,
фахівець із бізнес-планування
Жінка пенсіонер
Жінка пенсіонер

Пенсії – одна із найбільш дражливих тем для українського суспільства. У цьому блозі поговоримо про те, чому існуюча пенсійна система – баласт (точніше, один із), що тягне на дно економіку; як сталося, що у найбільш «пенсіонероорієнтованій» країні світу люди похилого віку поставлені на межу виживання та якими є перспективи системи соцзабезпечення в Україні.

Передмова: історія пенсій та пенсійне забезпечення у світі

Нинішня солідарна пенсійна система (доходи пенсійного фонду формуються із обов’язкових відрахувань із ЗП) вперше була запроваджена німецьким канцлером Бісмарком у 1889 році. Вже на момент свого зародження вона мала популістські риси і радше політичну, а не економічну, мету: знизити рівень підтримки соціалістичних рухів, які набирали вагу в тогочасному європейському політикумі.

Як же люди похилого віку виживали до того, запитаєте Ви? Працювали, як і зараз працюють наші старенькі бабусі, наприклад, у селах. Зовсім немічних підтримували діти або доброчинці, якщо дітей не було. Живе ще покоління, яке чудово пам’ятає такі часи, адже загальне право на пенсію за віком з’явилось у СРСР тільки у … 1956 році – якихось 60 років тому.

Варто зазначити, що добра половина країн світу або не мають пенсійної системи у нашому розумінні, або мають її в дуже обрізаному, у порівнянні із Україною, вигляді. До прикладу, півторамільярдний Китай ще донедавна виплачував пенсії лише для … 12 мільйонів чоловік (в Україні пенсіонерів близько 13,5 млн): колишніх держслужбовців, офіцерів тощо. Наразі китайська держава дещо наростила власні соціальні зобов’язання: так, пенсії отримує близько третини осіб, що досягли віку 60 років. Проте розмір виплат дуже диверсифікований, зокрема, у залежності від місця проживання. Якщо міський пенсіонер може розраховувати на 200-250 доларів, то сільські часто задовольняються сумою у 10-15 доларів.

Узагальнюючи, можна сказати: повноцінні пенсійні системи мають або багаті країни «золотого мільярда», які можуть собі дозволити таку розкіш, або колишні країни соцтабору, де часто не вистачає політичної волі на реформування старої системи суспільного договору «ковбаса по 2.20 в обмін на лояльність до режиму».

Чому пенсійні системи буксують

Найбільша загроза існуванню системи пенсійного забезпечення у тій формі, як це є зараз – демографічна тенденція до старіння населення, притаманна більшості розвинених держав. Якщо ще 100 років тому нормальною була ситуація, коли у сім’ї було четверо-пятеро дітей, то зараз у більшості розвинених країн т. зв. «індекс фертильності» (кількість дітей, що припадають на одну жінку) десь на рівні +/- 1,5. Україна – не виняток. З точки зору фінансів це призводить до неможливості наповнення пенсійних фондів за рахунок відрахувань із ЗП зайнятих – на таку кількість пенсіонерів банально не вистачає працюючих.

Вікова структура населення України
 

Рис. 1. Вікова структура населення України – кількість осіб пенсійного та передпенсійного віку перевищує чисельність молоді, особливо серед жінок.

До слова, сам Бісмарк добре розумів ризикованість такої системи, тому запроваджувалась вона вкрай обережно: вік виходу на пенсію становив 70 років, при тодішній тривалості життя це означало, що на одного пенсіонера припадало 63 працюючих (забігаючи наперед, зазначу, що в Україні зараз співвідношення пенсіонерів і офіційно зайнятих приблизно 1:1).

Шляхи вирішення проблеми

У світовій практиці існує два основні способи вирішення проблеми дефіциту пенсійних фондів (оскільки збільшувати навантаження на ЗП зайнятих далі вже просто нікуди): по-перше – багаторівнева пенсійна система, по-друге – збільшення пенсійного віку.

Багаторівнева пенсійна система передбачає наявність таких складових:

  1. солідарна пенсія, сформована за рахунок нарахувань на ЗП працюючих;
  2. обов’язкова накопичувальна пенсія. Стала популярною після свого успіху у піночетівському Чилі, звідки поширилась на значну кількість європейських країн, зокрема, наших сусідів: Польщу, Словаччину та Угорщину.
  3. добровільна накопичувальна складова – представлена рядом страхових компаній, які пропонують свої пенсійні програми.

На кожному із рівнів існують свої, доволі серйозні ризики. Так, солідарна пенсія залежна від демографічних та макроекономічних факторів – рівня зайнятості, рівня доходів працюючих і їх нелінійності: потрібно розуміти, що ті гроші, які ми сплачуємо до ПФ – це не «наші» пенсії, ми фінансуємо нинішніх пенсіонерів у надії на те, що прийдешні покоління потурбуються вже про нас.

Обов’язкова накопичувальна складова теж працює із пробуксовками: у сусідніх країнах навіть стоїть питання про її відміну а, до прикладу, Чехія так її і не впроваджувала. Причина проблем у тому (це ж характерне і для третього рівня), що компанії, які здійснюють управління фондами, не завжди можуть вдало ними розпорядитися, та і періодичні кризи в економіці загалом і на фондових ринках зокрема ще ніхто не скасовував.

На думку ряду економістів (зокрема, широковідомого в Україні світлої пам’яті Кахи Бендукідзе), така система за визначенням приречена на нестабільність, оскільки передбачає примус з боку держави, а як наслідок – нижчу ефективність вкладання коштів управительськими фондами, які витрачають, як їх не мотивуй, ЧУЖІ гроші.

Другий спосіб вирішення проблем – підняття пенсійного віку, хоча обходиться державам значно дешевше і є більш надійним, теж не є панацеєю. Справа у тому, що такі рішення неодмінно є непопулярними, отож вдаватися до них уряди воліють лише у крайньому випадку (виняток становить лише Японія, де громадяни самі на референдумі проголосували за підвищення пенсійного віку для себе – такий високий там рівень самосвідомості).

Україна – перемога популістів як вирок економіці

До речі, Ви знали, що Україна – держава, яка найбільше піклується про своїх пенсіонерів? Це не жарт – нашій державі належить сумнівний світовий рекорд за часткою ВВП, витраченою на пенсійне забезпечення. Трапилась ця «знаменна» подія у 2009 році. Можна припустити, що рекорд цей навіки залишиться непобитим – важко уявити собі ще хоч одну країну із подібним рівнем соціально-економічного безумства та безвідповідальності перед прийдешнім поколінням.

Звісно, демографія та «загравання» політиків із електоратом (ядром якого є пенсіонери) не могли не призвести до банкрутства пенсійного фонду – тобто, ситуації, коли відрахувань працюючих банально не вистачало для виплати усіх зобов’язань пенсіонерам. Якщо в 2003 році власними надходженнями покривалося 94,3 % видатків Пенсійного фонду України, то в 2009-2010 роках – лише близько 62 %. Дикий прес поборів із офіційних зарплат привів нас до ситуації, в якій щорічно виплачується більше 200 млрд. грн. тіньової зарплати, що додатково скорочує податкову базу.

Джерела покриття дефіциту Пенсійного фонду України
 

Рис. 2. Джерела покриття дефіциту Пенсійного фонду України

У своєму популізмі наш політикум дійшов навіть до того, що із 2006 і до 2013 року існувала практика покриття дефіциту пенсійного фонду за рахунок … позик («привіт» тим, хто вважає, що «за Януковича стабільніше жилось» – він один із головних копачів ями, із якої ми зараз виборсуємось)!

Цікаво виглядає структура сфер, на які витрачаються податки, які сплачує пересічний працюючий громадянин:

Структура витрачання податків, які сплачує український громадянин
 

Рис. 3. Структура витрачання податків, які сплачує український громадянин

Як бачимо, основна складова у нашому із Вами «рахунку від держави» – саме утримання пенсіонерів (на щастя, вагова частка цієї компоненти все ж має тенденцію до зниження – знову «привіт» тим, хто вважає, що реформи не відбуваються).

Майбутнє пенсійної системи: «готовимся к земле»? Ні, до праці, яку не захочеться полишати!

Головний висновок: так, як було, більше ніколи не буде просто тому, що у нас більше немає відносно молодого населення і «нафтогазової подушки», яка дозволяла СРСР утримувати його абсолютно неефективну соціальну систему. Без сумніву, зростатиме пенсійний вік. Так, у сусідній Польщі пенсійний вік підвищать із 65 до 67-ми років як для чоловіків, так і для жінок, подібні тенденції спостерігаються і в інших країнах. Імовірно, держава заохочуватиме розвиток багаторівневої системи пенсійного забезпечення. Якщо не станеться нових політичних потрясінь і до влади не прийдуть крайні популісти, які керували державою останні приблизно 10 «дореволюційних» років, нас чекають болісні, але в цілому, дуже потрібні трансформації.

Що ж принесуть вони нам, звичайним українцям? І чого чекати від майбутнього? Із щемом у серці рахувати роки, які невблаганно знижують твою затребуваність ринком праці (спробуйте влаштуватись хоч кудись, якщо вам років так із 50!) і готуватись до голодної старості? Не все так печально! Нинішня криза (і потенційний крах) солідарної пенсійної системи може мати доволі несподівані наслідки, які багатьма сприймалися б радше як позитив. По-перше, громадяни отримають стимул куди відповідальніше ставитися до власного здоров’я – наприклад, страхова пенсія за інвалідність, здобуту на виробництві, не виплачуватиметься, якщо робітник був зумисне недбалим щодо власної безпеки або свідомо спровокував ситуацію. По-друге, виникає можливість «перезавантаження» інституту сім’ї у його більш класичних формах: коли діти піклуються про своїх стареньких, а батьки відповідальніше ставитимуться до виховання дітей, якщо не бажають собі голодної старості.

Разом із тим, солідарна пенсійна система нікуди не зникне: вона, швидше за все, просто набуде інших форм. Як вважають сучасні дослідники, головна мета солідарних пенсій майбутнього полягатиме не у справедливому, пропорційному до стажу та посадового окладу, відшкодуванні «втраченої ЗП», а у підтримці нужденних, тих, хто потрапив у скруту та про кого не можуть чи не хочуть піклуватися діти. Таким чином, пенсія розглядатимуться не як винагорода за трудові звершення у минулому (і в цьому є логіка – коли Ви просуваєтесь кар’єрною драбиною і добре заробляєте – Ви ж не для абстрактної держави стараєтесь, а, перш за все, для себе, держава за це Вам нічого не винна), а як фінансова підтримка малозабезпеченим.

Інший привід для оптимізму дає темп науково-технічного прогресу у світі. Нехай Україна і перебуває далеко не на його вістрі, та все ж відголоски докочуються і до нас: зростає рівень автоматизації та продуктивності праці, впроваджуються нові технології (нехай переважно й імпортні). Постають та міцніють нові галузі (як IТ, наприклад), кардинально змінюються старі – взяти хоча б сільське господарство, у якому ми, фактично, проскочивши декілька стадій, переходимо від ери серпів та сапок прямо у еру комбайнів, що використовують комп’ютерні програми та навіть супутникові системи позиціонування. Таким чином, характер праці все більше стає інтелектуальним і все менше потребує міцного фізичного здоров’я.

На завершення, хочеться побажати усім такої «сродної праці» (як говорив наш великий філософ Сковорода, маючи на увазі, роботу, яка припадає до душі), яку просто не хотілося б полишати ніколи – і зовсім не тому, що в країні маленькі пенсії.

 

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
Top
2020-11-30 11:54 :10